Спочатку:
На сторінку книги
Їхня наступна зустріч дійсно не забарилась. Вони знову побачились в тому самому парку — Матвій саме тоді прогулювався з Грейсі, а Ліра з тубусом за плечем поверталася з "художки". Зрадівши дівчині, Матвій віджартувався, що місце зустрічі змінити не можна і вони знають, де можна знайти один одного.
— Знаєш, все це мені чимось нагадує "Маленького принца" — сказав тоді він з філософським одкровенням, не відриваючи задумливого погляду від Ліри. — Я настільки вже звик бачити тебе в цьому парку майже в той самий час, що дивним чином ти стаєш вже для мене єдиною на світі... Потрібною.
— Як та одна троянда серед тисячі? — Ліра пильно подивилась йому в очі, ніби намагалась заглянути в найпотаємніші куточки його душі. — А ти той самий Маленький Принц? — ніжна, романтична посмішка заграла на її вустах.
— Ні, радше, я - лис, — Матвій у відповідь злегка усміхнувся одним куточком губ. — Ти прихилила мене до себе. Адже коли одного разу я прийду в цей парк і не зустріну тебе, то не знатиму як готувати своє серце.
— Ми відповідаємо за тих, кого приручили. Правда, Грейсі? — з філософською задумливістю промовила Ліра, присівши на рівні собаки. Пестячи собаку, дівчина ніжними рухами проводить рукою по густій шерсті. — Видно, що Грейсі тебе дуже любить! — вона підняла на Матвія бездонні небесні очі.
— Це точно! — Матвій легенько кивнув в підтвердження, тримаючи вівчарку за повідок. — Вона дуже прив’язалася до мене, як і я до неї. Для мене це не просто собака... В Грейсі можна знати все, що можна побажати від чотирилапого друга.
Стояла пізня прохолодна осінь. Вітер колихав голі дерева. Парк став похмурим та сірим, схожим на чорно-білу фотографію. Почав знову йти дрібний дощик. Ліра запропонувала Матвію піти з нею, подивитись та оцінити її творчі роботи, жартома заявивши, що тепер настала її черга запросити його в гості. Матвій залюбки погодився.
— Ласкаво прошу у мій мальований світ! — Ліра відчиняє двері й жестом руки запрошує Матвія до кімнати, відведену під художню майстерню. Усміхнувшись, Матвій злегка кивнув головою та зробив крок вперед. Насторожливо оглядаючись, Грейсі також ступала по підлозі круглими лапами з твердими подушечками, слідуючи за своїм господарем.
— Можеш тут поки що все роздивитись, почувайся, як вдома, а я зараз повернуся, — підморгнувши Матвію, Ліра привітно посміхнулася та вийшла з кімнати.
Домашня художня майстерня Ліри була великою, світлою та просторою, в ній переважав здебільшого білий колір. Вона нагадувала оглядову картинну галерею. Така собі затишна творча місцинка, де кожною клітинкою відучувалася магія мистецтва та натхнення. В дальньому кутку, який був більше схожий на зону відпочинку, розташований м’який зручний диванчик, біля якого стояв торшер, а на стіні висіла полиця з книгами. Пахло свіжою фарбою та деревом, на мольберті стояло чисте біле полотно, чекаючи свого часу. Роздивляючись Лірині картини, Матвій повністю поринув у її світ — такий особливий та унікальний. Її полотна яскраві та багатобарвні — справжня симфонія краси життя. Попри те, що Матвій мав аналітичний склад розуму і надавав перевагу законам, правилам та формулам, він не міг тонко не відмітити імпресіоністський стиль. Його просто зачарувала незвичайна колірна гамма з вираженими червонувато - жовтим та фіолетовим відтінками, які акцентувалися саме на цих тонах.
Вся кімната, кожен предмет у ній, кожна деталь, ці дивовижні картини, які приковували погляд, й душевна творча атмосфера дуже виражено характеризували багатогранний, широкий світогляд Ліри.
— Зачекався? — почув він позаду її приємний голос, який миттєво вивів його з глибоких думок. Матвій обернувся. Ліора принесла на таці суші та дві чашечки зеленого запашного чаю.
— Не знаю, як ти, а я дуже голодна, — з її уст виринув тихий дзвінкий сміх. — У мене суші є. Сподіваюсь, ти любиш японську кухню?
— Навіть дуже, — з посмішкою відповів Матвій, підійшовши до Ліри.
— От і добре! — задоволено промовляє Ліра, подаючи йому японські палички для їжі. — Ой, у мене й для Грейсі дещо є! Я швиденько! — дівчина схопилася з місця й знову вийшла з кімнати. Ліора повернулася через декілька хвилин з мисочкою, в якій лежали акуратно нарізані маленькі шматочки м’яса.
— Ти дозволиш? — запитує вона перш ніж пригостити собаку.
— Так, звичайно! — Матвій злегка кивнув. — Трішки можна.
— Їж, Грейсі! — лагідно промовляє Ліра, ставлячи мисочку перед вівчаркою. — Це тобі.
Обнюхавши миску з їжею, Грейсі смачно облизнулася, але їсти м’ясо не стала. Вона гостро поставила вуха і пильно подивилася на Матвія, ніби чекаючи від нього схвалення.
— Їж, Грейсі! — усміхнувшись, Матвій чітко повторив слова Ліри. — Можна.
І лише після дозволу Матвія, Грейсі знову нахилилася над мискою.
— Ого... — тільки й змогла вимовити Ліра, з захватом спостерігаючи за цією "картиною". — Яка розумна собака!
— Грейсі без дозволу не їсть з чужих рук, — з посмішкою пояснює Матвій. — Ми працювали над витримкою.
— Вона в тебе класна! — Ліора знову кинула захопливий погляд на Грейсі, яка ласувала смачними шматочками м’яса. — Ви просто доповнюєте один одного! Як одна команда! Я навіть не уявляю тебе без цього чотирипалого друга.
— Я й сам не уявляю. Вона частинка моєї душі. — Матвій задумливо примружує очі. — Теж захоплюєшся астрономією? — він звертає увагу на чорний блискучий телескоп, який стояв на тринозі біля широкого вікна.
— Це я батьків я телескоп "привласнила", — розповідає Ліра, занурюючи суші в соєвий соус. — Іноді так хочеться бути ближче до зірок, зазирнути в “неосяжне”. Це надихає і допомагає абстрагуватись від самотності.
— Ти відчуваєш себе самотньою? — Матвій здивовано звів брови. Він зробив ковток чаю і, поставивши чашку на блюдце, приготувався уважно слухати.
— Ну як тобі сказати? — Ліра на секунду замислилась. — Самотність можна відчувати й серед людей... Коли я сюди переїхала, я тут взагалі нікого не знала, мені було дійсно самотньо й сумно. Всі мої друзі, знайомі залишилися в моєму рідному місті. Як і все моє минуле... Але зараз вже потроху адаптувалася, з’явилося нове коло знайомих. Почався новий етап у моєму житті. Мені тут подобається, я займаюся улюбленою справою, і ця кімната — мій особистий простір, де я відпочиваю душею та повністю поринаю у творчість.
— Так, у тебе тут миленько, — Матвій знову озирнувся довкола. — Фарби, пензлі, полотна... все так акуратно складено. А я вважав, що художники люблять творчий безлад, — в його голосі прозвучали жартівливі нотки.
— Я ‒ перфекціоністка, — засміялась Ліра. — Люблю, коли все лежить на своїх місцях. Для мене дуже важливо, щоб місце, де я займаюся мистецтвом було максимально комфортним та зручним. Адже настрій ми створюємо самі.
— Твої картини прекрасні! — Матвій, не приховував свого захвату. – Чесно кажучи, я нічого не тямлю в мистецтві, я далекий від всього цього, в моїй голові лише одні коди, — з останньою фразою, на його обличчі з’явилася посмішка самоіронії. — Але твої роботи мене дійсно вразили! І ця твоя уява, гра кольорів... Ніби ти світ зовсім по-іншому бачиш.
— Це так, я й бачу не так, як інші, — ледве чутно промовила Ліора, поглянувши Матвію прямо в очі.
— В якому сенсі? — Матвій звів брови.
— В прямому, — Ліра загадково посміхнулася. — Особливості зору. Тетрохроматизм. — уточнила вона. — Я розрізняю набагато більше кольорів, ніж люди зі звичайним зором. Такий собі "світ в чотирьох тонах".
— Ого! — Матвій був вражений від почутого. — Цікаво... Я можу тільки уявити, наскільки різнобарвний світ твоїми очима.
— Угу. — Ліра задумливо примружила очі. — "Життя у веселці"! Раніше я не розуміла, що люди не бачать кольори про які я говорю, тому що фізично не можуть бачити те, що бачу я.
— Що ти взагалі відчуваєш? — цікавість Матвія тільки наростає. — Як відносишся до цього?
— Я не вважаю це якимсь дефектом, а сприймаю, як дар, — ділиться своїми думками Ліра. — Я насолоджуюся природою, її різноманітністю та величністю. Намагаюсь це передати у своїх картинах, хоча глядацьке сприйняття не завжди співпадає з авторським баченням. Я завжди була захоплена мистецтвом, і мій зір функціонує на повну силу.
— Це ж так дивовижно — бачити світ у всій повноті кольорів! — зачаровано промовив Матвій.
— Це так, — погодилась з ним Ліра. Дівчина знову не стримала свою посмішку, не в змозі відвести погляд від Матвія, який дивився на неї широкими очима. — Але є й певні "незручності". Якщо ти звернув увагу, тут багато білого кольору, — вона обвела поглядом кімнату. — Цей колір "спокійний", у ньому я знаходжу певне полегшення, адже буяння барв втомлює мене. Іноді хочеться від цього трішки відпочити.
— Ліро, ти унікальна людина! — Матвій накрив її руку своєю теплою долонею. — Я знаю тебе зовсім мало, але мене ніби притягує до тебе. Ти зовсім не схожа на інших. Це якісь дивні незрозумілі відчуття, які важко пояснити. Але я дуже радий, що зустрів тебе.
— Я відчуваю те саме... — тихо, майже пошепки проговорила Ліра, зворушена його щирістю та відвертістю. — І я теж дуже рада знайомству з тобою та Грейсі, — з ніжною посмішкою на обличчі вона перевела погляд на вівчарку, яка вже смачно поїла і тепер, вмостившись біля ніг Матвія, умиротворено дрімала. — Це, як поява нових яскравих фарб на полотні. Тепер я точно не відчуваю себе самотньою. В будь-якому значенні.
Ліра і Матвій їли суші й все розмовляли й розмовляли, пізнаючи ближче один одного. Насолоджуючись невимушеним і таким теплим спілкуванням, вони втратили відчуття часу і не помітили, як за вікном підкрався осінній вечір. І саме в такі моменти починаєш усвідомлювати важливість душевного спокою та повноцінного існування особистості.
