Раді Вас бачити!

Неспішною ходою, раз у раз поправляючи ранець на плечах, Тетянка пленталася до школи. Дорога від будинку пролягала майже через усе селище. Засніжені гілки дерев під вагою білого вантажу опускалися до голів перехожих, створюючи над алеєю чудернацьку арку. «Цікаво, адже сніжинки зовсім невагомі, як же виходить, що сніг важкий?» — розмірковувала дитина. Восьмирічна дівчинка любила вийти раніше, щоб насолодитися ранковим пейзажем. Морозне повітря щипало щічки та проганяло залишки сну. Перехожі поспішали на роботу, обганяючи один одного. Тетянка зліпила сніжок, кинула попереду себе на землю та почала штовхати ногою, немов м'ячик. Це увійшло в неї у звичку – так дорога здавалася коротшою. Незабаром дівчинка зупинилася, зняла рукавички й подихала на змерзлі долоні. Коли ж підняла голову, то побачила модно вдягнену жінку, що йшла назустріч. 

«Ну ось, знову вона!» — захоплено подумала Тетянка, розглядаючи елегантну незнайомку. Та була живою копією Барбари Брильської з популярного на той час кінофільму «Іронія долі»: таке саме світле волосся, завите в баранчики на плечах, замшеві штани-кльош та ще й із бахромою, модна приталена дублянка й чобітки на високих підборах, що загрузали в утоптаному снігу на тротуарі, утруднюючи рух. Красуня настільки відрізнялася від місцевих жителів у пухових хустках та шубах, що здавалася серед них інопланетянкою. Щоранку Тетянка зустрічала її дорогою до школи й щоразу милувалася, немов картинкою в журналі мод. «Цікаво, хто вона така й куди поспішає?» 

Красива жінка лише посміхнулася дівчинці, проходячи повз.

Дофутболивши сніжок до самого порога школи, Тетянка побачила подружку-однокласницю:

— Танько, привіт!

— Привітик, Оленко! — весело привіталася та. 

— Підеш сьогодні на ковзанку після школи?

— Ага! Тільки спочатку почитаю вдома та в магазин по хліб збігаю, — цей обов'язок лежав на дівчинці, поки батьки були на роботі.

— Добре, домовилися! Заходь за мною о четвертій. І ковзани не забудь!

Розмовляючи, подружки пройшли до роздягальні, де юрмилися хлопчаки, улаштовуючи ранкову бійку. Нарешті пролунав шкільний дзвоник, запрошуючи учнів на урок.

Після занять Олена взяла з Тетянки слово, що та зайде за нею рівно о четвертій. Подружка кивнула й побігла додому, намагаючись устигнути закінчити всі свої справи до обумовленого часу.

Наступного тижня в школі мала відбутися перевірка техніки читання. Тетянка була зразковою ученицею, тому щодня читала книжку, готуючись показати високий результат. Для цієї мети тато приніс із бібліотеки книжку під назвою «Пригоди Тома Соєра»:

— На ось читай, донечко! З цими історіями ти навчишся читати дуже швидко.

Книга виявилася надзвичайно цікавою, але неймовірно важкою для прочитання першокласницею. Та оскільки дівчинка давно вміла читати, це випробування було їй під силу.

Швидко пробігши очима заплановані дві сторінки, вона спробувала переказати зміст уголос, але збилася. Мабуть, поспіх у такому випадку тільки заважає та плутає думки. Дівчинка ще раз уважно прочитала текст, водячи вказівним пальцем по рядках та чітко вимовляючи слова. Потім легко переказала зміст і залишилась задоволена собою. А як же інакше? Адже вона доклала чимало зусиль! 

Тетянка схопила торбу й помчала по хліб. У магазині, як на зло, виявилося багато покупців. Вона нетерпляче підстрибувала, чекаючи своєї черги. Часу залишалося обмаль, адже треба було ще зашнурувати ковзани. Нарешті, купивши буханець запашного білого хліба, дівчинка не втрималася та впилася в хрусткий куточок зубами. От буде сваритися мама, що вона знову обкусала весь хліб, немов миша!

Послизаючись на заледенілих пагорбках, Тетянка поспішала додому. Буханець телепався в затверділій на морозі дерматиновій торбі. Дорогою дівчинка раз у раз зупиняла перехожих та запитувала, котра година. Діставшись додому, вона насамперед виклала покупку в хлібницю, розгорнувши буханець так, щоб не було видно погризених країв, – так мама не відразу помітить. Розігріти залишений у пательні обід не залишалося часу, тож дівчинка схопила його холодним, проковтнувши на ходу котлету, а решту поколупала виделкою для годиться, щоб мама не сварила. Обіднє питання стояло в їхній родині дуже гостро. Мама була найдобрішою жінкою, але до здоров'я дитини ставилася відповідально. Чого їй тільки коштувало навчити доньку запалювати газ на плиті! 

— Насамперед поїж гаряченького, а вже потім біжи гуляти! — наставляла матір.

Дожовуючи холодну котлету, яку дівча майже цілком запхало до рота, Тетянка натягнула теплі рейтузи та вовняні шкарпетки, потім сунула ноги в ковзани. Попереду була нелегка справа — туго зашнурувати їх. Довгий ряд блискучих металевих гачків доходив майже до середини гомілки. Білі фігурні ковзани Тетянці подарувала бабуся на день народження, здійснивши давню мрію онуки. Але ось затягування шнуровиць, щоб зафіксувати ногу, потребувало чималих зусиль. Упоравшись і з цим, дівчинка подивилася на годинник та зойкнула: часу залишалося обмаль, бо ж вона обіцяла бути рівно о четвертій. Не те, щоб від цього залежало щось важливе, але Тетянка звикла тримати слово. Якщо з'явиться вчасно, значить, переможе.

Вона запхала рукавиці в кишені шубки та схопила шапку, зв'язану люблячими руками мами, натягуючи її вже на ходу. Дівчинка спускалася бетонними сходами з четвертого поверху, вибиваючи іскри з-під металевих лез. Пересуватися на ковзанах вулицею виявилося дуже непросто, зубці ковзанів встромлялися в асфальт крізь утоптаний сніг, створюючи неприємний шкрябальний звук. Після такої подорожі татові доведеться знову їх наточувати…

«А ось і Оленчині двері!» Нарешті, розчервоніла та спітніла від поспіху, з волоссям, що вибилося з-під шапки, хитаючись на ковзанах, Тетянка піднесла руку до дверного дзвінка та з переможним виглядом натиснула на кнопку. Вона встигла вчасно! 

Двері відчинилися й на порозі з'явилася та вродлива «Барбара Брильська», яку Тетянка щодня зустрічала вранці. 

«Невже це Оленчина мама?! Така гарна... Донька зовсім на неї не схожа...»

— Добридень, а Олена вдома?

— Так, так. Заходь, вона зараз вийде, — усміхнулася та й запросила гостю в коридор, пригостивши її двома шоколадними цукерками, що були за тих часів у дефіциті. 

— Спасибі, — подякувала дівчинка й озирнулася навколо.

Коридор квартири більше нагадував кафе з відомої телепередачі «Кабачок «13 стільців», де дверний отвір завішувала штора з дерев'яних намистин, що колихалася від поштовху. Чорний пухнастий кіт вийшов назустріч гості, зачепивши підвіски хвостом, що спричинило приємне цокотіння. Він потерся об ногу господині, й та взяла його на руки. 

Дивна річ: Оленчина мама була вдягнена в модний пляжний костюм, що оголював її підтягнутий живіт. Зав'язана під грудьми на вузол блуза й довга спідниця-штани з розрізами на боках нагадали Тетянці героїню з фільму «Іван Васильович змінює професію», який вона зовсім недавно дивилася в кінотеатрі. «Але ж зима надворі, як їй не холодно?» Тепла кофта й шкарпетки були найкращим одягом для цієї пори року. 

Її здивування перервала поява довготелесої Оленки, яка стоячи на ковзанах здавалася ще вищою. На ній був одягнений костюм снігуроньки, який дуже пасував стрункій подрузі. 

— Ого! — щиро захопилася Тетянка. — Ти виглядаєш, як справжня фігуристка!

Оленка вдячно посміхнулася у відповідь. Вона не була красунею, як її мати. Незграбна, чорнява, зі смаглявою шкірою й товстими губами, вона радше нагадувала бридке каченя поруч з витонченим лебедем. Та ще й однокласники дражнили Олену «каланчею». А ось Тетянка вважала її цілком гарною дівчинкою та дружила з нею від самого першого дня в школі.

— Гарної вам прогулянки, дівчатка! — побажала «Барбара Брильська» й поквапилася зачинити двері, щоб холодне зимове повітря не потрапило у квартиру.

Подружки вирушили на каток, шкандибаючи на ковзанах через усе селище.

— Сьогодні ми будемо тренувати парні танці на льоду, – повідомила Оленка, легко даючи зрозуміти, хто з них двох буде партнеркою, а хто – партнером. Її костюм не залишав жодних сумнівів у зробленому виборі.

Але Тетянка не сперечалася. Дівчатка взялися за руки хрест-навхрест і понеслися дзеркальною льодовою гладдю. Вони кружляли та виписували неймовірні зигзаги, створюючи подобу танцю. 

— А давай під музику? — запропонувала розвеселена Тетянка та заспівала популярну мелодію гурту «Боні М». Подружка підхопила мотив, і вони разом закружляли на льоду, періодично падаючи та регочучи від задоволення. 

Хлопчаки, які грали в хокей, зупинялися, здивовано відкриваючи рота, та поступалися дорогою веселим фігуристкам.

Нарешті знесилені подружки присіли на лавку.

— А класно у нас виходить! — вигукнула Тетянка.

— Авжеж! – весело підтвердила Оленка.

Почало сутеніти, скрізь увімкнули вуличні ліхтарі. Каток освітився прожекторами, у променях яких кружляли невагомі сніжинки. Дівчата задивилися на чарівне видовище.

— Ну все, мені час додому, — зітхнула Тетянка.

— Ні! Давай ще погуляємо, — обурилася подружка. — Адже нам так весело!

Тетянка знизала плечима:

— Звичайно, весело. Але батьки до вечері чекають, без мене не почнуть, голодні сидітимуть.

Оленка якось дивно подивилася на подружку, потім нарешті промовила:

— Твій татко все одно сьогодні в нас вечеряє, тому можеш не поспішати.

Тетянка здивовано підняла очі:

— Тобто як це у вас?

— Ну, розумієш, він до нас у гості мав завітати, тому мене мамка гуляти відправила й наказала до восьмої вечора не повертатися, — зізналася подруга. — Тільки це великий секрет!

Наївна дитина не розуміла такої дивної поведінки дорослих та вирішила поділитися з подружкою. Тетянка ж прекрасно усвідомила, що йдеться про обман, за яким зазвичай буває розлучення, як показують у кіно, хоча значення цього страшного слова ще не зовсім уміщалося в голові дівчинки.

— Зачекай-но, а з чого ти раптом вирішила, що це саме мій тато має прийти до вас у гості? Ти ж ніколи його не бачила. Ось я, наприклад, сьогодні вперше познайомилася з твоєю мамою, – намагалася розібратися Тетянка, чіпляючись за останню надію.

— Ні, ні, — похитала головою Оленка, — я точно знаю, що це він. Мені мамка сказала.

Дівчинка округлила очі:

— Що, просто так і сказала?

— Еге ж, саме так: «Танін тато», – підтвердила та.

Холодок пробіг по спині Тетянки, у животі закрутило від передчуття чогось поганого.

— Оленко, а де твій тато? 

Подружка якось невпевнено знизала плечима:

— Він поїхав. Мої батьки розлучилися.

Виявляється, Оленка вже пройшла через це страшне слово «розлучення».

Обидві задумалися й мовчали, втупившись у блискучі сніжинки у світлі прожектора.

— Оленко, а як це — розлучення? Розкажи.

Подружка зморщила ніс – вочевидь, ті спогади були їй неприємні.

— Та як, як... Спочатку батьки сварилися, кричали, потім тато зібрав валізу й поїхав, — сумно відповіла вона, — більше я його не бачила… — Їï очі огорнув смуток.

Знову виникла незручна пауза.

Так ось воно що! Їхній тато пішов, а вони вирішили знайти собі нового, забравши його в іншої сім'ї... У Тетянки!

— Оленко, навіщо вам мій тато? – раптом запитала вона й уважно подивилася в очі подруги.

Дівчинка не очікувала такого запитання й розгубилася.

— Та що ти, мені він узагалі не потрібен! Це все мамка... Думаєш, мені хочеться блукати на самоті вулицями до пізнього вечора? — виправдовувалася вона, притискаючи руки до грудей. — До того ж я люблю свого татка... і дуже за ним сумую, — уже тихіше додала Олена.

Тетянка раптом згадала маму, яка вдома чекає на сім'ю та накриває на стіл. Як же тато міг так вчинити з нею? У тому, що цей «секрет» не що інше, як обман, дівчинка не сумнівалася. Тривога оселилася в серці дитини. Що ж тепер буде з їхньою родиною? З мамою? З нею самою? Передчуття змін нависло важкою хмарою.

Оленка починала труситися від холоду. Тетянка звернула увагу, що сукня снігуроньки, одягнена на светр, хоча й гарна, але не зігріє, а рукавички в подруги тоненькі. Їй раптом стало шкода бідної дівчинки, яка втратила батька та страждала від поведінки власної матері. Таня зняла свої теплі пухові рукавиці й простягнула подружці:

— На ось, зігрійся.

Олена погодилася та вдячно глянула на однокласницю.

— Дякую. Ти добра.

Дівчата так само продовжували сидіти на лавці. Оленці не було куди йти, а Тетянка не наважувалася повертатися додому, боячись подивитися в очі матері. 

— Таню... не йди. Не залишай мене саму, — благала подруга.

Серце стиснулося в грудочку, ніби зліплений сніжок, який вона кидала перед собою дорогою до школи.

— Оленко, а ходімо сиропу поп'ємо! — раптом запропонувала Тетянка.

— Ходімо! — зраділа та.

Дівчата взялися за руки та пошкандибали на ковзанах дорогою, підтримуючи одна одну.

У продуктовому магазині селища був один-однісінький автомат із газованою водою. Тетянка дістала з внутрішньої кишені шубки кілька мідяків по три копійки та підставила склянку. Діти давно відкрили для себе цю розвагу. Хитрість полягала в тому, щоб своєчасно прибрати склянку після того, як туди наллється сироп, а решта води виливалася вниз. У такий спосіб у кілька прийомів набиралося пів склянки солодкого сиропу, який діти пили із задоволенням. Продавчині ж ставилися до цього спокійно й закривали на все очі – головне, щоб бешкетники склянку не розбили.

Тетянка націдила трохи сиропу та протягнула подрузі:

— Тримай.

Оленка враз проковтнула ароматну рідину, що пахла «дюшесом», та облизнулася, повертаючи порожню склянку.

Тетянка повторила маніпуляцію та пригубила сироп.

— Ням!.. — задоволено примружила вона очі. Від солодкого на душі повеселішало. 

Коли мідяки закінчилися, дівчатка знову вийшли на вулицю. Узимку темніє рано, тож із заходом сонця значно похолоднішало. Оленка зацокотiла зубами, переступаючи з ноги на ногу:

— Я з-змерзла! — жалібно повідомила вона.

Таня розгубилася, не знаючи, як допомогти подружці. Вона озирнулася навколо й придумала:

— Оленко, побігли до під'їзду, погріємося!

Дівчатка, так само тримаючись за руки, добігли до найближчого житлового будинку та зайшли всередину. Оленка припала до теплої батареї. На її очах з'явилися сльози.

— Ти чого?

— Я додому хочу! 

— То йди, хто тобі заважає?!

— Не можу, мене мамка не пустить до восьмої, вона так і сказала, — схлипувала бідна дівчинка.

Тетянка зі співчуттям дивилася на Оленку, і в душі її зростала рішучість.

— Нумо слухай, нема чого соплі розпускати, так і захворіти недовго! Ходімо до мене додому! — заявила вона, хапаючи подругу за руку.

— А хіба можна? — на обличчі Оленки розквітла надія.

— Ще й як можна! Ходімо, кажу тобі! — Тетянка потягла дівчинку за собою. 

Викручуючи ноги на ковзанах замерзлими пагорбками, дівчатка дісталися Тетянчиного будинку. Двері їм відчинила мама та здивувалася: 

— Тетянко, де це ти так довго пропадала? Я вже хвилюватися почала. А хто це з тобою? 

– Це Олена Соловей з мого класу. Можна вона в нас посидить до вечора? Їй додому зась. 

На обличчі матері зʼявилося здивування. Вона з цікавістю роздивлялася незнайому дівчинку, яка стукала зубами від холоду.

— А де ж твоя мама? — запитала жінка.

— Вона вдома. Але до нас прийшли гості, й вона заборонила мені повертатися додому до восьмої години. А на вулиці холодно, — чесно зізналася Оленка.

Тетянчина мама посадила дівчаток за стіл та нагодувала. Замерзлу гостю закутала в ковдру та налила гарячого чаю.

— Оленко, що ж це у вас за гості такі, що дитині не можна з'являтися вдома до пізнього вечора? — поцікавилася вона.

— А до нас ваш тато прийшов, — рубонула правду-матку Оленка, навіть не думаючи про наслідки, та відсьорбнула чаю.

Тетянка з тривогою глянула на матір, чекаючи її реакції. Та якось дивно підняла брови та вхопилася обома руками за комір вовняної кофти, ніби він душив її.

— І... часто він до вас приходить? — обережно запитала вона глухим голосом.

— Та майже щоп'ятниці, — поспішила відповісти дівчинка.

— А ти так і гуляєш на вулиці допізна?

— Так, — невесело зітхнула гостя.

Мама відвернулася до плити, крадькома витираючи сльози, що не вкрилося від доньки. 

Пораючись на кухні, жінка раз у раз нишком витирала очі рукавом. Нарешті, напившись гарячого чаю з варенням, Оленка відігрілася та розімліла, забувши про все на світі. Раптом вона глянула на годинник та схаменулася:

— Уже восьма. Мені час додому. Щиро вам дякую за частування!

Тетянчина мама допомогла гості знову зашнурувати ковзани та вручила їй теплий шарф та пухові рукавички:

— На ось, тримай, а потім Тані в школі віддаси.

Оленка вдячно кивнула й пішла.

А знесилена мама опустилася в крісло й заплакала, більше не приховуючи від доньки сліз. Тетянка притулилася до неї та щосили обійняла:

— Матусю, я дуже тебе люблю!

Так вони просиділи, доки додому не з'явився тато. Мама наказала доньці йти у свою кімнату, а сама пішла зустрічати чоловіка.

У коридорі почулися приглушені крики. Тетянка обережно відчинила двері та глянула в утворену щілину. У цю мить мама схопила дитячий табурет і з розмаху вдарила тата. Він зупинив її руку та розтиснув пальці. Розбиті дошки стільця впали на підлогу. А щокою батька покотилася червона цівка крові.

Тетянка скрикнула від жаху, затискаючи рукою рота. Тато не сказав ні слова, лише пішов, грюкнувши дверима. А мама ридала всю ніч, заливаючи подушку гіркими сльозами. Таня теж не спала, її маленьке серце калатало від жалю до мами та від обурення на батька, який навіть не простився з дочкою.

Уранці мама завітала на залізничну станцію та купила квитки на потяг. А потім почала пакувати їхні з Танею речі.

— Матусю, ми кудись їдемо?

— Так. До бабусі.

— Надовго?

— Не можу тобі сказати. Подивимося, — відповіла мама, не бажаючи вести розмови. Вона швиденько відчиняла всі шафи та ділила посуд, розрізала навпіл ковдри, скатертини, покривала й навіть штори на вікнах, демонстративно забираючи лише половину. Мабуть, у такий спосіб вона намагалася щось довести батькові. Коли всі речі було зібрано, мати й донька за старою традицією присіли на доріжку . Жінка винесла баули за двері, кинула ключі на тумбочку, демонстративно плюнула через поріг квартири та гучно зачинила двері. Цей звук означав для Тані початок нового життя, у якому більше не було батька, звичної домівки, улюбленої школи та найкращої подруги. 

Потяг відвозив матір та доньку в невідоме майбутнє. Думки вихором кружляли в голові дівчинки, перебиваючи одна одну.

«Мабуть, це й є справжнє розлучення, — думала Тетянка, — тільки в цьому випадку поїхав не тато, як у Оленки, а ми з мамою».

Дорогою дівчинка думала про батька, уявляючи його в Оленчиній квартирі поруч із «Барбарою Брильською» в пляжному костюмі. Вона, звісно, гарна, але ж її матуся набагато краща й добріша, вона не змушує рідну доньку чекати вечорами на морозі, та ще й без теплого одягу. «Ой, тату, тату!.. Як ти міг проміняти мене на Оленку?!»

На вокзалі їх зустрічала схвильована бабуся. Вона пригорнула до себе маму, шепочучи їй на вушко заспокійливі слова, та обійняла Тетянку. Потім закинула на плечі баули та повела всіх до автобусної зупинки.

У бабусиній хаті було тепло й затишно. На побіленій стіні цокав заводний годинник із зозулею, відлічуючи початок змін. Бабуся поралася на кухні, ставлячи в піч пиріжки. Тетянці ввімкнули телевізор, посадивши дивитися стару комедію, яку показували напередодні Восьмого березня. Мама ж лежала в ліжку, переживаючи зраду. Бабуся й донька намагалися оточити її турботою та увагою, але на очі мами раз у раз наверталися сльози.

— Залиш її, дитинко. Дай виплакатися. Мине час, і все налагодиться, ось побачиш, — порадила онучці бабуся.

Але, дивлячись на маму, яка ридала в подушку, дівчинка не могла просто чекати, коли мине отой самий час. Почуття розривали її дитяче серце. І вона знайшла вихід. Потихеньку взявши аркуш паперу з альбому, червоним олівцем Тетянка написала перший у житті вірш, який присвятила мамі.

— Ох, дитинко! — розчулилася жінка, отримавши подарунок, та пригорнула доньку до себе. 

Невдовзі на маківку дівчинки закапали теплі сльози.

— Ну ось, знову, — розчаровано промовила Тетянка, бо чекала на зовсім іншу реакцію.

***

Через деякий час, як і обіцяла бабуся, їхнє життя налагодилося. Батьки розлучилися, а тато одружився з «Барбарою Брильською», про що мамі написала подруга. Ну що ж, принаймні тепер в Оленки буде новий татусь.

Свого батька Таня довго не бачила. Але одного разу, коли вона вчилася в шостому класі, тато був проїздом у тих краях та завітав до них, щоб побачити доньку. Зустріч ця дуже схвилювала дівчинку, але пробачити батька вона так і не змогла. Укоренилося відчуття, що він не лише кинув маму, а й зрадив і її саму, жодного разу за ці роки навіть не написавши доньці листа. Та все ж у глибині душі Тетянки залишилася любов до батька, ось тільки їй важко було прорватися через товщу образи.

Дивно, як часом сильні емоційні сплески вивільняють творчу силу. Мабуть, енергія стресу знаходила вихід у поезіях. Таня несподівано писала вірші в найскладніших життєвих ситуаціях. А одного разу, з початком війни, ця енергія вилилася в першу прозу, але це вже інша історія.

Після закінчення восьмого класу, коли Тетянці виповнилося шістнадцять років, тато несподівано знову з'явився в житті доньки. Він приїхав, щоб забрати її  до себе на літні канікули. Мати неохоче відпустила доньку, розсудивши, що батько все ж таки рідна кров і негоже забороняти їм спілкуватися, незважаючи на нову родину.

На той час тато переїхав до іншого міста, забравши із собою нову дружину та її доньку. З хвилюванням ступила Тетянка на поріг цієї оселі, охоплена суперечливими почуттями. Побачити «Барбару» означало знову пережити той біль батькової зради, але вона зважилася на цей крок заради тата. Назустріч їм вийшла Оленка, яка значно подорослішала. Коли вона побачила подругу дитинства, у її очах промайнула радість, яка швидко змінилася збентеженням. Оленка стисло привіталася та швидко опустила очі. Таня зрозуміла, що тій дуже соромно за вчинок матері. Гостя першою підійшла та обійняла подругу:

— Оленко! Як же я сумувала за тобою!

Але та залишалася скутою, лише тихо промовила у відповідь:

— Я теж, — і втекла.

Тато нахилився до вуха доньки й пояснив:

— Розумієш, Оленка хвора. У неї діагностували шизофренію. Тому, будь ласка, будь до неї поблажливою.

Тетянка відсахнулася:

— Що???

Батько кивнув на підтвердження:

— Так. На жаль, таке буває.

«Мабуть, життєві негаразди не минули безслідно для бідної Оленки», — вирішила донька.

З кімнати випурхнула постаріла «Барбара Брильська» із сяйливою посмішкою на обличчі.

— Танечко! Ласкаво просимо! Як же ти виросла та погарнішала! — улесливо примовляла вона, обіймаючи гостю.

— Знайомся, Тетянко, це мама Оленки й моя дружина Тамара, — відрекомендував батько.

Донька випросталася з палких, нещирих обіймів:

— Та ми вже знайомі, тату. Чи ти забув?

Батько зніяковіло відвів очі й закашлявся. 

Цього разу «Барбара», яка виявилася Тамарою, була не в модному пляжному костюмі з відкритим животом, і не в хіпових штанах-кльош, а у звичайному домашньому халаті. Краса її дещо зів'яла, але вона все ще залишалася стрункою, з яскравим макіяжем та довгими червоними нігтями.

Батько взяв під руку доньку та повів «на екскурсію» оселею, примовляючи:

— Це кімната Оленки... Тут наша спальня... А це кімната для гостей, де ми розмістимо тебе... Тут кабінет... Ось ванна кімната... Там кухня...

Гостю провели у вітальню й посадили на диван. Тетянка розглядала обстановку. Раптом її погляд упав на диванні подушки. «Господи, що це?!» На неї дивився нелягайко з її дитячого покривала, так добре знайомого з юних років! Дівчинка перевела погляд на іншу подушку: вона була зшита з клаптиків скатертини, яку мама розрізала навпіл, їдучи від батька. Тетянка переводила погляд від подушки до подушки та впізнавала штори з їхньої старої квартири, скомбіновані з клаптиків у декоративні наволочки. У дівчинки на очі навернулися сльози. Це було не що інше, як клаптики їхнього вкраденого щастя, перешиті на новий манер. Але чи принесли вони щастя їх новому власникові? Як показав час — ні. У нової господині діагностували рак. Її дочка виявилася невиліковно душевнохворою, а відвойований чоловік почав пити, шкодуючи про свій вчинок. Правильно говорить народна мудрість, що на чужому нещасті щастя не збудуєш.

За чотири роки Тетянка зустріла своє кохання та запросила на весілля батька. Той приїхав сам та вмовляв матір знову зійтися. Але та була непохитна:

— Повертайся туди, куди пішов від нас. А ми побудували своє щастя, у якому для тебе вже немає місця, — відповіла жінка та відійшла до чоловіка, з яким була у стосунках ось уже два роки. Вона очікувала заміжжя дочки, щоб не травмувати її своїм одруженням. Той чоловік обійняв Таніну маму та подивився на неї люблячим поглядом, що не залишало сумнівів у його щирих почуттях.