Раді Вас бачити!

Матвій з німецькою вівчаркою неквапливими кроками прогулювався по широкій алеї, насолоджуючись золотими барвами осіннього парку. В цей час людей тут було небагато. Біля фонтану сиділа романтична закохана пара, підставляючи свої обличчя осіннім сонячним променям, які заливали паркові простори ласкавим світлом. Розігрався легенький освіжаючий вітер, багряне осіннє листя закружляло у вихорі танцю. Панувала атмосфера умиротворення, яка дарувала надзвичайне відчуття спокою та безтурботності.

На обличчі Матвія несподівано з'явилась легка і така світла посмішка, коли він знову побачив ту саму загадкову дівчину з довгим прямим волоссям, пофарбоване у фіолетовий колір. На ній була темна тонка куртка і чорна шапка, прикрашена сріблястими шипами, а її яскраві пасма ефектно спадали на чоло, прикриваючи миле тендітне обличчя.

Матвій уже кілька днів зустрічає її на тому самому місці, під старим жовтогарячим кленом. І сьогодні ця дівчина також стояла перед мольбертом. В руці вона тримала палітру і наносила пензлем фарбу на полотно, концентруючи всю свою увагу лише на творчому процесі, і зовсім не підозрювала, що хтось весь цей час з цікавістю спостерігав за нею. Матвію важко відірвати погляд від цієї унікальної незнайомки, яка зовсім не схожа на інших, в ній було щось особливе. Неповторне. Те, що випромінює все багатство і глибину внутрішнього світу.

Юна художниця настільки поринала у свою творчість, що попри велике бажання Матвій жодного разу так і не наважився підійти до неї, щоб познайомитись, ніби боявся порушити якесь священне "таїнство". Ці моменти належали тільки їй! Моменти, коли вона "створювала" свій маленький Всесвіт. Очі Матвія розширились від подиву, коли його собака несподівано побігла з палицею в зубах в бік художниці, демонструючи надзвичайну красу рухів пружних кінцівок.

— Грейсі! До мене! — хлопець наполегливим тоном покликав собаку. — Куди ти побігла?! — він кинувся слідом за Грейсі, коли вона не відреагувала на його команду.

— Ой! — побачивши перед собою велику мускулисту вівчарку, дівчина трохи злякалася та ледве не випустила з рук пензель. Опустивши палицю на землю, Грейсі сіла і подивилась на неї мигдалеподібними розумними очима, прискіпливо оцінюючи її. Високо поставлені вуха додавали мордочці собаки характерного, уважного та серйозного виразу. Грейсі несподівано підняла передню лапу, виражаючи цим дружелюбність і свою довіру до людей. Від зворушливості дівчина не стримала свою посмішку і несміливо простягнула до собаки свою відкриту долоню. Не захоплюватись красою німецької вівчарки, її гармонійними плавними лініями корпусу та розвиненим інтелектом просто неможливо.

— Вибачте, будь ласка! Вона Вас не злякала? — стурбованим голосом питає Матвій, підбігаючи до дівчини.

— Та ні, все гаразд! — вона привітно посміхнулась у відповідь. — Це Ваша собака?

— Так, моя, — відповідає хлопець, винувато опускаючи погляд. Він нахиляється над вівчаркою і прикріплює за нашийник повідок. — Вибачте ще раз, будь ласка! Зазвичай вона себе так не поводить.

— Та нічого страшного. Не хвилюйтесь! — запевнила дівчина, дивлячись на нього великими виразними очима. — У Вас чудова собака! І дуже вихована.

— Так, Грейсі дуже розумна, — з гордістю підтверджує хлопець, поправляючи русяве волосся, яким грався осінній вітерець. — Ви тут неподалік живете? — поцікавився він.

— Так, — дівчина злегка кивнула. — Я зовсім нещодавно сюди переїхала ще тут майже нікого не знаю.

— Тоді будьмо знайомі! на обличчі хлопця з’явилась доброзичлива посмішка. — Я ‒ Матвій.

— Дуже приємно! А я ‒ Ліра.

— Ліра??? — перепитує Матвій, не приховуючи свого здивування.

"Треба ж... У неї навіть ім’я неординарне!"

— Ага. За це потрібно подякувати моєму батькові, — дзвінко сміється Ліра, спостерігаючи за реакцією нового знайомого. — Він у мене астронавт, схиблений на зірках та космосі. Тому й називає мене на честь сузір’я, — пояснює вона. Її погляд несподівано стає задумливим. — Навіть зараз він знаходиться за межами Землі.

— Ого... — присвиснув Матвій

— Тепер це стало моїм псевдонімом, — продовжує свою розповідь дівчина, легенько погладжуючи Грейсі по спині. — Я так свої картини підписую. Взагалі - то мене Ліорою звуть.

— Ліора..."Моє світло", — ледь чутно прошепотів Матвій, розмірковуючи над значенням цього імені.

— Що? — перепитує Ліра, не почувши його слів. — Ви щось сказали?

— Кажу, що ім’я гарне. Незвичайне, — відповідає Матвій, щиро посміхаючись. — Воно тобі дуже личить. У тебе там... — непомітно перейшов на "ти" він пальцем показує на свою щоку, — Фарба.

— Ой, пробачте! — Ліра ніяково посміхнулась. Діставши з рюкзака дзеркальце і вологі серветки, дівчина починає стирати фарбу зі свого обличчя.

— Та нічого, все гаразд. Це навіть мило! — не перестає усміхатись Матвій, спостерігаючи за дівчиною. — Дуже гарно і талановито! — він киває на полотно, на якому зображено живописний осінній пейзаж. — Любиш осінь?

— Так, — Ліра в підтвердження кивнула. — Це прекрасний час для мистецтва. Осінь надихає і дає можливість використовувати найрізноманітнішу палітру фарб. У ній своя незвичайна лірика. Відчувається загальне умиротворення і якось особливо хочеться жити... Гаразд, мені вже пора. Справи ще є, — відірвавшись від навіяних філософських думок, вона глянула на годинник в телефоні. Ліора підійшла ближче і нахилилась до собаки.

— Дай лапу, друже! — не втримавшись, вона знову простягла до Грейсі свою руку. Нагостривши вуха, вівчарка злегка нахилила видовжену мордочку з чорною "маскою", і без вагань поклала свою заокруглену лапу на долоню дівчини.

— Вона така мила! — душевно засміялась Ліра не приховуючи свого захоплення. Випрямившись у повний зріст, вона поправила свій рюкзак на плечах і обережно зняла полотно з мольберта.

— Допомогти? — запитує Матвій, спостерігаючи як Ліра взяла в одну руку полотно, а в іншу — складений мольберт. — Це напевно незручно нести?

— Спасибі, але не треба! — дівчина вдячно посміхнулась у відповідь. — Тут недалеко. Мені неважко, запевнила вона. — Бувай! Було приємно познайомитись.

— Мені теж, — з взаємністю відповів Матвій. — Сподіваюсь, що ще зустрінемось.

— Звичайно! — Ліра кокетливо підморгнула. — Можливо навіть швидше, ніж ми думаємо.

"Щоб потрапити в космос, варто лише поглянути в її очі!" — розмірковує Матвій, дивлячись вслід Ліорі, яка все більш віддалялася від нього, і кожен її крок супроводжувався приємним шелестом опалого листя.