Спочатку:
На сторінку книги
Діна пробиралася хитким містком через струмок із важким рюкзаком за спиною. Жорсткі лямки врізалися у плечі. Щодня і за будь-якої погоди вона носила на дачу за межі її міста їжу для свого собаки. Діна була настільки прив'язана до свого вірного вихованця, що не могла залишити його бодай на один день без гарячої їжі. Ані злива, ані хурделиця, ані ожеледь, ані хоч якась буря не могли дозволити забути про собаку. Прокидаючись до світанку, вона брала свій рюкзак, вдягалася тепліше і виходила ще затемно, долаючи шлях у 16 кілометрів.
Собака віддячував їй любов'ю та вірністю, він надійно охороняв недобудований будинок і сад із городом, який насадила на ділянці працьовита господиня. Щодня, зрання і до обіду Діна працювала, вирощуючи овочі та фрукти. І хто б знав, що затята тусовщиця перетвориться на хазяйновиту господиню, до того ж ще й городницю?! Якби хтось у старшому класі школи сказав їй, що вона, найпопулярніша дівчиина в школі, із задоволенням копирсатиметься в землі та ще й пригощатиме колишніх однокласників дарами зі свого городу, вона б не тільки не повірила, а підняла б на сміх такого вигадника-недоумка! Але правда життя в тому, що люди знаходять своє покликання в несподіваних заняттях, життя взагалі сповнене сюрпризів. Діна ж не просто опікувалася приватним будинком та прилеглою ділянкою, вона прикрашала територію з любов'ю та фантазією: висаджувала туї та ялівець, встановлювала альтанки, лавки та кам'яні паркани. Якось вона привезла з Криму саджанці гранату, лимона, інжиру та персика і посадила їх на своїй ділянці. Як же здивувалися сусіди, коли всі дерева прийнялися в нашій зовсім не придатній для них місцевості і навіть почали плодоносити! А які корнішони вона закотувала в баночки і пригощала друзів! «Закуска добряча!» — схвально прицмокували гості, куштуючи корнішони під її домашню горілку з хроном. Та які чудові вина та наливки вона навчилася робити з дарів свого саду! І вірний собака охороняв усе це господарство.
Власне кажучи, це був пес кавказької вівчарки, щоправда, з не породистий, з кличкою Барон. Так, так… така ось шляхетна кличка. І він був не самотній у своєму шляхетному званні. У дворі разом із ним жили його брат Граф і кіт Маркіз. Діна сміялася, що це її власне королівство, а вона там королева. Щоправда, Граф помер кількома роками раніше від хвороби, зате решта почету залишалася при ній. І «королева» Діна успішно царювала на довіреній їй території, саджаючи, перебудовуючи та прикрашаючи будинок та сад.
Але зараз усе змінилося: у її країні тривало вороже вторгнення. Жадібні до чужого добра сусіди напали на нашу родючу землю. На території міста йшли бойові дії. І зараз Діна пробиралася через промислову зону, що простяглася на шляху до її «королівства». Навколо лунали артилерійські залпи, тут і там гуркотіли вибухи, від звуку яких вона, налякана, пригиналась до землі. Але ніхто і ніщо не могло зупинити сміливу господиню, що несе їжу своєму вірному Барону. І скільки б чоловік не благав її не виходити на вулицю під час повітряної тривоги, скільки б син не вмовляв мати відсидітися в підвалі будинку — Діна була невблаганна! Коли вона уявляла собі голодного собаку під вибухами снарядів, який не міг перескочити паркан, серце господині стискалося від жалю, тому вона й чути не хотіла про заходи безпеки та про розсудливість.
Раптом завили сирени повітряної тривоги, і Діна прискорила кроки. Незабаром пролунав зловісний гул моторів ворожої авіації: бомбардувальники атакували місто, руйнуючи заводи, школи, житлові будинки та забираючи життя мирних людей. Одна з бомб влучила у завод, від вибуху затремтіла земля, здавалося, що вона ось-ось розверзнеться і пекло зійде на землю! Хоча пекло вже було тут, на поверхні, полум'я пожежі освітило все довкола. Діна ледь жива від жаху впала на землю, ворожий літак заходив на друге коло. І тут почався справжній жах! Авіаційні снаряди засвистіли над головою і почали сипатися один за одним, залишаючи на асфальті глибокі вибоїни. Діна підскочила і побігла вперед, лавіруючи між вирвами. При кожному вибуху вона зупинялася і падала додолу, потім піднімалася і знову мчала вперед. Одного разу снаряд впав дуже близько, і її засипало землею, але вона, ніби казковий птах Фенікс, що знову відроджується з попелу, обтрусилася і побігла далі. Неможливо передати словами почуття та емоції, які вона відчувала в той момент, але наперед звідкись із глибини душі піднялася рішучість досягти мети. Навіть побоювання та жах опинилися на другому плані.
Нарешті повітряна атака закінчилася, залишивши по собі руїни та вибоїни, що сяють чорнотою на присипаній снігом землі. Трохи оговтаваши, налякана і втомлена, Діна дісталася свого заміського будинку, але увійти у ворота не змогла: весь паркан і стіна будинку були поцятковані вибоїнами, шибки у вікнах були вибиті, ворота перекосилися і ввігнулися всередину, кам'яний паркан був місцями зруйнований. Діна залізла у двір через одну з таких дірок у паркані й завмерла: на подвір'ї красувалася величезна вирва глибиною близько п'яти метрів, дивом снаряд не потрапив у будинок. Поруч валявся сусідський кіт, розірваний навпіл. Видовище не для людей зі слабкими нервами! Стоп! А де ж собака? Серце обімліло від страху.
— Бароша!!!! — голосно покликала стурбована господиня, але пес не одізвався. Діна почала шукати його на подвір'ї під уламками паркану і натрапила на розбиту собачу будку. Всередині в неї все завмерло, голова пішла обертом, і почало трохи каламутити, проте раптом вона почула слабке виття. Звук йшов звідкісь із завалів. Жінка швидко почала розбирати уламки дощок, цеглини і шматки шиферу, що звалилися з даху будинку під час вибуху. Барон був усередині. Господиня весь час розмовляла зі собакою, крізь сльози намагаючись підбадьорити бідну тварину.
— Барошо, почекай, незабаром я дістанусь до тебе і допоможу тобі вибратися! Ти лишень потерпи! — примовляла господиня.
— Господивін залиши його живим! — благала вона, звертаючи погляд до неба.
І ось з’явилася собача голова. Пес злякано крутив очима, але гавкати не міг. Діна розібрала останню перешкоду та звільнила собаку, проте Барон не міг підвестися, лише судомно смикав лапами. Схоже, пса паралізувало. Йому, дісно, дісталося, судячи з того, як була розбита будка. Пес був величезний, і перенести або хоча б підняти його було неможливо. Господарка обійняла і приголубила бідну тваринку, потім кинулася до будинка по ковдру. Докладаючи великі зусилля, вона перетягнула пораненого собаку на ковдру і потягла до порогу будинку, але підняти сходами так і не змогла, тому залишила на вулиці і почала оглядати пошкодження. Де-не-де виднілися порізи і садна, липка кров залила шерсть, але глибоких ран Діна не знайшла. Нашвидкуруч обтерши і обробивши рани, вона вкрила собаку всім, що тільки знайшла в будинку, і стала споруджувати йому навіс, слід було захистити Барона від вітру та негоди. Пес віддано й із вдячністю дивився на свою господиню, не в змозі поворухнутися.
Довго Діна сиділа поруч і не могла вирішити, що їй робити далі. Мобільний зв'язок не працював, і зв'язатися з будь-ким не було можливості. Сусіди давно покинули свої будинки і роз'їхалися хто куди. Залишатися в будинку було неможливо через холод, адже електрика та опалення були відключені від початку вторгнення. Посумувавши і остаточно змерзнувши, Діна поцілувала собаку, веліла дочекатися її, потім поховала вбитого кота і вирушила додому.
Повертаючись додому, вона не впізнавала місцевість, настільки там все змінилося після бомбардування. Шляхи були у вибоїнах, стіна заводу, вздовж якої пролягав шлях, практично вся зруйнована. Проходячи повз приватний сектор, Діна побачила, що у знайомий будинок, гарні різьблені віконниці на вікнах якого привертали до себе її увагуі який вона через це пам'ятала, потрапила бомба. Із-під завалів рятувальники витягали трупи господаря та членів його родини. «Не можна на це дивитися. Не зупиняйся і йди далі!» — намагалася наказати собі шокована жінка, але ноги не слухалися і наче прикипіли до землі. Неможливо було відвести очей від скалічених людських тіл, її мозок ніяк не міг повірити у те, що відбувається. І хоча вторгнення тривало вже кілька місяців, але звикнути до того, який вигляд мають мерці, так і не вдалося.
Діна дісталася додому, зігрілася, зварила бульйон для собаки і знову рушила назад. Пес не міг їсти звичайну їжу, бо був паралізований, і дбайлива господиня вирішила напоїти його теплим бульйоном із соски. Із суперечливими почуттями наближалася вона до будинку. А якщо Барон помер? Як вона переживе це?! Навколо не було ані душі, і навіть просити про допомогу не було кого. Ох, аби Барон вижив!
— Господи, пожалій мого улюбленця і не забирай до себе! — знову благала вона Бога. Діна була віруючою християнкою, але не фанатичкою. Вона шанувала Бога, справно відвідувала Пасхальні богослужіння, святила воду на Водохрещення і гілочки верби у Вербну Неділю, замовляла заупокійні служби за померлими батьками, не ображала людей і не завдвала нікому зла, тому вважала себе зразковою християнкою, а значить, могла розраховувати, що її молитви почують.
Підійшовши до будинку, Діна знову почула слабке виття. Це пес вітав свою господиню.
— Барошо, ти живий! — вигукнула зраділа Діна. Вона напоїла тваринку бульйоном, змінила підстилку, обмила забрудненого собаку і простелила непромокальні пелюшки, які прихопила з дому. Обігрітий теплом її серця, нагодований і обласканий Барон, здавалося, трохи пожвавішав і навіть підняв голову на знак подяки. Хазяйка ще довго сиділа з ним, пестячи його і розмовляючи з ним. Вона згадувала, як побачила його вперше: брат приніс із роботи маленьке цуценя кавказької вівчарки, і вона одразу закохалася в цю живу грудочку вовни. Весь чорний, він їй нагадував циганського барона, так і виникла кличка Барон. А декількома днями пізніше в їхньому будинку з'явився і Граф, якого, виїжджаючи з території заводу, випадково переїхав на машині її брат. Діна так переймалася, що вирішила забрати поранене цуценя, сповнена рішучості виходити його і залишити при собі, хоч би яким покаліченим він був. Проте цуценя виявилося міцним малим і швидко оговталося, а від травми не залишилося і сліду. Ну, якщо його брат був Барон, то другого треба було назвати подібним чином, так і він і став Графом. А потім до них приєднався кіт-безхатько, став якого назвали Маркізом. Так утворилося її маленьке «королівство.»
Жінка ніжно гладила пса і розповідала йому всі ці історії з його життя. Минуло багато часу, і настала пора повертатися додому. Вона попросила Барона обов’язково дочекатися на неї і пішла.
Вночі Діна не могла заснути, і не лише через нічні обстріли її міста. Думки про собаку не давали їй спокою: «Як там Барон? Чи живий ще? Чи не змерз, адже надворі мороз, а він навіть води попити не зможе...»
На світанку жінка знову взяла рюкзак з бульйоном та теплою водою і вийшла в дорогу. І хоча звечора вона запевнила сім'ю, що сидітиме вдома і носа не казатиме на вулицю, обов'язок щодо собаки, що прослужив їй п'ятнадцять років, взяв гору.
Дорогою вона помітила блокпост, якого раніше тут не було. Солдати попередили її про те, що ходити тим шляхом небезпечно, оскільки ворог веде планомірний обстріл промислових підприємств міста вже котрий день, але Діну це не могло зупинити.
Вона знайшла Барона ще живого, але вже добряче змерзлого і тремтячого. Поруч із ним сиділи два бродячі коти, які часто заходили до них у двір і товарищували із собакою. Вони як вірні друзі не залишили його наодинці в складній ситуації. Господарка подякувала небу за те, що зберіг собаці життя хоча б до ії приходу. Вона напоїла теплою водою бідну тварину, обробила рани і замінила пелюшку. Було зрозуміло, що довго пес не проживе. Милосердна жінка знову довго сиділа з ним і прощалася, вона дякувала Барону за вірну службу, яку він ніс протягом усього свого життя. Вона згадувала різні курйозні ситуації, що трапилися з ним за ці довгі п'ятнадцять років. Сльози котилися її щоками, а серце нило від туги, біль втрати вже майорив попереду. Стан пса погіршувався на очах, він втрачав сили і вже хрипів, але був ще живий. Довше залишатися поряд було неможливо, незабаром стемніє і настане комендантська година. Будь прокляте це вороже вторгнення! Скільки лиха воно завдало! Востаннє поцілувавши свого вірного друга, Діна з важким серцем залишила його одного. Хто знає, чи вона застане його ще живим завтра?!
Але по дорозі додому жінка потрапила під артилерійський обстріл, снаряди летіли звідусіль, зі свистом розрізаючи повітря, і від їхніх попадань тремтіла земля. Сховатись було зовсім ніде. Діна короткими перебіжками нарешті дісталася блокпоста. Солдати втягли її за огорожу з мішків і почали кричати та пеняти. Але їй було байдуже, вочевидь, після перенесеного шоку настала апатія. У вухах гуло, і вона майже нічого не чула, тільки бачила спотворені від злості обличчя людей: «Пані, Вам що, жити набридло? Ми ж попереджали про небезпеку!»
Жінка подякувала їм за турботу і рушила далі.
Вдома чоловік її сварив за непослух. «Це вони із сином ще про обстріл не знають», — подумала вона. Душевна туга за собакою треба було негайно заглушити міцним спиртним напоєм. Випивши, Діна провалилася в цілющий сон.
Наступного ранку ще й на світ не зазоріло, а вона знову рушила в дорогу, поки сім'я спала і не могла її зупинити. Діна ніколи б не пробачила собі, якби залишилася вдома і не змогла попрощатися і поховати вірного пса. Як же потім жити із нечистим сумлінням?
Солдати на блокпосту неабияк здивувалися, знову побачивши жінку, і не пустили її на той бік. Але Діна спромоглася знайти потрібні слова і просто сказала з повними сліз очима: «Хлопці, у мене там собака помирає. Пропустіть мене, рідненькі…».
Її пустили на власний страх і ризик та під її особисту відповідальність. Прийшовши на дачу, вона знайшла закоцюбле тіло пса. Барон помер, коти, як і раніше, сиділи поруч, подібно до давньоєгипетських сфінксів, що охороняли вічний спокій похованого фараона. Діна залилася сльозами. Серце нило, і душа стискалася.
— Більше ніколи! Ніколи я не заведу жодної тварини! Спочатку Граф, потім Маркіз, а тепер Барон… Я не можу виносити цей душевний біль! — голосила вона.
Треба було поховати собаку, і зробити це вона мала самотужки. Діна обрала те місце, де вже раніше поховала представників свого почту. Цей «королівський цвинтар» знаходився в самому кінці ділянки біля струмка. Тягти тіло собаки було неймовірно важко, але ділянка сходила на схил, і це полегшувало завдання. Копати мерзлу землю лопатою виявилося дуже важко, але господиня мужньо здолала всі ці випробування, проводжаючи в останній шлях свого вірного пса.
Закопуючи тіло тварини, вона поклала поряд з його мордочкою печиво, яке він так полюбляв. Закінчивши сумну роботу, Діна розібрала навіс, де ховала вмираючого собаку. Вона ще раз підійшла до могили Барона і віддала йому останню пошану.
Знесилена від страждань та важкої роботи, Діна не пам'ятала, як дісталася додому. Вона відчинила двері ключем, і яким ж було її здивування, коли назустріч вийшов чоловік, несучи на руках чорненьке кудлате цуценя кавказької вівчарки.
— Бароша! — ахнула Діна, сплеснувши руками.
Без зайвих слів вона взяла цуценя на руки і притиснула до своїх грудей, обливаючи потоком гарячих сліз радості та смутку, що змивали старий біль і відроджували нову надію.
