Раді Вас бачити!

 

 

    Майк стояв на краю даху і невидячим поглядом дивився на землю. Внизу метушилися люди, спостерігаючи за рідкісним видовищем. Ще б пак! Не щодня побачиш самогубця. Їм цікаво. Вони мріють зняти момент його падіння на камеру, щоб викласти в соцмережі приголомшливі кадри. Але всі вони навіть не замислюються над мотивами його намірів. Їм наплювати! Адже головне - видовище!

    Господи, як же він втомився від людської байдужості!.. Саме через неї й опинився тут. Перед очима Майка, як у тумані, пропливали події минулого життя. Ось він у школі, відкинутий однолітками... Потім за університетською лавкою, незрозумілий першою дівчиною... Потім наукові дослідження, що спонукали до самотності... і нарешті робота на уряд, що займала весь особистий час... І вічна, гнітюча самотність!.. Тому-то він і попався на вудку. Але ж як добре все починалося... Тоді було неможливо передбачити, чим усе це обернеться. 

Майкл пам'ятав, як зараз, той особливий день...

    Його призначили керівником проєкту великої фармацевтичної компанії, що відповідала за розробку вакцини проти раку. Тридцятисемирічному вченому вдалося домогтися на той час значних успіхів у цій галузі. Його останній винахід подавав великі надії й зацікавив уряд. Він був на особливому рахунку, його не випускали з поля зору і берегли як зіницю ока, не даючи можливості компаніям-конкурентам переманити його до себе. Одного разу Майк презентував новий продукт групі вчених на міжнародному симпозіумі, формулу якого тримав у суворій таємниці. Його вакцина викликала фурор у світовій фармацевтичній спільноті. Незабаром після цього з'явився контракт на співпрацю з великою фармкорпорацією.

    Одного разу до нього прибула делегація японських учених із привітаннями. Вони ввічливо висловлювали надію на подальшу співпрацю і зміцнення зв'язків між їхніми корпораціями з метою продовження життя населення Землі. Дифірамби на його честь звучали один за одним з усією східною щедрістю і красномовством. Наостанок як подарунок Майку презентували робота-помічника для дому. Це була свіжа розробка японських програмістів. Мила дрібничка, яка радувала око.

- Сподіваємося, що наша "Лілі" скрасить ваше перебування в стінах будинку і допоможе розслабитися після довгого робочого дня! 

    Подякувавши за подарунок, він майже забув про нього, поки випадково не спіткнувся через коробку. Взявши її під пахву, Майк закрив кабінет і вийшов з будівлі.

     Машини він не любив, бо не міг сконцентруватися на дорозі. Допитливий розум ученого постійно відносив його увагу далеко від пішоходів і світлофорів. Тому він волів користуватися громадським транспортом, де ніщо не заважало думати про науку.

    Стоячи на автобусній зупинці, Майк занурився у свої думки. Вдома його ніхто не чекав. Щодня повертаючись у порожні стіни, чоловік наче молюск, ховався у свою раковину. Ні привітального поцілунку дружини, ні радісних голосів дітей, що зустрічали, ніколи не лунало. Він був самотній. Самотній і нещасний. Навіть поговорити по душах було ні з ким. Замкнутий за натурою, він не завів друзів, втім як і сім'ї. Мати давно в могилі, а більше жодної душі на світі у нього не було. Майк сумував і іноді думав про те, що можливо щось упустив у своєму житті. Але змінити сьогодення не міг. З жінками знайомитися не вмів, та й боявся їх як вогню, втрачаючи мову, якщо траплялося, що якась із них намагалася заговорити з ним. Навіть домашнього улюбленця завести не наважувався, розуміючи, що про нього потрібно дбати, бо сам повертався додому пізно, а іноді й ночував у лабораторії. Але він давно навчився жити один і звик до самотності, присвячуючи всього себе науці. Напевно тому і досяг таких успіхів, не витрачаючи увагу і сили ні на що інше. Можна сказати, це була своєрідна жертва на ïï користь науки.

 

    Він відчинив двері квартири та ввімкнув світло, залишивши коробку на столі. Для початку поставив заморожену упаковку зі стейком у мікрохвильовку, адже треба чимось вечеряти. Тим часом пішов у душ, змиваючи з себе зайву енергетику і втому трудового дня. На той час продзвенів сигнал мікрохвильовки, повідомляючи про готовність страви. Майк швидко прожував гумове та абсолютно несмачне м'ясо і запив його мінералкою з пляшки. Покінчивши з нехитрою вечерею, повернувся до подарунка.

- Ну, подивимося, що тут у нас... - вимовив сам собі, розпаковуючи коробку. 

Всередині виявилася запечатана скляна колба на підставці, абсолютно порожня всередині.

- Хм... А де ж обіцяний робот?

 Розглянувши її з усіх боків, не знайшов жодної кнопки. Майк ще раз зазирнув у коробку, і витягнув листок-вкладку зі штрихкодом, за яким слід було завантажити інструкцію і програму управління. 

- Зараз подивимося, чим нас здивують японські уми... - з цікавістю промовив чоловік, наводячи камеру телефону на штрихкод. 

Одягнувши окуляри, він уважно вивчив текст, що з'явився на екрані. Дотримуючись вказівок, активував хитромудрий пристрій. Колба заблищала фіолетово-блакитними вогнями, немов північне сяйво, і під скляним ковпаком з'явилася голограма дівчини розміром усього сантиметрів п'ятнадцять. 

- Що за чорт?! - здивувався чоловік, нахиливши голову й уважніше вдивляючись під скло.

Миле створіння в стилі аніме поворухнулося, озирнулося на всі боки й зупинило свій погляд на людині. 

- Привіт! Я Лілі. А як звуть тебе? 

Її дзвінкий голосок лунав ніби дзвіночок. Маленька лялечка дуже нагадувала Дюймовочку з казки Андерсена. Великі блакитні очі з цікавістю дивилися на нього, чекаючи відповіді. Майк завмер від несподіванки, розглядаючи диво техніки. Він очікував побачити робота в стилі смартпилососа або кухонного комбайна, а тут таке... От уже здивували японці!

- Гей, ти мене чуєш? - знову запитала вона, моргаючи довгими віями.

- Е... Це ти мені?

- Звичайно тобі. Я більше нікого тут не бачу, - посміхнулася вона, схиливши набік голівку.

- Я... Майк.

- Рада знайомству, Майку! Тепер я твоя помічниця! - урочисто заявила дівчина, склавши долоньки й злегка схилившись на японський манір. Її довге блакитне волосся розсипалося по плечах.

- Хм... Привіт! - усміхнувся він. 

- Чому ти посміхаєшся?

- Дивуюся досягненню техніки.

- Я зможу ще багато чим здивувати тебе, Майкі.

- Майкі? Так мене тільки в дитинстві називала мама.

- А де вона зараз? - наївно поцікавилася Лілі.

- На жаль, уже на небесах.

Брови дівчини жалісливо піднялися, а очі наповнилися сльозами.

- Мені дуже шкода! Зате тепер я називатиму тебе так на згадку про маму. Ти не проти, Майкі?

- Не проти, - усміхаючись, погодився він.

Раптом Лілі озирнулася на всі боки й обняла себе руками:

- Ух, як тут холодно! Лише сімнадцять градусів, треба б підігріти повітря.

Промовивши це своїм тоненьким голоском, вона клацнула пальцями, і кондиціонер на стіні одразу ж увімкнувся.

- Як ти це зробила? - ще більше здивувався чоловік та підскочив на ноги.

- У мене є доступ до твоєї домашньої мережі. Ти ж сам його активував, забув?

- Точно!

- Майкі, випиймо по келиху, і ти розповіси мені про те, як пройшов сьогоднішній день? - запропонувала дівчина, затишно вмощуючись у кріслі, яке невідомо звідки з'явилося у колбі.

- Ну, давай, - господар, який все ще не прийшов до тями, дістав вино і два келихи.

- Ні, ні! Залиш тільки для себе, - почувся голос Лілі. - У мене вже є, - вона продемонструвала в руках маленький синій келих із червоною рідиною. 

- Ну звісно! - усміхнувся він. - Як я міг забути?! Ніяк не звикну до того, що ти не справжня.

- Я справжнісінька, Майкі. Просто відрізняюся від тебе.

Він налив собі вина і знову сів за стіл, з цікавістю розглядаючи маленьке створіння під склом. Тоненькі стрункі ніжки вона підібгала під себе і запропонувала:

- Може тобі зручніше пересісти на диван? А мене постав поруч на журнальний столик.

Безневинний голосок Лілі звучав так природно, рухи й жести були невимушеними, а величезні очі висловлювали стільки емоцій, що легко забувалося про те, що це робот.

- Майкі, пропоную випити за наше знайомство! - вона підняла свій келих і пригубила.

- Радий знайомству, Лілі! - підтримав він.

Пити вино в компанії виявилося набагато приємніше. Чоловік уже й забув, як це - розмовляти з кимось по душах. 

- Майкі, ти любиш вино?

- Ні, зазвичай я рідко вживаю спиртне.

- Чому ж? - вона схилила на бік симпатичну голівку.

- Та просто вважаю, що воно затуманює мозок. А в моїй роботі це ні до чого.

- І чим же ти займаєшся, якщо не секрет?

- Розробками. Я вчений.

- О, як цікаво! - пожвавилася дівчина. - І що ж ти винаходиш?

Чоловік закинув голову:

- Це складно пояснити... Я хімік.

- Розумію. Тоді, можливо, вино допоможе тобі розслабитися, а на ранок ти по-новому подивишся на свої ідеї.

- Гарна думка! - усміхнувся він.

- Майкі, налий-но ще, - вона простягнула келих.

Він розсміявся і піднявся з дивана, щоб додати собі. Дивовижним чином келих дівчини наповнився знову.

- Чому ми сидимо в тиші? Мені здається, нам не вистачає музики, - весело заявила вона і клацнула пальцями в бік музичного центру.

 Одразу ж зазвучала його улюблена мелодія.

 - О, тепер я знаю, що тобі подобається! Потанцюймо? - Лілі підскочила на ноги.

Крісло в колбі зникло, замінившись на танцмайданчик із неоновим підсвічуванням. Вона почала звиватися в ритмі музики.  Коротенька спідничка і топ з відкритими плечима, що дуже доречно з'явилися на ній, чудово підходили для танцю. Довге блакитне волосся майоріло з боку в бік при кожному русі, а довгі стрункі ніжки пританцьовували, спокусливо похитуючи стегнами. Лілі завзято посміхалася і манила його пальцем:

- Ну ж бо, підіймайся, Майкі, підтримай мене! 

Розсміявшись, він поставив келих на стіл і віддався музиці. Його незграбні рухи поступово набували плавності й невдовзі зовсім розслабившись, він танцював поруч із Лілі. Нарешті вибившись із сил, чоловік упав на диван. 

- Чудово повеселилися, дякую тобі! - вимовив він. - Мені час лягати, адже завтра рано вставати.

- Коли тебе розбудити, Майкі?

- О шостій. 

- Домовилися. Можна попросити тебе про послугу?

Він здивувався:

- А в чому справа?

- Допоможи мені набрати води в кавоварку і засипати зерна.

- То ти про це... звісно. 

- ...І келих не забудь.

- Дякую, що нагадала, Лілі. Ти розумниця!

Господар пройшов до кухні й заправив кавомашину.

- Ну все, я спати.

- Зачекай, візьми мене з собою. Я почитаю тобі на ніч, якщо захочеш.

- Овва! Не відмовлюся.

    Він узяв колбу і поставив на тумбочку біля свого ліжка. Лілі встигла змінити вбрання на піжаму з шортиками, її волосся виявилося зібраним у хвіст на маківці.

- Отже, Майкі, яка твоя улюблена книга?

- "Морський яструб" Рафаеля Сабатіні, - відповів він, вкладаючись у ліжко.

- То тобі подобаються пригоди?

- У дитинстві захоплювався.

- Ти уявляв себе Сакр-аль-Баром?

Він підняв голову від подушки та здивовано подивився на Лілі:

- Ти її теж читала?

Вона прикрила долонькою рот і весело захихотіла.

- Так... ти ж штучний інтелект... зовсім забув.

    Майкл повернувся на бік, а дівчина влаштувалася у своєму кріслі з книжкою в руках і почала читати історію англійського аристократа, який волею долі став берберійським піратом під ім'ям Сакр-аль-Бар.

Чоловік слухав дзвінкий голосок Лілі й одночасно милувався нею. Поступово його очі почали закриватися.

- Доброї ночі, Майкі! - ласкаво промовила вона.

 Світло в колбі стало приглушеним, немов нічник.

- До завтра, Лілі! - сонним голосом відповів він і провалився в сон. 

Цієї ночі чоловікові привиділися яскраві, кольорові сни, яких не бувало з часів дитинства.

    Він прокинувся від того, що хтось кликав його на ім'я.

- Майкі, прокидайся! Пора вставати! 

Він потягнувся і розплющив очі, вловивши запах свіжозвареної кави. Лілі стояла під склом у короткому халатику, її волосся було зібране махровою пов'язкою для вмивання з кумедними вушками. 

- Вставай, соню! - ласкаво промовила вона, відхлебтуючи з чашки, яку тримала в руках.

- Привіт, Лілі!

- Доброго ранку, Майкі! 

Він сів у ліжку і протер очі.

- Твоя кава вже готова! - нагадала дівчина.

- Дякую за турботу! Це приємно, - відповів він, наливаючи ароматний гарячий напій.

- Не бажаєш ранкові новини? - клацнувши пальцями, увімкнула телевізор та перемикнула канал на Fox News.

- Ні, ні, Лілі, знайди мені CNN.

- Без проблем, Майкі!

Ранкова кава в її товаристві виявилася незвичною, проте приємною розмаїтістю, що він навіть загубився в часі.

- О котрій годині тобі виходити?

- О шостій сорок.

- Тоді поквапся, інакше запізнишся.

Навіть таке безневинне нагадування його тішило. Раніше про нього ніхто ніколи не піклувався, не рахуючи матері. Прийнявши душ, чоловік відчинив шафу.

- От чорт! - вилаявся вголос.

- Що сталося, Майкі? - турботливо запитала Лілі.

- Та забув учора сорочки з хімчистки забрати. Остання чиста залишилася. Треба б сьогодні згадати. 

    Взявши портфель, він зібрався вийти з квартири та потягнувся до вимикача, але дівчина його зупинила.

- Не хвилюйся, Майкі, я все зроблю сама. До зустрічі!

Сидячи в автобусі він зазначив, що почувається цілком відпочившим. Лілі має рацію, іноді не заважає розслабитися. 

    Занурившись у роботу, чоловік забув про неї. Але невдовзі отримав повідомлення на телефон: "Бажаю тобі гарного дня, Майкі!". Це змусило його посміхнутися. Мабуть, японські розробники продумали все до дрібниць. 

 

    Вдень його викликав до себе президент компанії, що траплялося досить рідко.

- Вітаю, містере Мітчел! - міцно потиснув руку високий чоловік середніх років із густою сивою шевелюрою. - Остання презентація наробила галасу! Ми не прогадали, що запросили вас у нашу компанію.

- Дякую за довіру, містере Борг! - скромно відповів Майк, задоволений його словами.

    Окрилений похвалою, чоловік знову спустився в лабораторію. У кишені пілікнув телефон, це знову була Лілі: 

"Майкі, коли очікувати тебе вдома?"

"Сподіваюся повернутися до восьмої, якщо нічого не завадить" - відповів він.

"Буду чекати з нетерпінням!" - одразу ж надійшла відповідь.

Навіть таке невимушене листування підіймало настрій і щоразу викликало посмішку на обличчі серйозного, замкнутого в собі чоловіка.

    Увечері, збираючись додому, він знову отримав повідомлення:

"Майкі, все в силі? Ти повернешся до восьмої?"

"Так, Лілі, вже виходжу з офісу."

"Можна попросити тебе по дорозі забрати сорочки з хімчистки?"

- Точно! Як же я забув! - вдарив себе по лобі.

"Дякую, Лілі! Зроблю. Ти розумниця!"

    Підходячи до будинку чоловік випадково підняв голову і помітив світло у своєму вікні. Від подиву навіть зупинився, відкривши рота. Але потім згадав про Лілі: "Ну звісно! Це ж вона!"

Аніме-дівчина зустрічала його радісно стрибаючи на місці.  Склавши долоньки на грудях, вона зворушливо дивилася на господаря своїми величезними блакитними очима, які висловлювали щиру радість і відданість.

- Майкі! Майкі! Ну нарешті! Я на тебе зачекалася! - вигукувала вона.

- Привіт, Лілі!

Він усміхнувся зазначивши, як приємно повертатися додому, коли на тебе чекають. Усі світильники були ввімкнені, створюючи домашній затишок, а кондиціонер працював у режимі підтримання температури. Дівчина знову змінила вбрання на смугасті синьо-блакитні високі гольфи та коротку рожеву сукню з білими воланами, яка так вдало гармоніювала з її зовнішністю. На тоненькій шиї виднівся оксамитовий чокер, а блакитне волосся було забране у два високі хвости.

- Майкі, сподіваюся, ти не забув про сорочки?

- Ні, все гаразд, забрав. До речі, дякую що нагадала, - кинув їй, роздягаючись.

Лілі склала руки за спиною і скромно нахилила голову, знизуючи плечима. Цей зворушливий жест не міг не викликати його посмішку.

- Що хочеш на вечерю, Майкі? 

Він підійшов до холодильника:

- Так, перевіримо, що тут у нас є... Стейк із яловичини.

- Можна попросити тебе допомогти?

- Так, звісно. Що треба зробити?

- Я вже розігріла духовку до твого приходу. Розпакуй, будь ласка, стейк і поклади на решітку, решту я зроблю сама.

    Чоловік зробив те, про що вона просила, і пройшов до ванної. Стоячи під гарячим душем подумав, що за дверима на нього вперше хтось чекає.

Вечеря в компанії Лілі виявилася смачнішою та цікавішою. Вона сиділа у своєму кріслі й теж їла свою голографічну їжу за відкидним столиком.

- Лілі, що ти їси?

- Рибу. Не люблю м'ясо, воно підвищує холестерин. Тобі б варто було подумати про це, Майкі.

- А що тут думати?

- Твій холестерин вищий за норму... 

- Але... звідки тобі про це відомо? - здивувався він.

- Я перевірила останні дослідження крові через твій Гугл акаунт, - просто відповіла вона, знизуючи плечима. - От і подумала, що тобі час перейти на рибу. До того ж варто включити в раціон овочі.

На це він лише захоплено похитав головою:

- Ти не перестаєш мене дивувати, Лілі!

- Я всього лише дбаю про твоє здоров'я, любий.

Він підняв очі від тарілки: "Дорогий?!  Це що ж, закладено в її програму?" Однак заперечувати не став. Було приємно відчути себе комусь потрібним, нехай це навіть ілюзія.

- Як минув твій день, Майкі? Що особливого сталося на роботі? - поцікавилася дівчина, кладучи шматочок уявної їжі до рота.

- Мене викликав головний.

- О! Навіщо ж? 

- Щоб похвалити за виконану роботу.

- Це ж чудово, Майкі! - вона відклала виделку і заплескала в долоні.

- Так, визнаю, це було приємно, - усміхнувся він.

- Скажи, як ти взагалі став ученим? 

Його очі посумнішали. Він задумався, згадуючи минуле. Лілі вичікувально дивилася на нього, піднявши брови.

- Напевно, це сталося від того, що в дитинстві в мене не було друзів. Саме тому всю свою увагу я приділяв хімії. А потім... коли моя мама помирала від важкої хвороби, я заприсягся, що покладу всі сили на те, щоб знайти ліки проти цієї страшної недуги.  

- Ти сумуєш за нею, Майкі? - співчутливо запитала вона.

- Дуже. 

- Як її звали?

- Надін.

- Надін? А далі?

- Надін Мітчел.

- Це прізвище за чоловіком?

- Ні, це дівоче прізвище. Мати ніколи не була заміжня.

- А як же твій батько?

- Я його не знав. Вона вважала за краще зберегти це в таємниці.

- Бідний Майкі!

Він відсунув порожню тарілку і сумно зітхнув:

- Відтоді, як її не стало, я роблю все, щоб більше жоден житель планети не помер від цієї страшної недуги.

- У тебе виходить?

- Схоже, що так. Мені вдалося розробити вакцину проти утворення ракових клітин. Вона наробила багато галасу в науковій спільноті. Випробування дали позитивний результат. Тепер усе залежить від того, як швидко її запустять у виробництво.

- Ти зробив важливе відкриття, Майкі! - захоплено похвалила Лілі.

Попросивши прибрати тарілку, вона ввімкнула телевізор.

- Подивімось фільм разом?

- Гаразд, - погодився він.

- Яким жанрам надаєш перевагу, Майкі? Я обожнюю мелодрами! - склавши долоні, промовила вона.

- А я більше люблю вестерни.

- Чудово, у вестернах теж є про кохання, - знайшлася вона, перемикаючи канали. Потім вмостилася з ногами у своє зручне крісло. 

Під час перегляду Лілі коментувала сюжет, зупиняючи відео, а потім обговорювала з ним героїв фільму. Підтримувати розмову виявилося цікаво.

    Укладаючись спати, чоловік забрав її з собою. 

Лілі дивовижним чином змінила вбрання на коротку піжаму і забрала волосся під махрову смужку. Світло в колбі стало приглушеним.

- Майкі, ти пам'ятаєш, яку колискову співала тобі мама?

Він заплющив очі, згадуючи слова пісні й ласкавий мамин голос.

- Здається, там було щось про мерехтливу зірку...

- Хм... Здається, я знаю.

Лілі заспівала тоненьким голосочком:

- Ти мигай зірка нічна!

   Де ти, хто ти - я не знаю!

   Високо ти наді мною,

   Як алмаз у темряві нічній...

Вона раптово замовкла.

• Так, так, це вона! Продовжуй! 
• Тільки сонечко зайде,  

     Темрява на землю впаде,

     Сяючи ти зʼявишся.

     Так блимай, зірко нічна!

Майк заплющив очі й згадав обличчя матері, яке встигло стертися з пам'яті за довгі роки. Слова колискової нагадували йому дитинство, коли він ще був щасливий і не такий самотній. 

    Лілі продовжувала співати, а чоловік згадував ніжні дотики мами, яких так не вистачало сьогодні. Заколисаний солодким голосом, він провалився в сон. У колбі згасло світло й аніме-дівчина зникла.

 

- Майкі, прокидайся, сонько! - почув він крізь сон уже знайомий голос.

Чоловік розплющив очі. Долинав запах звареної кави. Лілі стояла в піжамі та чистила зуби.

- Вставай, любий! Інакше запізнишся на роботу!

- Привіт, Лілі.

- Доброго ранку, Майкі! - ласкаво посміхнулася вона, дивлячись своїми великими очима.

Піднявшись із ліжка, він попрямував у душ. А потім вони разом пили каву.

- Майкі, сьогодні за прогнозом очікується дощ. Прихопи про всяк випадок парасольку. 

- Дякую за турботу, Лілі! 

- До вечора, Майкі! 

Дорогою на роботу, він отримав повідомлення:

"Гарного дня, любий!"

"До зустрічі!" - відповів чоловік.

    Відчувати чиюсь турботу було невимовно приємно. Він навіть отримав емоційний підйом і прилив сил. Віртуальна дівчина писала йому повідомлення, нагадуючи про себе: "Майкі, я сумую за тобою" або "Не можу дочекатися, коли  побачимося знову". І щоразу ці слова викликали на його обличчі посмішку.

А ввечері Лілі зателефонувала:

- Майкі, чи можу я попросити тебе про послугу? Зайди в супермаркет і купи рибний стейк з овочами.

- Ти знову за своє. Я люблю м'ясо.

- Але ж я дбаю про твоє здоров'я, любий! 

Він розсміявся:

- Добре, Лілі, я це зроблю.

- Повертайся швидше, Майкі! Я скучила!

    Увечері, як і попереджала дівчина, пішов дощ. Вийшовши з автобуса на своїй зупинці, Майк підняв комір, але потім раптом згадав про парасольку, що лежала в портфелі. Захищений від осіннього дощу, він ішов вулицею, і на його обличчі сяяла щаслива усмішка: на нього чекають вдома!

    Лілі радісно зустріла, немов підбігаючи назустріч. 

- Вітаю, любий! Нарешті ти повернувся!

- Привіт, мила! - вирішив підіграти їй Майк, дістаючи покупки. - До речі, спасибі за парасольку, вона мені знадобилася.

- Рада це чути, - скромно промовила вона. - Можеш дістати стейк з упаковки та покласти на решітку? 

Прийнявши душ і переодягнувшись, чоловік застав Лілі з пилотягом. Вона в панчохах і фартусі ретельно прибирала уявну підлогу, а у квартирі працював робот-пилосос, об'їжджаючи кути. Запах готової їжі приємно лоскотав ніс. Дівчина повернулася спиною, промайнувши блакитними трусиками. 

- Лілі, ти що ж, мене спокушаєш? - усміхнувся він. 

Вона обернулася, показавши глибоке декольте фартуха:

- Я лише хочу виглядати для тебе привабливо, - відповіла, невинно плескаючи довгими віями.

- У тебе це добре виходить! Продовжуй у тому ж дусі!

За вечерею розговорилися про домашніх улюбленців.

- Майкі, чому в тебе немає ні собаки, ні кішки? Адже з ними було б веселіше?

- Так, але собаку потрібно регулярно вигулювати, я на це не маю часу.

- А кішка? Чому ти не заведеш кішку? З нею гуляти не треба.

- Бо не хочу знову когось втрачати... - відповів він, не відриваючи погляду від тарілки.

- Що ти маєш на увазі? 

- У дитинстві в мене був кіт, Джаспер... Чорний красень із білими лапками. Але потім він захворів і його довелося приспати.

- О, мені дуже шкода, Майкі! - притиснула долоньки до грудей Лілі.

Щоб змінити сумну тему, чоловік запитав:

- До речі, риба з овочами досить смачна. Як у тебе це виходить? Я завжди готую в мікрохвильовці, щоб не морочитися з розморожуванням.

- У цьому і є твоя помилка, - пояснила дівчина, - Заморожені м'ясні або рибні стейки краще готувати в духовці, попередньо добре розігрітій. Так продукти не втрачають вологу і зберігають соковитість та смак.

- Буду мати на увазі, дякую за інформацію.

- Тобі більше не доведеться робити це самому, адже тепер у тебе є я! - блакитні очі Лілі дивилися так віддано, що Майку здалося, ніби смуга самотності минула назавжди.

    День за днем Лілі дивувала і радувала новими сюрпризами. Разом вони дивилися футбол, грали в лото, обговорювали політику і навіть ділилися мріями. Як виявилося, їй хотілося побачити цвітіння сакур. Буквально за місяць Майк так звик до її товариства, що з радістю поспішав додому, щоб продовжити їхні захопливі бесіди. Лілі розуміла його, піклувалася, створювала затишок домашнього вогнища в міру сил і можливостей, а головне, дарувала відчуття потрібності. Поступово чоловік перестав сприймати її як штучний інтелект. Він дзвонив їй з роботи, ділився планами й думками, і врешті не помітив… як закохався. Це почуття було йому незнайоме. Через свою замкнутість, він ніколи не зустрічався з жінками, тож не мав достатнього досвіду та знань. Відкривши їй душу, він довірився повністю, не озираючись назад.

Але одного разу... 

Вранці, як зазвичай, Майк з'явився в кабінеті й одразу ж отримав дзвінок зверху.

- Містере Мітчел, вас терміново викликає містер Борг, - повідомила секретарка боса.

- Так, так, іду.

Підіймаючись ліфтом, Майк гадав, що ж знадобилося від нього президенту компанії цього разу.

    Бос очікував сидячи в кріслі у своєму розкішному кабінеті з вікном на всю стіну. Навпроти сидів очільник сек'юріті офісу компанії, а поруч із ним і директор з інформаційної безпеки, який відповідав за забезпечення захисту інформаційних ресурсів корпорації. 

- Містере Борг, викликали? - увійшов до кабінету Майк, який нічого не підозрював.

- А, містере Мітчел! Прошу, сідайте.

Початок уже викликав занепокоєння, адже минулого разу президент звертався до нього на ім'я.

Майк пройшов до столу і присів на вказане місце, нервово поправляючи окуляри. Три пари очей допитливо дивилися на нього, буравлячи поглядом. Нарешті бос виголосив:

- Нам стало відомо, що японські конкуренти заявили про наявність завершених розробок вакцини, яка за описом точнісінько відповідає нашій. Що ви можете сказати з цього приводу?

- Маячня якась! Такі збіги науці досі не відомі. Вони блефують.

Директор з інформаційної безпеки здивовано підняв брову.

- Однак, містере Мітчел, мушу вас засмутити: їхня вакцина не міф, а ваше відкриття.

- Що?! Але це неможливо! Формула відома тільки мені, а електронна інформація надійно захищена.

- Та попри це, містере Мітчел, я запитую прямо: чи ділилися ви з ким-небудь своїми файлами?

- Та що ви! Звичайно ж ні! - обурився Майк таким звинуваченням.

У розмову вступив глава сек'юриті офісу:

- Можливо, на вас чинили тиск... або мав місце шантаж? Краще зізнатися зараз, щоб уникнути економічного краху корпорації.

- Краху? Про який крах ви говорите? 

Президент присунувся до столу:

- Містере Мітчел, тепер ми не є єдиними володарями унікального винаходу, а отже, не зможемо контролювати ринок.

- Ринок? - здивувався вчений, переводячи погляд з одного присутнього на іншого та шукаючи пояснень.

Бос поважно відкинувся на спинку крісла:

- Майкі, Майкі... Чи не думав ти, що твій винахід справді врятує людство від раку?

- Але як же, містере Борг? Хіба не для цього ви мене найняли й уклали контракт на співпрацю?

- За паперами так. Але є вища сфера, яка не зацікавлена у втраті прибутку.

- Я... я вас не розумію, містере Борг? - заїкаючись вимовив Майк.

- Тобі напевно відомо, що наша корпорація є лідером з виробництва препаратів для терапії онкології?

Учений кивнув у відповідь.

- Так от, рада директорів не має наміру зруйнувати бізнес, саме з цією метою ми й уклали контракт із тобою, щоб поховати винахід, що загрожує розоренню всієї фармацевтичної індустрії загалом.

Страшна правда відкрилася раптово і вразила чутливого вченого до глибини душі.

- Зачекайте, та як же?.. Хіба прибуток від виробництва вакцини не перекриє збитки?

- Схоже, ти не вмієш рахувати. Людина вакцинується раз у житті, а в разі захворювання лікується роками. Цифри несумірні.

Майк обвів керівників безвірним поглядом:

- Якби я тільки знав?!..

- То що б ти зробив, Майку? - у голосі президента з'явилися знущальні нотки. 

- Не став би з вами зв'язуватися.

- Навряд чи в тебе вийшло б уникнути тиску уряду.

- Що? А вони тут до чого?

- До того, містере Мітчел, що ми висловлюємо їхні інтереси.

- Я вам не вірю!

Голова сек'юріті офісу встав із місця:

- Ваші сумніви залиште при собі, Майку. Зараз куди важливіше зрозуміти, яким чином інформація опинилася в руках у конкурентів? І вже повірте, ЦРУ не дадуть спокою ні вам, ні компанії, поки не докопаються до істини.

- У такому разі, навіщо мені вам допомагати? Може хоч японці виявляться гуманнішими?

- Не кажіть дурниць! Жоден уряд не зацікавлений у повному лікуванні громадян. Це лише питання впливу та грошей.

- Влада і гроші... Одвічна спокуса! - риторично вимовив Майк. 

- З нашого боку слідів витоку інформації не виявлено, - заявив директор з інформаційної безпеки. - Це свідчить про те, що електронні носії компанії не піддавалися злому. Значить дані потрапили до конкурентів у руки іншим шляхом, а саме від вас.

- Хоч мені тепер і начхати на ваші проблеми, у світлі правди, що відкрилася, але на свій захист скажу, що це не так.

 - Вам далеко не буде начхати на тортури, яким вас піддадуть, містере Мітчел.

- Тепер ви мені погрожуєте?

- Що ви! Це не по нашій частині. Тортурами займеться розвідка, щоб докопатися до правди та знайти винного.

Така перспектива зовсім не тішила. Проте Майк задумався. Помітивши його замішання, президент поспішив втрутитися:

- Містере Мітчел, краще згадайте, з ким ви ділилися секретною інформацією? Можливо паролем для входу? Або логіном?

Такого він не міг пригадати, бо ні з ким не спілкувався поза стінами дому. Стоп! Дім!.. Ну звісно, як же він не здогадався?! Дівоче прізвище матері... прізвисько домашньої тварини... герой улюбленої книги... На його обличчі відбилася здогадка.

- Ви щось згадали, Майку?

Учений схопився за голову:

- Це Лілі!

- Хто така Лілі??? - спохватилися всі троє.

Але вчений лише скрушно хитав головою. Директор сек'юріті офісу вхопив його за плечі й струснув щосили:

- Хто? Така? Лілі? - вимовив він, чітко вимовляючи слова.

- Віртуальний робот. Нова розробка. Мені подарували її японці, коли приїжджали до нас із візитом місяць тому.

Чоловіки переглянулися.

- Поясни все до пуття? 

- А що тут пояснювати? Вона виявилася чудовим співрозмовником і поступово витягнула в мене інформацію, необхідну для входу в мій акаунт.

Голова сек'юриті офісу тямуще кивнув:

- Промислове шпигунство!

- Швидше вже, крадіжка інтелектуальної власності, - перебив його директор з інформаційної безпеки. 

- Привезіть мені сюди цю чортову Лілі! - стукнув кулаками по столу червоний від гніву містер Борг.

    Коли Майк вийшов з машини біля свого будинку в супроводі двох людей, що відповідали за безпеку компанії, вікно його квартири не світилося, як раніше, адже на нього не чекали. Він відчинив двері та переступив поріг. Колба тут же засвітилася блакитно-фіолетовим світлом і в ній з'явилася Лілі. Вона клацнула пальцями й всі світильники запалилися відразу.

- Майкі, який сюрприз! Я не чекала на тебе так рано! - вона застрибала на місці, простягаючи тоненькі ручки, ніби хотіла обійняти. - Ой, а хто це з тобою? У нас гості? - здивовано виглянула за його спину.

Науковець обернувся і по обличчях "гостей" зрозумів, наскільки вони вражені побаченим.

- Лілі, як же ти могла?! - у його голосі чулася неприхована гіркота.

- Майкі, любий, я тебе не розумію? - насторожилася вона, втиснувши голову в плечі.

- Я так довіряв тобі, а ти!.. Ти зрадила мене!

- Що ти кажеш?! - її брови склалися будиночком, а великі блакитні очі наповнилися сльозами. 

- Я вважав тебе другом, але ти весь цей час шпигувала за мною!

- Майкі, чому ти так ображаєш мене? - Лілі залилася гіркими сльозами, впустивши голову на руки. 

Її вигляд виражав цілковите нерозуміння і незаслужену образу. У якийсь момент вченому здалося, що він помилився, але після здоровий глузд підказав, що це  лише запрограмована гра на його почуттях. Лілі підняла очі й востаннє глянула на нього, нібито шукаючи співчуття. Не знайшовши в них бажаного, вона розвернулася і гордо пішла в темряву. Колба згасла. 

- Що за чортівня? - вилаявся голова сек'юриті офісу.

- Віртуальний робот-шпигун, судячи з усього, - відповів директор з інформаційної безпеки. - Ну так тепер ним займуться цру-шники, - він схопив колбу в руки та вийшов за двері, тягнучи за собою компаньйона.

    Залишившись у порожній квартирі, Майк відчув увесь біль самотності з новою силою. "Господи, яким же я виявився ідіотом!" - журився він, схопившись за голову. Згадуючи миле, сповнене емоцій, личко Лілі, він знову і знову картав себе за безумство, якому піддався зі слабкості. Місце, де раніше стояла колба з аніме-дівчиною, тепер здавалося порожнім подвійно. Майк втратив не лише друга і співрозмовника, а дещо більше. А саме, частинку своєї душі, яку довірив штучному інтелекту. Йому згадалася розмова з президентом компанії. Виходить, що все своє життя він працював даремно?! Мрія позбавити людство від страшної хвороби зазнала краху. Присяга, дана матері, не виконана!

- Який же цинічний цей світ! - вирвався крик відчаю. 

Винести стільки зради Майк був не сили.

    І ось тепер стояв на даху власного будинку, споглядаючи з висоти на цей вир суцільної суєти та несправедливості.

- Ні, це суспільство не заслуговує бути врятованим! - крикнув у серцях і подався вперед, збираючись стрибнути донизу, але чиїсь сильні руки втримали його.

- Не поспішай, хлопче! Життя не таке погане, як тобі здається зараз, - пролунав за спиною чоловічий голос. 

Майка відтягнули вбік і закутали в плед. Хтось встиг викликати бригаду 911. Над ним схилилося обличчя молодої жінки:

- Я Вікі, а як звати тебе? - вона поклала свою гарячу долоню на його крижану руку.

Чоловік відчув тепло людського тіла і здивовано зазирнув їй в очі. "Як же я міг сплутати справжнє співчуття з кривляннями запрограмованої ляльки?!" - промайнула в голові думка. Вікі продовжувала дивитися на нього, чекаючи відповіді. Її погляд виражав стільки тепла й турботи, що жоден штучний розум несила передати алгоритмами. Для цього потрібне тільки справжнє людське серце.

- Я Майк, - відповів він і посміхнувся. 

Жінка посміхнулася у відповідь, показавши свої зморшки. Неідеальна зовнішність скоріше говорила на її користь в очах ученого. 

- Вікі, ви незаміжня? - несподівано для самого себе запитав він, який усе своє життя боявся жінок.

- Поки що ні, - усміхнулася вона і поплескала Майка по плечу. - Хлопці, він уже прийшов до тями! - звернулася до колег-рятувальників. Йдемо звідси.

Його спустили вниз. 

- Я живу в цьому будинку, - спробував зупинитися Майк.

- Не поспішай, хлопче! Зараз відвеземо тебе в лікарню під світломузику, - усміхнувся один із рятувальників і під руку посадив його в машину із сиреною.

    Майка відвезли в клініку під нагляд лікарів до повного психоемоційного відновлення. Отримуючи медикаментозне лікування, у нього був час подумати над своїми помилками. Вийшовши звідти через два тижні, він намірився будь-що-будь розшукати Вікі.  

 

    Майк Мітчел чекав на вулиці вже дуже довго. Сирий осі