Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня Матвій неспішно крокував через парк, насолоджуючись затишним передвечір’ям. Весна була у розпалі: вона наповнювала все навколо фарбами, звуками та натхненням, додавала крила, роблячи думки чистими та повітряними. Легенький вітерець приємно лоскотав обличчя.
Матвій різко зупинився, неочікувано побачивши Ліру. Вона сиділа на лавці під старим кленом і зосереджено водила пальцем по сенсорному екрану смартфона, а поруч на лавці лежав той самий чорний тубус, який вона завжди носила з собою. Її плечі витончено прикривало довге волосся, забарвлене у фіолетові кольори трьох відтінків, які плавно переходили один в одного до самих кінчиків, зупиняючи на собі погляди прохожих людей. Довго не роздумуючи, Матвій попрямував до дівчини.
— Привіт! — вітається він, підходячи ближче до неї.
— Ой, привіт! — злегка стрепенувшись від несподіванки, вона підняла голову і зняла з вух навушники. — Ти звідки?
— З роботи повертаюся, — поправивши на плечі сумку з ноутбуком, Матвій сів поруч. — А тут тебе зустрів! Що слухаєш?
— Та так... — відмахнулася дівчина. — Ліричний рок. Музика відволікає... Я теж з академії поверталася, але додому геть не хочеться, тому я й тут.
— Ти сумуєш? — Матвій кинув на неї проникливий погляд.
— Це так помітно? — на її вустах з’явилася слабка, ледь помітна посмішка. Від відчуття того, що Матвій поділяє з нею особливий момент, Ліра ніяково опустила очі.
— Це відчутно... — тихо, майже пошепки відповів Матвій, якому передався її внутрішній стан. Це була сильна емоція Ліри, якою неможливо не проникнутись: вона сумувала солодко, ніжно та водночас перебувала в неспокійному тьмяному передчутті. Це був той "світлий" красивий смуток — відчуття, пофарбоване в м'які, приглушені пастельні тони. Саме про такі хвилини легкої томної меланхолії та печалі пишуть багато поетів та прозаїків. — Ти боїшся? — він раптом відчув всередині яскравий емоційний відгук на переживання дівчини. Ліра промовчала, піднявши на нього глибокий погляд, в якому читалася німа відповідь.
— Здається, я "перегоріла". Мене ніяк не полишає нав'язлива думка, що я більше не хочу малювати. А якщо, попри мої старання, всі ці складнощі з організацією — це все даремно? — нарешті вимовила вона, зібравшись з думками. Її губи ледь помітно здригнулися. — Раніше я часто сперечалася про кольори, не розуміючи, що багато відтінків, про які я говорила, для інших просто невидимі! На мене дивилися, як на ненормальну, вважаючи мене якоюсь дивною. І коли я дізналася про свій зір, то почала мріяти про те, щоб кожний побачив, який прекрасний світ у всіх своїх барвах. Чи бачимо ми всі однакові кольори має довгу історію в філософії та науки. І я невпевнена, чи зможу дати можливість людям поглянути очима таких, як я. Так само як людина з нормальним зором не зможе пояснити те, що бачить, дальтоніку. От, наприклад, якою ти бачиш цю стежку? — Ліора кивнула на звичайну гравійну доріжку.
— Просто сірою та непримітною полосою, — не роздумуючи, відповів Матвій, який весь цей час уважно слухав Ліру. — А ти? — градус його зацікавленості підвищувався. — Якою бачиш її ти?
— Вона сяє, немов вітрина в ювелірному магазині, — відповідає дівчина. — Камені виблискують жовтим, помаранчевим, рожевим, зеленим... Тепер ти розумієш, які різні у нас світи?
— Але ти — художниця! У тебе дар! — емоційно вигукнув Матвій. — Ти можеш надати іншим можливість заглянути у твій світ. Ліро, я бачив твої роботи! Вони неперевершені! І особливості твого зору можуть виявитися цінними для кожного з нас! — він вклав у свої слова всю силу переконання та віру. — Якщо відчуваєш що здаєшся, просто згадай, заради кого ти це робиш! Пам’ятаєш, що ти мені говорила, коли ми дивилися на зорі?
— Так, — в голосі Лірі прозвучали нотки неприхованого суму. — Але батько не зможе бути присутнім на відкритті виставки. Він завжди мене розуміє, та мотивує, дає потужний поштовх для досягнень своїх мрій. Саме батько прищепив мені безмежну любов до зірок. І особливо в цей момент він мені так потрібен! Я зараз відчуваю себе самотньою у цьому всьому, у своїй творчості... — з її очей по-зрадницьки скотилась блискуча кришталева сльоза.
— Я впевнений, що він пишається тобою навіть тоді, коли дуже далеко. І знай, ти не сама, — торкнувшись кінчиків її пальців, Матвій не відривав свого погляду від її бездонних очей. — Про Ліору Лівінську повинен дізнатися світ! Я й подумати не міг, що зустріну дівчину - тетрохромата!
— А я — програміста - емпата, — Ліра посміхнулась крізь сльози. — Матвію, дякую тобі!
— За що? — запитує Матвій, піднявши брови.
— Просто дякую! — тихо мовила вона. В Ліриних очах чітко відображався значний сенс цих слів і цінність елементарних, але таких важливих речей, яких так не вистачає в житті.
— Вибач, щось я геть "розклеїлася", — Ліора швидко змахнула сльозу з обличчя. Вона взяла свій тубус і накинула його на плече. — Я піду вже...
— Ліро, зачекай! — Матвій схопився з місця слідом за Ліорою. Поклавши свої долоні їй на плечі, він знову проникливо подивився в її вологі очі. — Послухай мене! Ніколи не бійся своїх сліз! Чуєш? Ти сильна, а сильні люди не бояться плакати! Це твої емоції. Не потрібно придушувати їх!
— А ти точно програміст? — в її голосі з’явилися жартівливі нотки. — В мене таке відчуття, що я з психологом розмовляю.
— Просто я терпіти не можу нав'язані стереотипи. До біса їх! Суспільство твердо переконане, що показувати свої певні відчуття це — соромно. Я знаю, як важливо проживати свої емоції. Головне, робити це правильно. Потрібно визнати й побути в них, а не блокувати їх. Можливо це звучить страшно, але набагато страшніший фоновий біль. Він, як комп'ютерна програма, що "зависла" і гальмує роботу "процесора"... Ліро, ти просто перехвилювалася та втомилася, і не тільки фізично, — Матвій й сам не помітив, як огорнув Ліору у свої теплі щирі обійми. — Тобі потрібно відпочити й трохи відволіктися. В тебе все вийде. Обов'язково, — прошепотів він, ніжно погладжуючи її по спині. Вдячний погляд Ліри, який супроводжувався природною непідробною посмішкою, був красномовнішим за тисячу слів. Коли вони попрощались, Матвій ще декілька хвилин стояв на місці й дивився вслід Лірі, доки її тендітна фігурка не зникла з поля зору. З його голови ніяк не виходила одна несподівана ідея, залишилось лише реалізувати її в життя.
