Раді Вас бачити!

Квітень.

Час невтомно летить зі швидкістю світла, його неможливо зупинити. Зима минула непомітно. Весна вже на повну силу наповнювала енергією та життям, вона надихала, окрилювала, надаючи думкам нового змісту, а природа в цей час встигала пережити величезні метаморфози.

Останнім часом Ліра з Матвієм бачились дуже рідко через сильну зайнятість обох: дівчина все ж таки наважилася на свою персональну художню виставку. Підготовка та організаційні питання відбирали у неї всі сили ‒ як моральні, так і фізичні. Крім навчання в художній академії Ліра не втрачала можливості заробляти своїм талантом ‒ малювала портрети на замовлення та ілюстрації для книг. Матвій дотримався своєї обіцянки та створив для неї особистий креативний сайт, як додатковий майданчик для реклами мистецтва, поширення творчості та його розкрутку. Зараз він серйозно працював над написанням своєї програми, щоб змінити місце роботи та працевлаштуватись в саме ту ІТ-компанію, про яку він так мріє.

На землю вже опускався тихий квітневий вечір, коли Ліра вже закінчила писати свою картину. Склавши художні приналежності та вимивши пензлі, вона вирішила випити чашечку зеленого чаю за читанням цікавої книги, щоб трішки розслабитися. Але прочитавши пару сторінок, Ліора відклала книгу. Думки про Матвія, які настирливо вривалися в її свідомість, не давали зануритися в читання. Взявши телефон, який лежав поруч на дивані, дівчина рішуче набирає його номер.

— Привіт, Лірочко! — через декілька гудків на тому кінці долинув трохи втомлений, але такий лагідний голос Матвія, який був щиро радий її дзвінку.

— Привіт! — вітається Ліра. — Ти незайнятий? — з неприхованою надією запитує вона. — Чим займаєшся зараз?

— Дебажив.

— Тобто? — не зрозуміла Ліра. — Це якийсь жаргон програмістів? — вона хіхікнула в слухавку.

— Можна й так сказати, — Матвій теж тихо засміявся. — Якщо людською мовою, я тестував свою нову програму. Зараз вже вільний.

— Тестував? — перепитує Ліра з легким здивуванням. — А цим хіба не тестувальник займається?

— Як бачиш, програмісти теж, — по голосу Матвія було нескладно зрозуміти, що в цей момент він усміхається. — Я трохи вивчав тестування програмного забезпечення, тому іноді перевіряю свої програми на "баги" сам.

— Bugs? — Ліра проявляє ще більшу зацікавленість. — Якщо я правильно зрозуміла, то це хиба чи якийсь дефект. Чому саме "bug"?

— Існує версія, що колись під час тестування електронної обчислювальної машини вчені виявили метелика, який застряг між контактами, — коротко пояснює Матвій. — Комаху вилучили й вклеїли до технічного щоденника. Щось типу того...

— Цікаво... — задумливо промовила Ліра.

— Але ти ж зовсім не про тестування програмного забезпечення хотіла поговорити чи не так? — Матвій не припиняв усміхатися.

— Ой, я трохи захопилась! — з вуст Ліри зринув тихий ніяковий сміх. — Я хотіла спитати, чи можеш ти зараз виділити час на тривалу прогулянку та скласти мені компанію? В мене є одна ідея.

— Я залюбки! — з радістю погоджується Матвій. — Що за ідея?

— Скоро дізнаєшся, — загадково промовила Ліора. — Тільки одягайся тепліше, бо прохолодно сьогодні. Візьми Грейсі з собою. Я десь через пів години під’їду.

— Під’їдеш??? — не зрозумів Матвій, адже Ліра жила неподалік. — Ти ж... — він так і не встиг договорити — зберігши інтригу, Ліра вже поклала слухавку.

"Що вона задумала?" — Матвій не припиняв битися в здогадках. Через хвилин двадцять він схопив куртку та разом з вівчаркою вийшов з квартири, вирішивши почекати Ліру надворі. Через декілька хвилин до його будинку під’їхав автомобіль бежевого кольору. Скло дверцят опускається — за кермом Матвій бачить Ліру.

— Ну що? Як ти дивишся на те, щоб провести "екскурсію” по нічному небу і стати ближче до зірок? — її дзвінкий, сповнений ентузіазму та натхнення голос пронизав вечірню тишу. — Але для цього нам доведеться трішки прокататися, щоб бути подалі від міського освітлення.

— Ліро??? Ти? — побачити Ліору за кермом вперше за кілька місяців їхнього знайомства для Матвія було цілковитою несподіванкою. Ця дівчина не припиняла його дивувати. — Не знав, що ти водиш автомобіль.

— Транспорт не мій, а мого батька. Але він не знає, що його машина зараз в мене, — зізналася Ліра. — Батько категорично не дозволяє мені на ній їздити. Але він зараз дуууже далеко, тому я скористалася можливістю і вкрала його "ластівку". Це буде наша з тобою маленька таємниця, — вона по-змовницьки підморгнула і піднесла вказівний палець до губ.

— Ну ти й даєш... — тільки й зміг вимовити Матвій.

— Чому стоїмо? — Ліра не стримує свою посмішку, дивлячись в злегка здивований погляд Матвія. — Застрибуй! — кивнула вона, запрошуючи сісти в машину. Матвій прилаштував Грейсі на задньому сидінні, після цього хутко сів на переднє біля Ліри.

— Тільки не кажи, що ти їздиш без прав, — жартома засміявся він, пристебнувши ремінь безпеки.

— Нєєє, — Ліра багатозначно усміхається у відповідь. — Водійське посвідчення в мене є, — з гордістю заявляє вона, натискаючи на педаль. — Та про це знаєш тільки ти.

На землю вже опускалися вечірні сутінки, коли Ліра нарешті зупинила авто біля широкої річки. Сонце, яке вже знаходилося під горизонтом підсвічувало небо. Його промені настирливо пробивались крізь пурпурові хмари.

— Як тут хороше! — Ліра вийшла з автомобіля і вдихнула на повні груди свіже весняне повітря. Піднявши погляд на небо, вона в блаженстві заплющила очі й, простягнувши руки в сторони, закружляла навколо своєї осі.

— Так, тут дуже гарно! — промовив у відповідь Матвій, підійшовши ближче до Ліри. — Спокоєм віє.

— І Грейсі тут дуже подобається! — з усмішкою додає Ліра, кивнувши на вівчарку, яка на повну відчувши простір та свободу, почала радісно бігати навкруги. Грейсі то торкалась темним носиком землі, то піднімала догори свою мордочку, вивчаючи навколишню територію. Ліра повернулася до автомобіля і, відчинивши багажник, дістала звідти триногу телескопа.

— Давай допоможу! — Матвій підбігає до Ліори. — Що спостерігатимемо? — він бере оптичну трубу і встановлює її на монтування.

— Що небо дозволить,— Ліра умиротворено усміхнулась у відповідь. — Дивись, он Венера! — вона вказала на "зірку", яка зійшла низько над горизонтом на тлі вечірньої заграви.

— Венера? — Матвій простежив за рукою Ліри, яка вказувала на захід. — Це чудесно! Але чи вдасться нам сьогодні спостерігати за зірками? Майже скрізь хмари... — він з досадою поглянув на небо.

— Вони розійдуться, — завірила Ліра. — А телескоп все одно потрібно на деякий час залишити на термостабілізацію. Доки вона налаштовувала свій телескоп, Матвій заходився розпалювати багаття, а Грейсі зацікавлено походжала поруч, спостерігаючи за діями свого господаря. На землю непомітно насувалася густа темрява ночі. І як говорила Ліра ‒ хмари дійсно почали поступово розходитися, відкриваючи безмежне нічне небо, яке запалювалося мільярдами яскравих зір. Ліра з Матвієм мовчки сиділи на березі річки біля вогню. Обоє просто насолоджувалися моментом, повністю занурюючись у магічну атмосферу безмісячної зоряної ночі. З густих зарослів верболозу долинав повен надзвичайної краси та звучності спів солов’я.

— Дивись! — Ліора несподівано порушила мовчанку, вказавши на дуже яскраву "зірку", яка швидко переміщалася з заходу на схід. — МКС!

— Ухти! — Матвій не приховував свого захоплення. — Швидко летить!

— Так, швидко, — тихо промовила Ліра. — І там на борту люди...

— Ти сумуєш за батьком? — зрозумівши про що зараз думає Ліра, Матвій відірвав погляд від зоряного неба і пильно подивився їй в обличчя, на яке падало м'яке світло від багаття.

— Дуже, — ледь чутно промовила Ліора, на мить заплющивши очі. — Він незабаром повернеться на Землю. Я з нетерпінням чекаю на нього.

— Твій батько крутий, адже астронавтам випадає унікальна можливість бачити Землю з ілюмінатора космічної станції. Це дивовижно! — хлопець знову підняв замріяний погляд на світлу дугу Чумацького шляху, що простягнулася на весь небосхил та нагадувала пролите молоко. Ліра не змогла стримати свою усмішку, дивлячись на Матвія, який замисленим поглядом був прикутий до зоряного неба, яке відкривало всю безмежну красу видимого Всесвіту. Він мовчав. Але його мовчання було наповнене багатозначним та глибоким змістом. Ліора прекрасно зрозуміла його внутрішній емоційний стан в цю мить. Дівчина спіймала себе на тій думці, що не помилилася, коли запропонувала йому приїхати сюди. Вони сиділи на траві й мовчали, потім розмовляли й знову мовчали та, не відчуваючи плин часу, вдивлялися в темне нічне небо, де серед зірок час від часу повільно пролітав супутник, іноді миготіли вогні літака та, влітаючи в атмосферу з величезною швидкістю згоряв метеор.

— Правда, коли довго дивишся на зорі, виникає особливе відчуття? — її голос Ліри звучав тихо та обережно, ніби вона боялась порушити цю мить та відволікти Матвія від глобальних думок. Хлопець повільно обернувся до Ліри й усміхнувся безтурботною, сповненою особливим спокоєм посмішкою. Його окуляри відображали танцюючі язики полум'я, роблячи його образ містичним та неземним.

— Знаєш... — задумливо говорить Ліора. Наливши з термоса гарячий чай, вона подала Матвію чашку та бутерброд з сиром. — Коли в мене виникає емоційне вигорання та гризуть сумніви й здається, що більше вже немає ніяких сил, я завжди черпаю натхнення з зірок. Вони допомагають відволіктися та абстрагуватися від непотрібних думок. А тепер ще ця виставка... Саме тому я зараз тут.

— Ти хвилюєшся? — зробивши невеликий ковток чаю, Матвій в знак підтримки накрив її руку своєю долонею. — Як йдуть справи з виставкою? Все гаразд?

— Та ніби так... — відповідає Ліра, погладжуючи вівчарку, яка поклала голову їй на коліна та солодко дрімала. — Сумніви завжди є. Все це так складно, ці організаційні питання... Я втомилася від всього цього. Першу виставку я присвячую космосу, своєму батьку і я шкодую, що він не зможе бути присутнім на відкритті. Батько мене підтримує у всьому і завжди є для мене прикладом цілеспрямованості та відваги. До своїх мрій він завжди йде рішуче та впевнено. І саме зараз мені його не вистачає, як ніколи.

— Ліро, я впевнений, що твій батько пишатиметься тобою не менш ніж ти ним. Навіть, якщо зараз він не поруч з тобою.

— А ти? — дівчина подивилася на нього пильним поглядом, проникаючи в саму душу. — Ти прийдеш на виставку?

— Звичайно! — запевнив Матвій, стиснувши її тендітні пальчики. Йому варто лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти, наскільки для неї це важливо. — Я прийду. Обов'язково. І не лише для того, щоб підтримати тебе, а, тому що я дійсно хочу цього. Тим паче, що у твоїй експозиції космічна тематика, а це завжди заворожує та будоражить розум! Скажу тобі по секрету... — підкинувши хмизу в багаття, він злегка нахилився до Ліри. — В дитинстві я дуже довго та наївно мріяв стати космонавтом та полетіти в космос. В мене навіть була купа дитячих книжок по астрономії. Але доля розпорядилась інакше.

— Он воно як... — Ліра на мить припинила жувати свій бутерброд. Вона відламала шматочок сиру та пригостила Грейсі, яка відчувши запах їжі, відразу прокинулася. — І як ти став програмістом?

— Та якось так склалося... — Матвій задумливо знизав плечима. — В школі я завжди цікавився точними науками. Потім звихнувся на комп'ютерних технологіях. Одним словом, в школі я був занудним відмінником, мене доволі часто називали задротом, — мовив він з кривою посмішкою на обличчі.

— Мабуть, тобі нелегко було?

— Так, було непросто, — хмуриться Матвій, поринаючи у спогади. — Та я волів залишатися на своїй позиції та займатися тим, що дійсно люблю. В будь-якому випадку, я ні про що не шкодую.

— Це правильно! — підтримує його Ліра. — Не потрібно йти за "сірою масою". Змінюють світ та творять історію особистості! Ну що, поглянемо на Юпітер? — підбадьорливо мовила вона, зауваживши сумні нотки в голосі Матвія.

— Ходімо! — Матвій поправив кінчиком пальця окуляри та швидко зіскочив з місця, слідуючи за дівчиною. Навівши трубу рефлектора, Ліра поглянула в окуляр і жестом покликала Матвія зробити теж саме.

— Це вражаюче, Ліро! — він не стримує свого захвату, поглянувши на Юпітер, який в об'єктиві телескопа був розміром м'яча для настільного тенісу, з чітко вираженими хмарними поясами. Довкола планети в густій темноті виднілись чотири білі цятки — "галілеєві" супутники. — Він прекрасний!

— Так! — погоджується з Матвієм Ліра. — Він дуже важливий для Землі.

— А Марс? На Марс можна поглянути?

— Гадаю, що він тебе розчарує... — з досадою промовила Ліора. — Зараз не найкращий час для спостережень Марса. Потрібно дочекатися протистояння. Хочеш подивитись на Ліру?

— Я прямо на неї й дивлюся, — з його вуст вирвався жартівливий смішок.

— Та не на мене ж! — Ліора теж весело засміялася. Після того як вона навела телескоп на сузір'я, Матвій знову поглянув в об'єктив та побачив невеличку групу з п’яти зірок, які утворювали паралелограм.

— Здається, я бачу там якусь туманність! — зачаровано промовив Матвій, помітивши в сузір’ї овальну пляму, схожу на кільце диму.

— Так, — підтверджує Ліра. — Це Туманність Кільце.

— "Ліра" — це твоє улюблене сузір’я? — цікавиться Матвій, відірвавшись від об'єктива.

— Нєа, — Ліра заперечливо похитала головою. — Кассіопея, — вона гордо вказала рукою на яскраве, п'ятизіркове сузір'я, подібну на латинську літеру "W", розташоване на смузі Молочного шляху.

— Лірочко, дякую тобі за цей прекрасний вечір! За можливість бути трішечки ближче до зірок. Я тільки зараз усвідомив, скільки ми їх насправді не бачимо. Це неймовірне видовище! — Матвій зробив крок до Ліори й торкнувся її холодних пальців. — Ти змерзла?

— Трішки.

— Тоді може нам краще вже повернутися додому? — він знімає свою куртку і дбайливо накидає Лірі на плечі. Вона вдячно кивнула у відповідь. — Ти дуже втомлена... Вже занадто пізно. Ти хоч в курсі котра година?

— Ох ти ж! — присвиснула Ліора, поглянувши на годинник на екрані мобільного, який показував майже четверту ранку. — Ще трішки й можна дочекатися світанку, — промовила вона сонним голосом.

— Ти його точно не дочекаєшся, — Матвій лагідно посміхнувся, спостерігаючи, як прикриваючи рот долонею, Ліра солодко позіхала.

— А Сатурн? Ми ж не подивилися на Сатурн, — вона з прикрістю підняла погляд на південно-східну частину неба, на якій вже майже не було видно зірок. — Знову хмари насуваються.

— От бачиш, навіть небо підказує, що тобі пора додому, — Матвій легенько клацнув пальцем по кінчику її носа. — Ми ще обов'язково подивимося на Сатурн іншим разом, і не тільки на Сатурн. Обіцяєш? — хлопець нахилив голову і пильно поглянув їй в очі. Ліра ствердно кивнула у відповідь.

— Лірусь... — тихо, майже пошепки промовляє Матвій. — Тебе хилить на сон, тому я гадаю, що буде краще, якщо я сам поведу машину. Ти не будеш проти? Я теж маю водійське посвідчення. Ти можеш мені довіряти,— запевнив він. Ліра не заперечувала.

— Ех, шкода, що скоро машину доведеться повернути... — вона театрально зітхає. — І якщо на ній буде хоч одна подряпинка — мені гаплик! — підкреслюючи свої слова, дівчина проводить великим пальцем поперек шиї.

— А ти не боїшся, що мати тебе "здасть" батьку? — з вуст Матвія виринув жартівливий смішок.

— Пф, — пхикнула у відповідь Ліра, сонно потираючи очі. — Моя мати працює в одній солідній компанії й весь свій час віддає кар’єрі. Вона майже не буває вдома, тому я впевнена, що вона навіть не помітить, що автомобіль зник. Тим паче, що в неї є власний... Словом, моя мати типова "бізнесвумен", яка постійно дістає мене нотаціями про те, що художник — це несерйозно і що я повинна думати про своє майбутнє, а не бути безнадійним романтиком, як батько.

— Тебе це дуже засмучує? — питає Матвій, пильно поглянувши Лірі у вічі.

— Звичайно, що так. Але я свій вибір зробила... Гаразд, — відмахнулася Ліра, даючи зрозуміти, що вона більше не хоче розмовляти на цю тему. — Я дійсно дуже хочу спати.

Вони почали збиратися додому. Наостанок Матвій погасив водою тліючий вогник. А тим часом густі хмари насувалися все швидше, затуляючи собою світло далеких зір.

— Ліро, ми вже приїхали, — Матвій зупинив автомобіль біля її будинку. Перевівши погляд на дівчину, він не стримує посмішку ‒ прикрившись його курткою, Ліра вже солодко сопіла поруч на передньому сидінні.

"Так мило спить, навіть будити шкода..." — він легенько провів тильною стороною долоні по її щоці. Хлопець вийшов з машини та випустив Грейсі, а потім відчинивши передні дверцята, обережно взяв на руки сплячу Ліру, яка уві сні довірливо обвила його шию тендітними ручками.

— Грейсі, сидіти! Чекай мене тут, я скоро повернуся, — тихо скомандував Матвій вівчарці, яка налаштувалась йти за ним. Повільними кроками Матвій доніс Ліру до дверей квартири й акуратно поставив її на ноги, щоб дістати ключі. Ліра навіть не прокинулася ‒ пригорнувшись до плеча Матвія, який притримував її однією рукою, вона продовжувала міцно спати. Відчинивши двері, хлопець знову бере дівчину на руки й заносить у квартиру. Він тихенько кладе Ліру на диван і дбайливо знімає з її ніг кросівки. Ліора щось сонно пробурмотіла і повернулася на бік.

— Спи, спи... — ніжно шепоче Матвій, вкриваючи її ковдрою. — Солодких, зоряних снів тобі! — не стримавшись, він нахиляється до її обличчя і ніжно торкається губами її щоки.