Раді Вас бачити!

За вікном монотонний осінній дощ важкими краплями вистукував по підвіконню свою сумну мелодію, залишаючи по склу мокрі доріжки. Матвій уже тривалий час сидів перед монітором ноутбука, працюючи над створенням сайту. Він був програмістом — початківцем. Трішки відволікшись, хлопець зняв окуляри й втомлено потер пальцями очі. В цей момент до вікна підійшлайого собака. Німецька вівчарка піднялась на задні лапи, а передніми сперлася на низьке підвіконня. Гостро наставивши вуха, вона поглянула у вікно і тихенько заскавуліла.

— Грейсі, ти чого? — зробивши маленький ковток ще гарячого чаю, Матвій піднявся з місця і підійшов ближче до собаки. — Ти теж сумуєш? — важко зітхнувши, він легенько погладив вівчарку по спині. Погода за вікном дійсно не додавала настрою. Важкі сірі хмари ще більше згущувалися і низько висіли над містом. Дощ посилюється, його звуки стають все гучнішими. Хлопець підняв погляд на сіре, монохромне небо і його огорнув смуток. Спостерігаючи через вікно за перехожими, які під парасольками швидко крокували по мокрому тротуару, Матвій несподівано згадав про Ліру, її виразні, такі глибокі очі та відкриту чарівну посмішку. Думки про неї навіювали тепло та затишок, ніби у душу потрапляв ласкавий, зігріваючий промінчик. Хлопець відчув, як всередині пронеслась хвиля такого живильного душевного тепла, яке породжувало особливе почуття.

Від часу їхнього знайомства минув тиждень. Тоді вони поспілкувались лише кілька хвилин, але Ліора відразу безжально заполонила його серце! У цій дівчині було щось потаємне, глибоке. Тендітне. Він все частіше ловить себе на думці, що дуже сумує за Лірою та мріє знову побачити її. Після того Матвій дівчину в парку більше не зустрічав. Весь час майже без зупину йшли проливні дощі, холодний, пронизливий вітер з рушійною силою зривав з дерев пожовкле листя.

Хлопець задумливо дививсь на мокрі доріжки на склі, і в цей момент йому здалося, що він починає ненавидіти дощ.

"Знайомство з НЕЮ... Можливо, навіть за це варто любити осінь..." — розмірковує він з легкою посмішкою на обличчі. Відірвавши його від мрійливих думок, Грейсі раптом жалібно заскавуліла і швидко вибігла в коридор.

— Грейсі, що з тобою? — Матвій спритно зіскочив зі низького підвіконня та попрямував слідом за своєю улюбленицею. Вимагаючи її негайно випустити, собака наполегливо почала шкрябати лапою вхідні двері.

— Там дощ! Ми гуляли нещодавно. Фу, Грейсі! Припини негайно! — гримнув на собаку Матвій, дивуючись нетиповій поведінці Грейсі, коли та не полишала спробу відчинити двері. Та вівчарка не заспокоювалась і вперто намагалась вийти з квартири. Тому Матвію нічого не залишалось, як прихопити повідець, парасольку і, попри дощову погоду, піти з собакою на прогулянку. Вийшовши з під’їзду, Матвій ще пару хвилин простояв з парасолькою в руці, міцно тримаючи Грейсі за повідець. Дощ почав поволі вщухати. Хлопець ще раз підняв швидкоплинний погляд на хмурне небо і важко зітхнувши, попрямував в бік парку. З кожним кроком у нього посилювалось якесь дивне і вже знайоме відчуття, яке змушувало його серце схвильовано тріпотіти. І не без причини! Зробивши ще кілька кроків по мокрому асфальту, він раптом зупиняється немов заворожений — назустріч йому йшла дівчина під темно-синьою парасолькою. Її довге фіолетове, волосся, яке розвивалося від настирливого вітру, додавало яскравої фарби одноманітному сірому пейзажу. Опустивши свій погляд і не бачачи перед собою дороги, дівчина квапливими кроками пройшла повз Матвія і навіть не помітила його.

— Ліро??? — Матвій не вірив своїм очам. Почувши своє ім’я, Ліора злегка здригнулась від несподіванки. Вона різко зупинилась і обернулась до Матвія.

— Матвій? Ти? — дівчина кинула на нього здивований погляд. — Вибач, я задумалась, тому не помітила тебе... — вона ніяково посміхнулась, а в голосі прозвучали сумні нотки. Тільки тепер Матвій помітив блискучу краплю на її обличчі, яка стікала з очей, залишаючи вологу доріжку.

— Ти плачеш?! — розгубленим тоном запитав Матвій. — Щось сталось? - він пильно подивився їй у вічі, і навіть не помітив, як торкнувся її руки.

— Та ні. Нічого. Все гаразд! — запевняє Ліра, швидко витираючи сльозу зі щоки. Та її слова звучали зовсім непереконливо.

— Точно? — перепитує Матвій, кинувши на неї недовірливий погляд. — І що ти тут робиш під дощем?

— Мені просто потрібно було пройтись... Я люблю дощ, — тихо промовила Ліра, піднявши очі на небо. — Не всі розуміють його мелодію... Як говорив хтось із мудрих: "Щоб побачити веселку, потрібно пережити дощ!" А ти що тут робиш в таку погоду? — перевівши знову погляд на Матвія, вона поставила йому зустрічне питання.

— Це все вона! Грейсі вимагала прогулянку! Схоже, що вона теж любить дощ! — хіхікнув Матвій, кивнувши на собаку, яка задоволено махала хвостом і емоційно підстрибувала, намагаючись заволодіти увагою Ліори. — Грейсі, що за "манери"? Це не пасує вівчаркам! — він жартома присоромлює собаку.

— Вона така милота! — усміхнувшись одним куточком губ, Ліра нахилилась, щоб погладити Грейсі. — Я завжди хотіла мати вівчарку. Колись мене обов’язково буде такий чотирипалий друг, — говорить вона, не відводячи замріяного погляду від собаки. Дівчина простягнула Грейсі свою долоню, на яку вівчарка відразу поклала свою сильну лапу з міцними загнутими кігтиками.

— А ти їй сподобалась! Вона впізнала тебе! — усміхнуся Матвій, спостерігаючи за Лірою та своєю собакою, яка торкалась вологим чорним носиком ніжного обличчя дівчини. — Схоже, що в тебе вже є чотирипалий друг! — він не відводив від неї зачарованого погляду.

"Вона не така, як інші! В ній є щось, чого немає в нікого. Якась незбагненна сила! У ній є щось таке мінливе, спонтанне...Прекрасне! Ніким незбагненне диво..."

— Здається, дощ посилюється, — перервавши його думки, Ліра відірвалася від вівчарки й підставила долоню великим холодним краплям.

— Схоже на те... Ти не змерзла? — турботливо запитує хлопець, помітивши, що Ліора почала потирати долоні, намагаючись зігріти їх. — Надворі досить холодно...

— Трішки, — відповідає Ліра, натягуючи на голову капюшон. — Вітер пронизливий...

— Тоді, як ти дивишся на те, що зайти до мене в гості на чашечку чаю? — пропонує Матвій. — Я тут зовсім недалеко живу, — він показує жестом в бік багатоповерхівки. — Грейсі теж буде рада тобі.

— Ти мене запрошуєш до себе додому?! — примруживши очі, Ліора подивилась на Матвія з подивом та деякою настороженістю. І в той таки час її вуст несподівано торкнулась ледве помітна, така світла посмішка, немов сонячний промінь несміливо виглянув із-за сірої хмарини.

— Та все гаразд! Ти за кого мене маєш? — прочитавши її думки, Матвій весело та нестримно розсміявся. — Ти можеш мені повністю довіряти! Я просто дуже радий тебе бачити. І весь цей час я мріяв знову зустрітись з тобою! — він проговорив це так щиро, з таким блаженним теплом, що ці слова не могли не розчулити Ліру.

— Обережніше зі своїми бажаннями — їм властиво здійснюватись! — прошепотіла у відповідь дівчина, піднявши на Матвія загадковий погляд, що він кожною клітинкою свого тіла відчув магію її слів.

Дівчина прийняла пропозицію Матвія, і вони удвох під парасольками й чарівний шум дощу попрямували до під’їзду...

— А в тебе нічого так! Дуже затишно! — Ти один тут живеш? — цікавиться вона.

‘ — Ні, — хіхікнув Матвій, прибираючи зі столу чашку, яку залишив, коли працював за ноутбуком. — З нею! — він кивнув на вівчарку, яка вже вмостилась на своєму килимку і, поклавши голову на передні лапи, уважно спостерігала за своїм господарем та гостею.

— Ах, ну так! Точно! — Ліора душевно розсміялась у відповідь. — У тебе дуже вихована, слухняна собака.

— Хвилин п’ятнадцять тому я б так не сказав! — розповідає Матвій з широкою посмішкою на обличчі. — Вона ледь двері не зіпсувала! Втім, я дуже вдячний їй, що попри погоду, вона все ж змусила мене вийти в парк. Інакше я б сьогодні не зустрів тебе... — говорить він тихим голосом без лукавства. — Що питимеш? Чай? Каву?

— Чай. Зелений, якщо можна, будь ласка! — відповіла Ліра. Підігнувши ноги, вона зручніше розташувалась на дивані.

— Ок, — кивнув Матвій, дістаючи чашки з буфету. Через пару хвилин він поставив на журнальний столик дві чашки гарячого чаю та вазочку з печивом та шоколадними цукерками. — Обережно, гарячий!

— Дякую! — Ліра взяла чашку і зробила маленький ковток. Зігріваючи свої долоні, вона обхопила чашку обома руками й, поглинувши в потаємні роздуми, сфокусувала свій погляд в одній точці. Матвій глибоко зітхнув, помітивши, що Ліора й досі була чимось засмучена та стурбована. Ніби відчувши настрій дівчини, Грейсі підіймається зі свого місця і підходить до Ліори. Вівчарка кладе голову їй на коліна й уважно дивиться на Ліру пильними розумними очима. Дівчина ніжно посміхнулась одним куточком губ і легенько провела долонею по густій, з природним блиском шерсті собаки.

— Ліоро... — Матвій пошепки промовляє її ім'я. — Навіть Грейсі тебе підтримує! Може, ти все ж розповіси мені, що сталось? Я ж бачу, що тебе, щось непокоїть... — приготувавшись уважно слухати, Матвій сідає поруч і пильно вдивляється в її тендітне обличчя. Його тихий лагідний голос відвернув дівчину від настирливих думок. Ліора підіймає на Матвія глибокі блакитні, мов безкрайній океан очі.

— Та я просто деякі новини від батька дізналася... — починає розповідати вона з нотками тривоги в голосі. — Я, здається, говорила тобі, що він астронавт, і зараз знаходиться на космічній станції. Під час польоту в них виникла якась серйозна аварійна ситуація. Здається все обійшлось, але все це ніяк не виходить з голови... — тяжко зітхнувши, Ліра відсьорбнула чаю і поставила чашку на стіл. — Я так злякалася! Зараз я найбільше хочу, щоб екіпаж успішно повернувся на Землю.

— Ти дуже хвилюєшся за нього? — намагаючись підтримати Ліору, Матвій несміливим жестом накриває її руку своєю долонею. — Робота космонавта ризикована та небезпечна, але, мабуть, дуже заворожує. Те, що перевертає нашу свідомість.... — розмірковує він, повністю поринаючи у розповідь Ліри. — Все буде добре. Обов’язково! Адже ти сама говориш, що уже все налагодилось.

— Дуже сподіваюсь на це... — ледь чутно промовила у відповідь Ліора. — Ти маєш рацію. Перебування "вище неба" дійсно перевертає нашу свідомість! Це вже другий космічний політ мого батька. Він завжди говорить, що коли спостерігаєш за нашою планетою з ілюмінатора космічної станції, зовсім по-іншому починаєш ставитися до світу. Кожен космонавт летить у космос патріотом своєї країни, а повертається патріотом Землі! Батько завжди з захватом розповідає про космічний політ, хоча й дуже сумує за Землею, за типовими, звичними речами, які в невагомості починаєш цінувати ще більше. Він навіть за дощем сумує, немов за живою росою... — згадуючи свого батька, її губ знову торкнулась ледь помітна, але така тепла філософська усмішка. Дівчина піднялася з дивану і підійшла до великого вікна. Склавши руки на грудях, Ліра на мить прикрила очі з пухнастими віями, прислухаючись, як прозорі краплі відстукували мелодію, яка наповнювала душу тужливим, але водночас спокійним настроєм дощу. Довге фіолетове волосся, яке було заплетене в легку косу ‒ водоспад, додавало дівчині романтичного неземного образу.

"Ти сама, як космос!" — Матвій не стримував своєї посмішки, милуючись дівчиною. Ще пів години тому він так само стояв на цьому місці й думав про Ліру. А тепер вона була зовсім поруч і замислено дивилась крізь заплакане дощем скло. Така загадкова, зосереджена... Незвичайна. Йому здавалось, що це був якийсь фантастичний сон. Прикипівши очима до Ліри, Матвій немов споглядав якусь надзвичайну картину талановитого художника, яка була наповнена глибоким філософським змістом. Він ловив себе на тій думці, що до знайомства з Лірою, його життя було сірим, монотонним. Порожнім. Він знає Ліору зовсім мало, але складалось враження, немов вона з невидимою палітрою додавала в його душу нових чарівних фарб. Це було дивне, незнайоме відчуття.

Відчувши погляд Матвія, Ліра обернулась до нього і ніяково усміхнулась.

— Мені уже пора... — промовила дівчина, поглянувши на годинник. Ліра знову підійшла до дивана, біля якого мирно лежала Грейсі.

— Ти уже йдеш? — зітхнув Матвій, не приховуючи смутку.

— Так, — Ліора легенько кивнула у відповідь. — Мені треба поспішати. Дякую за чай! Була рада тебе бачити, — вона подарувала йому щиру посмішку та наостанок погладила собаку.

— Лір... Ми ще побачимось? — майже пошепки спитав Матвій, коли вже вийшли в коридор.

— Обов’язково! — запевнила Ліра. — Бувай, Грейсі! — надягнувши куртку, вона наостанок погладила вівчарку, яка крутилася біля її ніг.

"Що ж ти зі мною робиш, Ліро?" — подумки прошепотів Матвій, коли за нею зачинилися двері. В цю мить він відчував незвичайну гамму почуттів та порожнечу водночас. Тим часом Грейсі тихенько пискнула і, гордо ступаючи лапами, попрямувала до кухні, де стояла її мисочка з кормом... Повернувшись до кімнати, Матвій підійшов до вікна і поглянув вниз — Ліра з парасолькою в руках уже вийшла з під’їзду. Вона несподівано підняла голову і, помітивши у вікні Матвія, дружнім жестом помахала йому рукою на прощання.