Раді Вас бачити!

Ліра прокинулася в піднесеному настрої, незважаючи на те, що ранок видався сірим та похмурим. Знову накрапав дощ. Охопивши обома руками чашку з запашною кавою, дівчина підійшла до вікна. Сьогодні не потрібно кудись йти, тому вона неспішно насолоджувалась ароматним напоєм та розслаблено слухала тихий шелест дрібного дощику. Відчуття кризалізму повністю огорнуло Ліру — за вікном осіння негода, а вдома так тепло і затишно. На душі так хороше, що хочеться весь світ обійняти!

Від мрійливих натхненних думок її відволік телефонний дзвінок. Ліра зробила маленький ковток кави та поглянула на екран — на ньому висвітився номер Матвія.

— Так, — вона відповідає на дзвінок. — Доброго ранку, Матвію!

— Доброго ранку! — почувся його слабий, ледь чутний голос.

— З тобою все гаразд? — захвилювалася Ліра. — Що з голосом?

— Ліро... Матвій тяжко зітхнув в слухавку. — Я в лікарні... Там Грейсі вдома сама. Її погодувати треба, вигуляти. Крім тебе мені більше нікого попросити.

— Як в лікарні??? — Ліра відчуває як всередині серце затріпотіло від тривоги. — Що трапилось?

— Нічого катастрофічного. Збив автомобіль, але обійшлось без тяжких наслідків. Все буде добре, — заспокоює той. — Там Грейсі... — повторює він благальним тоном.

— О Боже! — їй ніби в серце кольнуло. — Я зрозуміла, Матвію! — запевняє його Ліра, усвідомлюючи, як він хвилюється через собаку. — Не турбуйся! З Грейсі все нормально буде, я прямо зараз з’їжджу до тебе додому і потім тобі зателефоную... — уважно вислухавши, де лежать ключі від квартири, вона відключилася і, одягнувшись, поспішно вийшла з дому, так і не допивши свою каву.

Коли Ліра піднялася до квартири Матвія, вона почула, як зсередини долинав надривний гавкіт Грейсі. Дівчина вставила ключ в замок і обережно відчинила двері. Вівчарка, яка знаходилась біля вхідних дверей, загрозливо вишкірила білі зуби та загарчала. Але впізнавши Ліру, вона відразу заспокоїлася і, вильнувши хвостом, лише жалібно заскавуліла і відійшла в сторону, довірливо пропускаючи Ліру вперед.

— Привіт, моя хороша! — переступивши поріг, Ліра підійшла ближче до Грейсі. — Як ти тут? Ми зараз трішки прогуляємося, а потім я тебе погодую.— вона легенькими рухами погладила її по голові. Ліра взяла повідець та прикріпила його до нашийника. Але вівчарка демонстративно лягла біля дверей, не збираючись нікуди йти.

— Грейсі, гуляти! — наполегливим тоном скомандувала Ліра, легенько смикнувши за повідок.

Під час прогулянки Грейсі неохоче слухалася Ліру і поводила себе доволі пасивно. Ліра засмучувалась через це, адже розуміла, що собака дуже сумує за своїм господарем. Коли вони вже повернулися назад до квартири, Ліра зняла свою куртку і відразу попрямувала до кухні. Грейсі пішла за нею. — Їж, моя хороша, — Ліра насипала корм і поставила мисочку перед Грейсі. Але навідріз відмовившись від їжі, вівчарка знову жалібно пискнула.

— Ти вирішила мені "бойкот" влаштувати? — Ліра важко зітхнула. Дівчина присіла перед собакою і провела рукою по її густій блискучій шерстці. — Я розумію, що я не твій господар, але ти повинна їсти. З Матвієм все буде добре, він скоро повернеться, а поки ти повинна слухатися мене, — благальним тоном промовила вона. Ліра з сумом поглянула на Грейсі і вийшла в коридор за своїм телефоном, який лежав в сумочці. Вона обіцяла зателефонувати Матвію. Набираючи номер, Ліра знову заглянула в кухню, де залишилася Грейсі. М’яко ступаючи лапами, вівчарка повільно підійшла до своєї мисочки з їжею. Побачивши, що Грейсі все ж почала їсти, Ліра полегшено зітхнула. Задоволена посмішка торкнулась її губ.

— Так, Ліро, — після декількох гудків вона почула тихий, злегка стурбований голос Матвія. — Я чекав твого дзвінка. Ти зараз у мене вдома? Як Грейсі поводиться?

— Так, я в тебе ще, — доповідає Ліра. — Ми вже повернулися з прогулянки. — Вона дуже сумує за тобою і схоже, що в неї стрес... Навіть за їжу не відразу взялася. А так все гаразд, не турбуйся! Я подбаю про Грейсі. Гадаю, що ми знайдемо спільну мову.

— Ліро, дякую тобі! — видихає в слухавку Матвій. — Ти дуже мене виручаєш. Вибач, що довелось потурбувати тебе і завдати тобі клопоту, але мені дійсно ні на кого залишити собаку... А батьки закордоном, тому не можуть її забрати, та й вони не знають нічого — не хочу засмучувати їх. Мені так незручно перед тобою...

— Навіть не думай так! Мені зовсім не важко, — запевняє Ліра. — Грейсі мені тільки в радість! Я залюбки попіклуюся про неї. Головне, одужуй швидше і бережи себе! Я зараз вже збираюся додому. Грейсі поки заберу до себе. А завтра навідаю тебе. Тобі щось потрібно?

— Ні, дякую. В мене все необхідне є, — з вдячністю відповів Матвій. — Ти й так для мене багато робиш...

Після завершення розмови Ліра вийшла з квартири, забравши з собою Грейсі. Щоб вівчарка швидше звикла нового тимчасового місця, Ліра захотіла спочатку приділити їй ще трішечки уваги. Та Грейсі поводила себе апатично — вона навіть не зреагувала на свій улюблений м’ячик, який Ліра за порадою Матвія принесла з собою.

— Що мені з тобою робити? — у відчаї промовила дівчина до Грейсі. Гадаючи, що краще на деякий час вівчарку залишити в спокої та зайвий раз не турбувати, Ліра вирішила тим часом зайнятися новою картиною, яку їй потрібно намалювати для художньої академії. Вона поклала на підлогу велике біле полотно і заходилася змішувати фарбу в палітрі, знаходячи потрібний відтінок. Не підіймаючи голови, Грейсі тим часом лежала на килимку і не відводила сконцентрованого погляду від Ліри. Собака гостро поставила вуха і пильно спостерігала за рухами дівчини кілька хвилин. Та цікавість і жагуча потреба в контакті з людиною все ж перемогли — Грейсі раптом піднялася з місця і підійшла до Ліри, перекинувши відкриту баночку з рідкою акриловою фарбою, яка потекла на полотно. Вівчарка винувато опустила голову і косо поглянула на Ліру, ніби очікувала на її реакцію.

— Нічого страшного, — спокійним тоном промовила Ліра і хутко поставила баночку на місце. — Я, звичайно, задумала малювати інше, але ти змінила мої плани. Ну що ж... Будемо імпровізувати! — вона усміхнулась легкою натхненною посмішкою. Ліра взяла взяла пензель і почала ним розподіляти на полотні фарбу, яка розлилась. Поринувши у магію кольорів, Ліра створювала ефекти, що нагадували планети, які забезпечували космічні емоції. Кожним рухом пензля дівчина залишала на полотні дивовижні візерунки, вишукані лінії та вигадливі форми, винаходячи особливий різновид абстракціонізму. Дівчина на мить відволіклася і, прискіпливо поглянувши на своє "творіння", задоволено усміхнулася. Вона настільки захопилася творчим процесом, що й не помітила, як швидко промайнув час. Тому швиденько зібравшись, Ліра з Грейсі вийшла на вечірню прогулянку. Було доволі холодно. Морозний пронизливий вітер вперто нагадував, що зима вже зовсім близько. Повернувшись додому, Ліра нагодувала Грейсі й повечеряла сама. Вівчарка знову вмостилась на своє місце і, поклавши голову на передні лапи, солодко задрімала.

Яке чарівне створіння! — проходячи повз, Ліра замилувалася прекрасною, гармонійною собакою. Дівчина не стрималася і взяла телефон, щоб сфотографувати її.

"Треба Матвію відіслати. Позитивні емоції йому не завадять" – Ліра перекинула через плече довге яскраве волосся і присіла на диван.

"З Грейсі все гаразд. Вона сумує за тобою". — підписавши знімок, Ліра натиснула "Надіслати" і поклала телефон на журнальний столик. Через хвилину пролунав сигнал вхідного дзвінка. Грейсі різко підняла голову.

— Так, — побачивши на екрані номер Матвія, Ліра з посмішкою на обличчі відповідає на дзвінок. — Не спиш?

— Ні ще... Дякую за фото, — ледь чутно прошепотів Матвій у відповідь. — Я теж сумую за Грейсі і... — він витримує невеличку паузу. — За тобою також.

— Незабаром побачимося, — тихо промовила Ліра, зворушена його словами. — Краще скажи, як ти почуваєшся? – все ще турбується вона, чітко усвідомлюючи те, що Матвій зовсім не чужий для неї. За цей місяць, відколи познайомилися, вони дуже зблизилися. Лірі хотілося віддавати йому часточку себе та допомагати йому. Бути поруч.

— Більш менш, нормально. — завірив її Матвій. — Не хвилюйся! Мені так прикро, але я телефоную лише на пару хвилин... — з жалем промовив, щиро шкодуючи, що вони так і не встигнуть порозмовляти довше. – Медсестра ось-ось повинна зайти. Просто дуже захотілося знову почути твій голос і побажати тобі добраніч.

— Гаразд. Тоді Надобраніч! — лагідно промовила Ліра, розуміючи, що йому потрібен спокій. — Відпочивай! І одужуй швидше.

— Добраніч! Солодких тобі снів! — по голосу Матвія Ліра виразно відчула, що в цей момент він посміхнувся. — Ще раз дякую за Грейсі. Я спокійний, знаючи, що вона з тобою...

******

Матвій лежав в лікарняній палаті й, заплющивши очі, поринув у свої думки. Раптом тихий несміливий стукіт у двері повернув його в реальність.

— Можна? — двері скрипнули й в палату увійшла Ліора.

— Ліро... — зрадівши дівчині, Матвій розчинився в широкій усмішці, яку раптом змінила гримаса болю, коли він необережно підвівся на ліжку.

— Як ти тут? — Ліра підійшла ближче і присіла поруч на стілець. Побачивши на його руці бандаж для фіксації та подряпини на обличчі, вона співчутливо зітхнула. — Дуже боляче?

— Та дрібниці, — байдуже відповів Матвій, ніби це немало для нього ніякого значення. — Минеться. Я тут довго не затримаюся.

— Я тобі тут фрукти, сік принесла... — дівчина почала викладати вміст пакета на тумбочку. — Шкода, що я не встигла, щось смачненьке приготувати.

— Та не варто було... — ніяково промовив Матвій, зворушений турботою Ліри. — Ти й так для мене вже зробила.

— Ну ти й, звичайно, даєш! — в голосі Ліри досі відчувалися тривожні нотки. — Скажи, як ти так умудрився під колеса потрапити?

— Ай, — відмахнувся Матвій здоровою рукою. — Це все по моїй дурості. Я сам винен. По хліб так вибігав. Я дуже поспішав, бо чекав важливого дзвінка. Із-за рогу будинку на мене несподівано наскочив автомобіль... Мене відкинуло на землю. Якби на асфальт, могло б бути набагато гірше. Я ще легко відбувся.

— Ого... — жахнулася Ліра від почутого.

— Водій виявився добросовісною людиною, — продовжує розповідати Матвій, намагаючись прийняти зручне положення на ліжку. — Він й привіз мене сюди та запропонував свою допомогу.

— Ти тоді мене так налякав своїм дзвінком, — з нотками суму промовила Ліра, легенько торкнувшись кінчиків пальців його загіпсованої руки. — Тебе навідує хтось? Ти зовсім один?

— Ні, не один! — на його обличчі заграла щира посмішка. — Адже зараз зі мною ти.

Ліра злегка кивнула і добродушно усміхнулась у відповідь, даючи зрозуміти, що він завжди може розраховувати на її підтримку та допомогу.

— Поглянь! — радісно вигукнула вона, повернувши голову до вікна, за яким плавно, мов ангели, з неба спускались білі "пір’їнки" створюючи казкову картину. — Перший сніг!

— Ух ти! — Матвій обережно, без різких рухів підводиться з ліжка.

— Допомогти? — Ліра простягнула свою долоню. — У мене для тебе сюрприз! — вона загадково підморгнула та посміхнулася одним куточком губ.

— Он як! — Матвій був заінтригований. Легенько тримаючись за Ліру, він повільними кроками підійшов до вікна.

— Грейсі! — Матвій не стримав своїх емоцій, коли, виглянувши у вікно, побачив обіцяний "сюрприз". Його улюблениця сиділа під вікнами лікарні й, граючись, ловила ротом білі сніжинки, які стрімко падали та вперто притрушували її темний носик.

— Не треба цього не робити! — Ліра зупиняє Матвія, який має намір відчинити вікно. — Там холодно. І краще зараз не привертати її увагу. Ти лише стривожиш собаку. Грейсі й так не дуже сприймає мене, і якщо вона зараз впізнає тебе, почує твій голос... Ну ти розумієш...

— Так, ти маєш рацію, — погоджується Матвій. — Просто я дуже сумую за нею. Для мене це не просто собака. Але тобі не обов'язково було прив'язувати Грейсі повідцем до лавочки. Вона добре розуміє команди. Ти могла б просто сказати їй: "Сидіти!" — лагідно промовляє він з посмішкою на обличчі. — Вона дочекалася б тебе.

— Ага, це вона тебе слухається, — Ліра дзвінко сміється. — Я для неї не авторитет. Тому я краще перестрахуюся.

— Грейсі точно не завдає тобі клопоту? — перевівши погляд від вікна, Матвій уважно поглянув на Ліру.

— Та ти чого? Ні, звичайно, — запевняє Ліра. — Чесно. Вона, правда, відноситься до мене відсторонено та слухається через раз, але це зрозуміло, я ж не її господар. Грейсі сумує і здається, що вона просто не зрозуміла, що відбулося, тому й розгубилася, адже ти залишив її у квартирі й досі не повернувся.

— Це так. В той час, коли зі мною це трапилось, собака була вдома, — пригадуючи недавній злощасний вечір, Матвій нахмурив брови. — Я не зміг додзвонитись до сусідів, тому зв’язався зі своїм другом, і він відразу ж заїхав до мене додому, але дуже поспішав на літак, тому він по дорозі лише на пару хвилин заскочив сюди, привіз мені все необхідне і поїхав до аеропорту. А Грейсі так і залишилась сама, тому я й зателефонував тобі.

— І правильно зробив! Не залишати ж тварину напризволяще... Все гаразд? — Ліра занепокоєно поглянула на Матвія, який втомлено прикривав очі. — Може, тобі краще лягти?

— Ні ‒ ні, — Матвій заперечливо похитав головою. — Я ще трішки на Грейсі подивлюся, і на сніг. Гарно так! — посміхнувся він, милуючись зимовим краєвидом за вікном. Але Ліра зрозуміла, що за цією посмішкою, Матвій намагався приховати свій біль.

— Так, дуже гарно! — погоджується вона. — Обожнюю зиму. Сніг заворожує.

— Це тому, що він білий? — Матвій допитливо поглянув її у вічі. — Так?

— Не зовсім, — усміхнулась Ліра, зрозумівши про що він. — Сніг дивом пахне. Не тільки тому, що він білий. Але я закохана в барви й купаюся в них, адже кольори — частина моїх думок та емоцій… Гаразд, я піду вже, — перервавши свої думки, вона відійшла від вікна і взяла свою сумку на стільці. — А ти все ж таки постарайся поспати. Ледве на ногах стоїш.

— А що мені ще залишається? — його губ торкнулася крива посмішка. - Друг мені ноутбук мій приніс. Я думав, що потихеньку працюватиму, але лікар заборонив. Та й не уявляю як би я це робив однією лівою рукою, - Матвій досадно зітхає. — Коротше, така нудьга тут!

— Нічого, твої коди нікуди від тебе не дінуться! — підбадьорливо промовляє Ліра. — Тобі зараз спокій потрібен.

— Побудь ще трішки. — Матвій несміливо торкнувся її руки. — Я не хочу, щоб ти йшла... — прошепотів він, благально дивлячись їй в очі. Йому було так хороше, коли поруч була Ліра. Її ніжний романтичний образ невидимою силою притягував до себе та дуже виражено підкреслював її індивідуальність, несучи в собі дух творчого мислення та неприйняття консервативності. А м'який світлий светрик так личив до її благородного, космічного кольору волосся, яке було заплетене в довгу розкішну косу, перекинуту через плече. Тримаючи Ліру за руку, Матвій відчував, як всередині накриває хвиля особливого тепла та затишку. І він все частіше ловить себе на тій думці, що ця дівчина, яка стоїть перед ним, і яку так не хочеться відпускати від себе — одна троянда серед тисячі.

— Я ще прийду, — ніжний спокійний голос Ліри вирвав Матвія з мрійливих думок. Дівчина повільно приймає свою руку і, даруючи на прощання багатозначущу чарівну посмішку, зникає за дверима.

******

Ліра займалася приготуванням обіду, а Грейсі тим часом настирливо крутилася біля її ніг, вимагаючи чергову порцію ласощів.

— Що, моя хороша? Хочеш ще? — Ліра лагідно звертається до собаки. Тримай! Тільки трішки! З тебе вже досить, — не втримавшись від наполегливості вівчарки, вона подає їй невеличкий шматочок сиру. Грейсі переможно вихоплює з рук їжу і вибігає з кухні.

— От хитрюща морда! — усміхнулась Ліра, киваючи головою — Отримала те, що хотіла і пішла!

Думки про Грейсі не полишали дівчину і навіювали смуток — нещодавно телефонував Матвій та повідомив, що сьогодні його вже виписують з лікарні й через пів години він прийде за собакою. Ліра, звичайно, була безмежно рада за Матвія, але за цей недовгий час вона так звикла до Грейсі й прикипіла до неї всім серцем, що їй зовсім не хотілось розлучатися з нею. Мрія мати німецьку вівчарку тільки зміцніла.

Ліра й не помітила, як швидко промайнули ці пів години й пролунав дзвінок вхідних дверей. Відчинивши двері, вона побачила Матвія, який усміхаючись, оперся плечем об одвірок.

— Привіт! — вітається він. — Можна?

— Звичайно! Питаєш ще... — Ліра привітно усміхається — Проходь! — відійшовши в сторону, вона впустила його у квартиру.

— Це тобі, — переступивши поріг, Матвій подає їй шоколадний тортик, який приніс з собою. — Невеличка подяка від мене за Грейсі. За те що, ти була поруч, — додав він майже пошепки. — Це так цінно.

— Та не треба було, — легка ніякова посмішка торкнулась її вуст. — Я ж від щирого серця... — Ліра не встигла договорити. В цей момент, почувши голоси в коридорі, з кімнати вибігла вівчарка.

— Грейсі! Дівчинка моя... — радісно вигукнув Матвій, побачивши свою улюблену собаку. На відміну від свого господаря, Грейсі емоційного пориву у відповідь не проявила. Вона пильно подивилася на Матвія своїми розумними собачими очима, які виразно говорили: "Ти мене зрадив". Опустивши гострі вуха, вівчарка повернулася до кімнати. Злегка шоковані реакцією собаки, Ліра й Матвій переглянулись між собою та покрокували слідом за нею.

— Грейсі, ти образилася? — Матвій сумно зітхнув. — Я тут, я не кинув тебе, — присівши навпроти вівчарки, він заспокійливим жестом провів рукою по її спині. — Все добре, скоро підемо додому. Дай лапу, друже!

Грейсі трішки повагалась, а потім, злегка нахиливши голову на бік, підняла передню лапу і поклала її у відкриту долоню Матвія.

— Ось так! Молодець! — він з полегшенням видихнув. — Розумничка моя!

— Гаразд, я піду на кухню, торт занесу, — Ліра не припиняє посміхатися, спостерігаючи за ідилією між господарем та чотирипалим другом. — Я саме овочеву запіканку з сиром готую. Вже майже готова. Пообідаємо разом, чай з тортиком поп’ємо... Ти нормально почуваєшся? — занепокоїлася вона, помітивши як Матвій, важко дихаючи, присів на диван та втомлено заплющив очі. — Тебе не зарано виписали з лікарні?

— Та ні, все okey, — запевняє Матвій. — Голова трохи болить. Не звертай уваги! До біса лікарню! Якби сьогодні мене не виписали, я сам втік би звідси.

— Ох уже ці чоловіки... — Ліра усміхнулась куточком губ і несхвально похитала головою. — Гаразд, я зараз прийду.

Коли через декілька хвилин Ліора повернулася до кімнати, Матвій уже заснув на дивані у напівсидячому положенні, схиливши голову на бік, а Грейсі лежала поруч на підлозі й гризла свій улюблений м'ячик.

"Ну от і пообідали разом..."

Матвій так мило спав, що Лірі було шкода будити його. Щоб не потривожити сон хлопця, вона беззвучно підійшла до нього і турботливо вкрила пледом. Вона обережно зняла з його обличчя окуляри, які сповзли на кінчик носа, і поклала їх на журнальний столик...

Розплющивши очі, Матвій розгублено закліпав повіками. Тільки остаточно виринувши зі сну, він згадав, що й досі знаходиться у Ліри вдома. Він повільно повернув голову і побачив Ліору, яка стояла перед мольбертом і водила пензлем по полотну, злегка прикусивши нижню губу. Здавалося, що в цей момент навколо неї відбувалася магія. Матвію несила відвести від неї очей — зараз вона особливо була у всій своїй чарівності.

— Прокинувся? — відчувши на собі його погляд, Ліра нарешті обернулася. — І давно ти так спостерігаєш?

— Є три речі, на які можна дивитися вічно: як палає вогонь, тече вода і малює Ліра. — сонно протираючи очі, Матвій піднімається з дивана і підходить до дівчини. — Я що заснув? Так незручно... — ніяково мовив він. — Чому ти не розбудила мене?

— Не захотіла, — чесно й невимушено відповіла Ліра, злегка знизивши плечима. — У тебе був такий змучений вигляд, — вона сумно зітхнула. — Сон тобі зараз тільки на користь, він допоможе швидше відновитися. Як твоє самопочуття?

— Відносно нормально, вже легше. Не турбуйся! — відповідає Матвій. Його голос такий тихий, заспокійливий. — Абстракціонізм? — він кивнув на мольберт з полотном. — Дуже гарно! Таке відчуття, ніби картина повністю поглинає тебе!

— Так, це експресивний абстракціонізм, — підтвердила Ліра. Тобі дійсно подобається? — дівчина в легкому подиві звела брови. — Більшість людей й досі ставляться до абстракціонізму скептично, вважаючи це якоюсь "мазнею", з ряду "так і я можу", та навіть порівнюють це з дитячими малюнками.

— Ну не кажи... — не погоджується з нею Матвій. — Я вважаю, що, як ти говориш, "мазню" професійного талановитого художника легко відрізнити від дитячих малюнків! І ти це знаєш краще за мене! Ти у своїй стихії! — вигукує він в емоційному пориві. — Ти розумієш це?

— Я знаю... — ледь чутно промовила Ліра, опустивши свій погляд. — Для цього я переїхала в це місто — щоб навчатись в художній академії та повністю присвятити себе живопису. Для мене це особлива сфера мистецтва, адже кожне полотно неповторне, рух пензля, густоту і насиченість фарб не можна відтворити повністю.

— А ще картини зберігають таємниці художника, які не завжди вдається відгадати, - задумливо додав Матвій.

— А їх і не потрібно відгадувати та намагатись зрозуміти їх, — вражена ходом його думок, Ліра злегка посміхнулася. — Абстракціоністи взагалі не намагаються відобразити навколишній світ, вони не ставлять перед собою такої мети. А ти говорив, що не розумієшся в мистецтві!" — з останньою фразою з її вуст вирвався тихий сміх. — Я б так не сказала.

— Так я й дійсно в цьому нічого не тямлю. А твої роботи щиро вразили мене, — промовив він без лукавства. — В мистецтві я "профан"! — за інерцією Матвій теж засміявся, але вмить посерйознішав. — Ти вже задумувалась про персональну художню виставку?

— Ні. Рано ще ніби... Думаєш, що з цього що вийде? — з сумнівом запитала Ліра.

— Звичайно! — впевнено заявляє Матвій. Твої картини унікальні. Вони дивовижні! Я не бачив нічого подібного. Ти маєш рацію, коли говориш, що твір зір — твій дар! Ти юна і така талановита! А виставка — можливість іншим побачити світ твоїми очима!

— А ти б прийшов "побачити світ моїми очима"? — Ліора пильно дивиться Матвію в очі, намагаючись віднайти в них істину.

— Залюбки! — він усміхнувся у відповідь. У мене є ідея! — його сірі, зі сталевим відливом очі несподівано засяяли. — Хочеш, я для тебе сайт розроблю? Так більше людей дізнаються про твою творчість. І ти матимеш змогу через сайт продавати свої роботи.

— Це було б чудово! — в знак згоди Ліра енергійно кивнула головою. — Я тільки "ЗА"!

— Тоді домовилися! — задоволеним тоном промовив Матвій. В цей момент, нагадавши про себе, Грейсі вимогливо загавкала. Вівчарка підійшла до них і, легенько торкнувшись передньою лапою ноги Матвія, швидкою вибігла до вхідних дверей.

— Вона хоче на прогулянку, — усміхнувся Матвій, простеживши поглядом за собакою. — Гаразд, Ліро... Мені вже пора. Та й з Грейсі ще трохи прогуляюсь в парку. Не проти скласти нам компанію?

— Ок, — Ліра з радістю погоджується на пропозицію. — Я тільки переодягнуся та приберу тут все, — вона кивнула на розкидані пензлі та фарби. — А ти можеш йти, бо Грейсі в коридорі вже зачекалася. Я швидко!

— Я чекатиму...

Матвій оперся спиною об стовбур дерева, спостерігаючи за Грейсі, яка грайливо заривалася носиком у сніг. Сніжинки падали плавно, тихо та навівали думки. Опускаючись на ніс, щоки, вони безжально танули...

Наполегливо заохочуючи свого господаря до гри, Грейсі підбігла до нього з палицею в зубах. Матвій з посмішкою поглянув на свою улюбленицю.

— Лови! — він взяв палицю і кинув її якнайдалі. Грейсі миттю кинулася за нею. Відчуваючи холод, Матвій почав потирати пальці, щоб хоч трохи зігріти їх.

— Тримай! — він несподівано почув тихий, ніжний голос. Матвій підняв погляд і побачив Ліору, яка простягнула йому паперовий стакан з ароматною кавою. — Зачекався? Вибач, я трохи затрималася, — вона винувато поглянула на нього своїми ясними глибокими очима.

— Нічого страшного. Дякую тобі дуже, — розчулений турботою дівчини, Матвій бере з її рук каву, яка була зараз так доречна. Він дивився на Ліру, немов на маленький унікальний Всесвіт, який здатний вгадувати навіть найменші побажання. — А ти хіба не будеш? — хлопець помітив, що Ліора принесла каву лише для нього.

— Ні, я вже попила, поки ти спав, — Ліра відповіла світлою посмішкою. — До речі, ти забув у мене... — вона дістала з кишені куртки його окуляри та подала йому.

— Оу, точно! Спасибі! — зробивши ковток кави, Матвій взяв свої окуляри та надів їх. — Тепер я знову схожий на "ботана"! — з його уст вирвався жартівливий сміх.

— Ти схожий на крутого "ботана"! — з посмішкою відповіла Ліра.

Вони неквапливими кроками прогулювались по засніженому парку, насолоджуючись казковими зимовими краєвидами. Сніг перестав падати. Полудневе сонце несподівано визирнуло із - за сірих хмарин. Його промені вперто пробивались крізь крони дерев, створюючи магічну атмосферу парку. Час спливав невблаганно швидко.

— Грейсі, додому! — Матвій покликав вівчарку, коли вони з Лірою вже збирались йти. Грейсі миттю зреагувала та побігла в бік будинку Ліори.

— Ти куди? До мене! — засміявся Матвій. — Ти забула, де твій дім, Грейсі? Схоже, вона звикла до тебе і полюбила, — він перевів погляд на Ліру.

— I я за цей час так звикла до неї, — дівчина нахилилась, щоб погладити Грейсі, яка знову підбігла до них. — Мені буде сумно без неї.

— Ти можеш бачити її скільки завгодно, як тільки цього захочеш, — запевняє Матвій, прикріплюючи повідець до нашийника Грейсі. Ліра лише посміхнулась у відповідь, легенько кивнувши повіками з густими темними віями.

— Гаразд, я піду вже, — промовила вона. — І ти також йди! Тобі треба добре відпочити після лікарні. І ще... Дякую тобі за сьогоднішню розмову та підтримку. Це так важливо. Мене мало хто розуміє, — збираючись йти, Ліора торкнулась гарячими вустами його холодної щоки. — Бувай!

Від її такого несподіваного "жесту" Матвій застиг на місці, відчуваючи, як всередині розливається хвиля незрівнянного тепла. Це була чарівна мить, яка перевернула його свідомість. А Ліра все віддалялася... В один момент вона обернулася і наостанок помахала йому рукою, потім накинувши на голову капюшон, пришвидшила крок. Матвій проводжав її поглядом доки вона не зникла з поля зору.

*****

Ліора ходила по кімнаті, не знаходячи собі місця. Вона вже вкотре намагається зателефонувати Матвію, але той не відповідає. Дівчина почала хвилюватися за нього. Останній раз вони розмовляли вчора ввечері після прогулянки. Щоб відволіктись від нав’язливих неспокійних думок, Ліра вирішила зайнятися своєю картиною, але це не допомагало. Вже через декілька хвилин дівчина відклала фарби та пензлі. Схопивши куртку, вона рішуче вийшла з дому.

Стоячи перед дверима квартири Матвія, Ліра глибоко вдихнула і перш ніж натиснути на дзвінок, інтуїтивно взялася за ручку — двері були відчинені.

— Матвію! — вона несміливо переступає поріг квартири. На звук в коридорі з кімнати вибігла вівчарка, загрозливо вишкіривши зуби.

— Тихо ‒ тихо, Грейсі! Свої, — дівчина лагідно звертається до собаки. Впізнавши Ліру, Грейсі відразу заспокоїлася, а вираз її мордочки знову підкреслював прихильність та дружелюбність.

— Матвію, де ти? — не дочекавшись відповіді, Ліра зняла взуття й обережними, нерішучими кроками попрямувала до вітальні, але там нікого не було. Дівчина заглянула в спальню — Матвій спав на ліжку у напівсидячому положенні, схиливши голову на бік. Поруч лежав відкритий ноутбук, а на тумбочці стояла прозора чашка з недопитим чаєм.

"Як це вже знайомо..." — дивлячись на мирно сплячого Матвія, Ліра усміхнулась та полегшено зітхнула. Вона беззвучно підійшла ближче та відставила ноутбук, щоб Матвій випадково його не задів уві сні. Екран засвітився ‒ на ньому відображався відкритий редактор кодів.

"І як вони це роблять? Все ж таки програмісти унікальні люди". — розмірковує Ліра, дивлячись на набір незрозумілих команд, формул та алгоритмів. З цих думок її відволік тихий стогін Матвія. Ліра стривожено перевела погляд на нього — від необережного руху хворою рукою він скривився від болю.

— Матвію... — прошепотіла Ліра, легенько торкнувшись його плеча. Повіки Матвія ворухнулись. Він повільно розплющує очі й, кліпаючи ними, дивиться на Ліру розгубленим та водночас здивованим поглядом, ніби намагається переконатися, що це йому не сниться. Дивлячись на його сонне та спантеличене обличчя, Ліра ледве стримує внутрішній смішок.

— Ліро??? — нарешті вимовив він. — Ти??? Це не сон?

— Ні, це реальність, — Ліра тихенько засміялась. — З тобою все гаразд? — в її голосі прозвучали тривожні нотки. — Вигляд у тебе нездоровий.

— Так, зі мною все добре, — все ще сонним голосом відповідає Матвій, піднімаючись на ліжку. — Я працював й не помітив як заснув. Ти як увійшла?

— У тебе були відчинені двері, я кликала тебе. Я так злякалася за тебе! Ти не відповідав за дзвінки. Я подумала, що щось сталося. Тому я й тут... — видаючи занепокоєння, її губи ледве помітно тремтіли. Дівчина сумно зітхнула й опустила погляд.

— Зі мною все добре. Не хвилюйся! — зворушений її турботою, Матвій взяв її тендітну руку у свою долоню. — Я дуже радий, що ти прийшла. І щасливий, що це не сон, — щира непідробна посмішка осяяла його обличчя. У нього було таке відчуття, що в цей момент Ліра й справді "малювала" прекрасну дійсність, додаючи чарівної фарби в його життя.

— Ліро...

— Що? — вона підняла очі й зосереджено подивилась на Матвія, ніби намагалася прочитати його думки та проникнути в найпотаємніші куточки його душі.

— Ні, нічого, — він так і не наважується їй дізнатись — Просто хочу, щоб ти знала, я безмежно вдячний долі, що тебе зустрів.

Багатозначуща усмішка у відповідь чітко дала зрозуміти Матвію, що Ліра здогадалася про те, що насправді він збирався їй сказати.

— Ти більше не лякай мене так, гаразд? — лише промовила вона з неприхованим сумом. — І не залишай відчиненими двері.

— Ок, — Матвій усміхнено кивнув. — Але я радий, що сьогодні двері забув зачинити, — промовив він підбадьорливим тоном. Хлопець дивився на Ліру і відчував прилив блаженного спокою та душевної рівноваги. Йому було так добре, коли поруч була Ліра. Випромінюючи внутрішню гармонію, вона була джерелом цілющого тепла. В ній було щось особливе, неосяжне, як Всесвіт. До Матвія раптом прийшло усвідомлення того, наскільки його життя до появи цієї дівчини було сірим та порожнім, без справжнього сенсу. Ліора стає важливою частиною його життя.