Раді Вас бачити!

Роберт стояв у зоні прильоту аеропорту й дуже нервував. З моменту їх останньої зустрічі минуло близько сорока восьми років. Півстоліття, подумати тільки! І чого ж він очікував?! Побачити нетямуще малятко з кісками?! Та вона вже двічі стала бабусею за цей час. Але в його уявленні донька, як і раніше, залишалася тією милою, зворушливою дівчинкою, яку він бачив востаннє і якою запам'ятав на все життя. У всіх його мріях і спогадах вона неодмінно з'являлася в цьому образі. 

    Роберт згадав той день і їх останню зустріч: він так само стояв в аеропорту, а його колишня дружина назавжди відвозила його доньку. З жінками йому завжди не щастило. За всі ці роки він так і не зрозумів їх. Ось і перша дружина залишилася незрозумілою, мабуть, тому й пішла до іншого чоловіка. Варто було тільки подумати про це, як біль спогадів, немов гострим ножем, різнув серце. Адже дружина тоді не просто пішла від нього, не просто зрадила і проміняла на іншого, вона в буквальному сенсі позбавила його дитини. Але ж він любив свою дівчинку понад життя! Як же він пишався нею! Ось саме тому, виключно заради спокою і щастя доньки, він і погодився на відмову від батьківських прав для її удочеріння новим чоловіком матері. Забувши про себе самого, зібравши в грудку весь біль і засунувши його куди подалі, він підписав відповідні папери. Тоді це здавалося єдино вірним рішенням. Відтоді шлях до доньки був йому закритий назавжди. Така вже була домовленість: дитина має зростати в здоровій, міцній родині. Тоді в аеропорту він стояв і дивився, як мати тягла за руку його доньку, яка не бажала розлучатися з улюбленим татком. Крихітка плакала, притискаючи до себе ляльку, її кіски тріпав вітер, один бантик розв'язався, а в оченятах стояли сльози... Це був останній раз, коли він бачив свою дитину. А повернувшись у спорожнілу квартиру, Роберт знайшов лише поламану іграшку, що залишилася йому на згадку про доньку. Мати відвезла її в іншу країну, де їхній слід загубився. Жодного разу за всі ці роки батько не отримував жодної звістки про дитину. Але кожного її дня народження він залишався неодмінно наодинці зі своїми гіркими спогадами й напивався вщент, щоб заглушити гострий біль. 

    Відтоді своїх дітей у чоловіка не було, якось не склалося, зате він виховував чужих. Одружившись згодом на жінці з двома дітьми, він усіма силами намагався бути хорошим батьком для її синів. Він щиро вірив, що, бувши зразковим вітчимом, він платить за щастя власної доньки: від того, наскільки він сам гарний із чужими дітьми, настільки буде добрим і лагідним із його донькою названий батько. Хто знає, може в тонких світах існує якийсь взаємозв'язок?!

    А зараз Роберт зустрічав свою вже дорослу доньку і нервував, бо боявся цієї зустрічі. Боявся та шалено бажав! Усе його минуле життя, всі сорок вісім років були отруєні гіркотою  розлуки. Чому ж тепер, у вирішальний момент, він боявся? Невже вважав, що може не сподобатися власній доньці?! Адже батьків не вибирають. Або міг припустити, що вона може звинуватити батька у відмові від неї?!  Але ж саме донька розшукала його! Він згадав той лист, отриманий через Фейсбук, де йшлося про те, що його колишня дружина померла, а перед тим, як піти в інший світ, розповіла доньці всю правду про рідного батька. Той перший лист мав більше діловий характер і був сухим, позбавленим усіляких емоцій, викладом фактів. Він довго не міг наважитися написати відповідь. Усе життя в одну мить перевернулося з ніг на голову, тож він просто не знав, що сказати. Нарешті, привівши свої емоції до ладу, він відповів. Так зав'язалося їхнє листування, що незабаром змінилося телефонними дзвінками. 

    Виявляється, донька не забула татка, як помилково сподівалися батьки. Бувши на той час п'ятирічною дитиною, вона зберегла в пам'яті образ батька, мабуть, тому, що дуже любила його і боляче переживала розлуку. Але поступово дитячі спогади затуманились, а в пам'яті залишилися лише уривки їхнього колишнього життя. Та ось настав час зустрітися і знову познайомитися один з одним. Обидва змінилися, подорослішали, у кожного за плечима було ціле життя... 

    Серце калатало в грудях, готове вискочити назовні. Електронні двері відчинилися і випустили перших пасажирів що прибули з Парижу. Роберт нервово перебирав очима кожного, намагаючись упізнати доньку, уявлення про яку мав лише за фотокарткою, надісланою напередодні. Новоприбулі посміхалися тим, хто їх зустрічав, та кидалися в обійми. Але нікого схожого він не побачив. Звісно, фото не в змозі передати справжній образ, та й усі ці сучасні фотошопи могли змінити вигляд людини до невпізнання, та все ж хоч якась схожість мала залишитися. Раптом за спиною він почув:

- Тату???

Як таке могло статися?! Невже він міг пропустити її?! Роберт здивовано обернувся. Перед ним стояла приваблива, усміхнена жінка з яскраво-блакитними очима і ямочками на щоках. Ох вже ці ямочки! Він пам'ятав їх, такі ж були в її матері. Жінка уважно дивилася й очікувала відповіді. А він стояв, наче зачарований, і не міг вимовити жодного слова. Так завжди траплялося в його житті: у вирішальний момент він впадав у ступор. Але зараз і випадок був особливий. Цієї зустрічі він чекав так довго! Поступово серцебиття заспокоїлося, Роберт знову набув здатності дихати й вимовив глухим, здавленим голосом: 

- Жанна????

І тут водоспад сліз прорвався крізь яскраву блакить її очей. Батько і дочка кинулися в обійми одне одного, ніби й не було цих сорока восьми років розлуки. Роберт тримав її так міцно, ніби боявся знову втратити. А вона так довірливо притулилася обличчям до грудей батька і заливала його піджак гарячими сльозами. То вже, як кажуть: кров - не водиця! Нарешті вони відсторонилися і подивилися один на одного. Батько прочитав в очах дочки німе запитання: "І як я тобі, тату?".  А Жанна побачила перед собою літнього чоловіка з поглядом дитини, який з надією дивився на доньку й очікував її реакції на себе самого. Він так боявся, що донька звинуватить його в тому, що він відмовився від неї багато років тому. Навряд чи її мати, бувши на смертному одрі, захотіла б пояснити, що на той час це було єдине правильне рішення, що він зробив це під тиском колишньої дружини, яка відвозила її в іншу країну. Але сльози радості змили всі їхні сумніви. Батько і дочка нарешті возз'єдналися. 

    Серце ніяк не хотіло заспокоюватися, а Роберт не бажав приймати пігулку на очах у доньки, яку тільки-но знову знайшов. Усе своє життя він мав відмінне здоров'я, але останнім часом пульс почав зашкалювати, мабуть, роки брали своє.

    Вони вирішили відсвяткувати зустріч у ресторані. Спочатку батько й донька з цікавістю роздивлялися один одного, мабуть, намагаючись знайти родинну схожість. "Господи, як же вона схожа на мою бабусю!" - дивувався Роберт. У Жанни були такі ж шляхетні, вишукані риси обличчя, які залишилися в його пам'яті про бабцю, яка народилася в сім'ї емігрантів, що втекли від революції, і мала дворянське коріння. У доньці відчувалася його порода і це викликало гордість. 

- Донечко, розкажи, як ти жила всі ці роки?

Як же незвично було йому вимовляти це слово. 

Вона розповіла про своє життя: про те, як зростала, де вчилася, з ким зустрічалася і кого кохала... Жанна була художницею, її роботи виставлялися у відомих галереях. "Так ось звідки такий бездоганний смак, що вирізняє весь її вигляд!" - промайнула думка в голові у Роберта. Він згадав, як у дитинстві донька любила малювати, особливо їй подобалося зображати казки: вона сама їх вигадувала й замальовувала. Тоді її малюнки вирізнялися яскравими фарбами й приголомшливою фантазією, у них прозирала радість життя, притаманна всім щасливим дітям. Хто б міг подумати, що дитяче захоплення переросте в професійну майстерність?! А ще вона була заміжня, та потім розлучилася, залишившись одна з донькою. Чоловік був прекрасною людиною, але поступово кохання померло та їхні стосунки зайшли в глухий кут.  Більше вона не робила спроб створити сім'ю. Її донька теж виросла, зараз заміжня і має двох чудових хлопчаків. "Загалом, життя дочки склалося непогано" - зробив висновок батько. 

- Жанно, вибач, хочу поставити тобі особисте запитання, можна?

• Звісно, татку, питай усе, що завгодно! - усміхнулася донька. Вона сиділа навпроти, підпираючи рукою підборіддя, та роздивлялася обличчя батька. Прекрасна незнайомка… і все ж рідна кров! Як багато їм ще належить дізнатися одне про одного! 

- А зараз у тебе є хтось?

- Хммм, ти маєш на увазі особисте життя?

- Так.

- Є один чоловік, ми зустрічаємося вже кілька років, він мій хороший друг.

"Чудово, значить вона не страждає від самотності." І тут Роберт вирішив поставити питання, яке давно хвилювало його:

- Розкажи мені про вітчима. Як він ставився до тебе всі ці роки?

- Як до власної дитини, він нас не розділяв. У них із мамою ще народилися діти, але я ніколи не почувалася чужою.

"Певно ж існує взаємозв'язок!" - подумав батько з полегшенням. Чого тільки не уявляв він собі за ці роки?! 

- Тату, а як склалося твоє життя? Чи був ти одружений, чи є в мене ще брати або сестри?

- Інших дітей у мене не було, ти єдина! - він усміхнувся і зробив паузу. - Я був одружений кілька років і виховував дітей дружини. Потім вона померла, діти виросли та роз'їхалися хто куди. 

Роберт зробив ковток вина з келиха і провалився в думки про минуле. 

- А зараз?

• Зараз я живу один зі своїми спогадами та пишу книжки. 

Роберт став письменником несподівано для самого себе. Бувши вже в солідному віці, на пенсії, та не маючи чим зайнятися, він спробував записати один зі своїх незліченних спогадів. Результат несподівано вразив. Після він став працювати з видавництвом, його книги мали успіх. Але ж Роберту й вигадувати нічого не доводилося, просто записував сюжети з власного життя, та бачив навколишній світ інакше, ніж інші. 

    Батько і дочка ще довго розпитували одне одного, намагаючись дізнатися якомога більше. Фактично, вони знайомилися заново. Стільки води спливло відтоді, коли вони жили разом. Нарешті батько дістав невелику коробку, перев'язану стрічкою, і простягнув доньці:

- Я маю подарунок для тебе.

Жанна з цікавістю розгорнула упаковку і дістала зламану дерев'яну іграшку. Вона здивовано глянула на батька.

- Дитинко, це була твоя улюблена іграшка - Чоловічок. Ти вибрала її сама в магазині й тягала за собою на мотузочці скрізь, де ходила. Як бачиш, Чоловічкові неабияк дісталося: капелюх загубився і два колеса відлетіли. Але ти чомусь любила його більше за всі інші іграшки. Він залишився вдома після вашого від'їзду, мабуть, твоя мати вирішила, що він надто старий, тому не взяла з собою, - батько забарився. - Це все, що залишилося мені на згадку про тебе... - клубок підступив до горла Роберта, серце знову заколотилося в грудях, прискорюючи темп.

Жанна посміхалася, розглядаючи іграшку:

- Знаєш, тату, я ж зовсім забула про нього.... Як мило, що ти зберіг мого Чоловічка. 

Ох вже, ця її посмішка!!! Кого хочеш зведе з розуму, не тільки рідного батька!

    Роберт усе милувався своєю красунею донькою, струнка фігура якої так затишно вміщалася в брючному костюмі та довгому пальто, а глибоко посаджені блакитні очі яскраво виділялися на тлі смаглявої шкіри й темного хвилястого волосся. Це була зріла, вишукана краса, що не мала нічого спільного з сучасними стандартами. "Яка ж вона гарна!" - думав Роберт. Він пишався нею: дівчинка виросла розумницею. Нещодавно він зайшов на сайт подивитися роботи доньки й був вражений її надзвичайним баченням простих, буденних речей. Вона безумовно мала талант помічати нюанси. Роберт посміхнувся сам собі: вочевидь цей талант донька успадкувала від нього. Це були його гени! ....

Він вже й забув, коли був так само щасливий, як зараз. 

    Нарешті тривалий обід добіг кінця. Час було йти з ресторану, Жанна повинна ще встигнути на зворотний рейс. Вона готувала чергову виставку в художній галереї та не могла пропустити її відкриття: присутність автора робіт, що виставлялися, була необхідною умовою.

- Ой, тату, я ж забула віддати тобі мій подарунок! - схаменулася донька. - Ось, привезла тобі фото твоєї онучки та правнуків.

Роберт узяв світлину: на знімку було зображено молоду жінку та двох хлопчаків, схожих одне на одного, як дві краплі води, хоча й мали різницю у віці. Під лопаткою защемило... Він глибоко зітхнув і почав розглядати обличчя родичів. З фото на нього дивилися геть незнайомі люди, але усвідомлення наявного між ними родинного зв'язку зігрівало душу та ятрило серце, яке й так вже було готове вискочити назовні. 

- Дякую! - тихо промовив він, бо клубок знову підступив до горла й заважав говорити.

    Вони піднялися і рушили до виходу. Батько, як справжній джентльмен, пропустив доньку вперед, а сам ішов позаду. Донька запитала впівоберта:

- Тату, може прогуляємося парком? У мене ще є час.

Не почувши відповіді, вона озирнулася: Роберт застиг на місці, обличчя його спотворила гримаса болю, він схопився за серце.

- Татку, що з тобою?! - Жанна кинулася до батька, намагаючись утримати його від падіння. 

Офіціанти вже поспішали їм на допомогу, а персонал викликав швидку. 

    У лікарняній палаті було дуже тихо, чути тільки звук монітора, що відображав серцевий ритм. У Роберта стався важкий інфаркт на ґрунті переживань. I хоч емоції були виключно позитивними, вони все одно зробили свою згубну справу. Батько лежав на лікарняному ліжку з підключеними датчиками та кисневою трубкою в носі. Поступово він прийшов до тями й розплющив очі. Його донька сиділа поруч у кріслі й дивилася на нього поглядом, сповненим відчаю. 

- Котра година, Жанно? Ти ж запізнишся на літак?

- Про що ти говориш, татку?! Я залишаюся з тобою, поки ти не одужаєш!

- А як же твоя виставка?

Донька нахилилася і взяла батька за руку:

- Для мене зараз немає нічого важливішого за тебе в цiлому світі!... Адже я тільки знайшла батька й не можу втратити знову. 

Тепер вже очі Роберта наповнилися сльозами. Будь-яка турбота була незнайома йому, а зараз вона сходила від єдиної дорогої йому людини.

     Монітор видав попереджувальний звук. Щось все ж зламалося всередині його власного тіла. Медсестра прийшла на сигнал приладу і відрегулювала крапельницю.

- Татку, тобі не можна хвилюватися. Усе буде добре!

Але Роберт точно знав, що добре вже не буде. Нічого не буде. Він відчував, що пробила його година. Та й скільки можна топтати цю землю?! Усе важливе він вже зробив у цьому житті. Чомусь завжди здавалося, що він не може померти доти, доки не стане щасливим, це була мета його життя. І ось тепер він знайшов довгоочікуване щастя, настала пора покинути цей світ.

- Я йду, моє дороге дитя. Не журися, я обіцяю, що відтепер завжди буду незримо присутній поруч з тобою. 

- О, ні, татку! Не кажи так!

Сльози котилися по щоках доньки. Увесь сум світу відбивався в її блакитних очах. Раптом вона запитала:

- Тату, скажи мені, чому ти погодився тоді?

"Ось воно, це страшне запитання!"

- Що ти маєш на увазі? - спробував відтягнути момент Роберт.

- Чому ти підписав ті папери?

Батько подивився в очі доньки й промовив:

- Донечко, коли кохаєш когось дуже сильно, то насамперед дбаєш про його щастя та забуваєш про себе самого.

- Ох, таточку!.. - вона притиснула руку батька до свого серця. 

Це було те саме запитання, якого він так боявся.  

У грудях ніби щось розірвалося, мабуть, це нитка, що пов'язувала його з цим світом.

Монітор знову видав сигнал тривоги. Медперсонал вовтузився поруч, перевіряючи датчики й змінюючи крапельниці. Але Роберту було вже байдуже. Неймовірна втома накрила його, захотілося заснути. Крізь пелену сонного туману, що помірно огортав мозок, він почув крик доньки:

- Татку, не кидай мене знову!

Перш ніж провалитися у вічний сон, він з останніх сил прочинив рота й тихо вимовив:

- Дитинко, я з тобою назавжди!...

Монітор сповільнив відлік пульсу та нарешті видав суцільний довгий звук, що сповіщав ангелам в раю прихід нової душі.