Раді Вас бачити!

Анна стояла на верхній сходинці драбини й намагалася дотягтися до верхівки штучної ялинки, щоб насадити на неї яскраву іграшку у формі величезної бурульки. Так... минули ті часи, коли ялинки прикрашали зірками кремля і під ними чіпляли куранти. Усе це було в її далекому дитинстві: пережитки минулого з його радянською політикою, що викорінила всі народні традиції та насадила нові непорушні ідеали. Ось і сьогодні, двадцять четверте грудня, Святвечір у всіх європейських країнах, переддень Різдва. Але радянська влада і це змінила. Тепер ми святкуємо Різдво після настання нового року, сьомого січня.  Ну, а головним святом так взагалі вважається Новий Рік. Усе не як у людей! Але ж могли б радіти разом з усім світом. Тому їй доводилося працювати сьогодні. 

    Анна була дизайнеркою інтер'єрів у відомій будівельній компанії. І зараз прикрашала ялинку у фоє готелю, обладнаного за її особистим дизайном. Власне кажучи, вона вела цей проєкт і тепер, після завершення будівництва. Тому створювати святкові інтер'єри входило в її обов'язки. Але ж вона могла б зараз грітися біля каміна і потягувати гаряче вино, сидячи в шале де-небудь у Куршевелі, якби її доля склалася інакше. Жінка уявляла собі, що життя подібне до роздоріжжя на залізниці: прямі рейки раптом впираються в поворот, та усе залежить лише  від стрілочника, у який бік перевести ту стрілку: куди вiн вирішить, туди дорога і зверне. Ось і життя Анни в якийсь момент звернуло за стрілкою не в тому напрямку, і тепер їй доводилося справлятися з життєвими труднощами самотужки. Ні, вона не була «самотньою» у звичайному розумінні цього слова, скоріше «розлученою» і «вдовою». З першим чоловіком перебувала у розлученні, а другий передчасно пішов у засвіти, залишивши по собі лише добру пам'ять. Зараз вона коротала вік наодинці, більше ні на що не сподіваючись. Давно минули ті часи, коли хотілося плакати в подушку або лізти на стінку від туги й самотності. Маючи за плечима два шлюби й кілька невдалих романів, Анна нарешті зрозуміла, що ніхто не може піднести їй щастя на блюдечку, а лише вона сама здатна віднайти в собі потрібні баланс почуттів і думок, які дають той довгоочікуваний внутрішній стан щастя, коли ти самодостатня і задоволена життям. Справа ж то, виявляється, не в серці, а в голові. Вона зробила висновки й вирішила більше не думати та не чекати, а просто жити й насолоджуватися своєю творчою роботою.

    Тяга до краси проявилася у неї з самого дитинства, коли вона, сидячи одна в затишному куточку комори, уявляла себе принцесою в казковому замку, ховаючись від батьків, які сварилися. Напевно, нещасливе дитинство і наклало свій відбиток на її подальший вибір професії. Спроби сховатися від дійсності в красивому казковому світі породили чудові ідеї щодо перетворення навколишнього простору. Здобувши відповідну освіту, Анна багато їздила світом по роботі,  при цьому вивчаючи архітектуру та стилі різних народів. 

    Ви ніколи не замислювалися, чому більшість видатних творчих особистостей самотні або нещасливі в особистому житті? Напевно, тому, що туга штовхає їх на створення шедеврів, і вони віддають увесь свій час виключно роботі. Так сталося і з Анною. Вона мала двох дорослих доньок, які давно залишили батьківське гніздо і добре влаштувалися в житті. А на її долю випав пес Фіма, французький бульдог, подарований на день народження турботливими доньками, щоб мамі не було так самотньо. Ось він і становив її теперішню сім'ю. До нього вона бігла після роботи, поспішаючи вигуляти улюбленого вихованця. Робота і собака становили весь інтерес її життя.

    Як творча особистість Анна відбулася вже давно. На її рахунку було безліч завершених проєктів. Вона здобула певну популярність як дизайнерка.За роки роботи з'явилися постійні замовники як від компанії, так і окрім неї. Ось і тепер їй доводилося багато працювати напередодні новорічних свят. Замовлення прикрасити ялинки для своїх чад надходили у величезнiй кількості від особистих постійних клієнтів. Працювати доводилося з ранку до ночі не розгинаючи спини. Все потрібно встигнути в короткий термін до настання Нового року. 

    Працюючи в сім'ях олігархів, Анна розмірковувала про те, що сама вона ніколи б не довірила таку важливу подію, як прикрашання ялинки для власних дітей, сторонній людині. Адже в цьому занятті була присутня якась магія! Обирати й прикрашати ялинку слід було тільки всією сім'єю, обов’язково разом із дітьми. Саме це об'єднувало, зігрівало та додавало різдвяний дух у дім. Але кожен проживає власне життя і чинить на свій розсуд. Тож  Анна мовчки робила свою справу, за яку їй платили. А вже фантазією її Бог не обділив! На кожну новорічну ялинку в неї знаходилася нова ідея. Тому її роботи ніколи не були схожими на штампування, а вирізнялися оригінальністю і неповторним стилем. Одна замовниця сказала якось, що будинок ніби наповнився чарами. І це була найвища похвала для дизайнерки!

    Потягнувшись до чергової гілки, Анна випадково оступилася, сходи похитнулися. Не звалитися вниз їй допоміг Микола Степанович, який випадково опинився поруч і вчасно втримав драбину. Робітник у готелі, він любив випити, але, не зважаючи на це, справно виконував свої обов'язки й ніколи не отримував нарікань на свою адресу. Він завжди кидався на допомогу на першу ж її вимогу та щоразу пригощав  бутербродом з домашнім салом. Напевно, худенька Анна викликала батьківські почуття у доброго чоловіка, тому він постійно намагався нагодувати її та підтримати.  Ось і зараз Микола Степанович поліз до кишені й по-батьківськи простягнув їй загорнутий у папір бутерброд. Він що, навмисне постійно носив це із собою, щоб запропонувати їй?! Але Анні подобалася його турбота, адже свого батька вона майже не знала. Ïï матір заборонила доньці спілкуватися з улюбленим татом після розлучення. Напевно, з ревнощів заборонила... або від образи на чоловіка... Та яка тепер різниця?! Батько виїхав із міста, щоб не ускладнювати дівчинці життя, а згодом і зовсім зник. Тож Анні завжди бракувало батьківської любові та підтримки. Тому вона з радістю приймала щедру турботу Миколи Степановича. 

• Знаєте, Анечко, це Різдво ми святкуватимемо без наших онуків. Син в розлученні й колишня невістка відвезла дітей на канікули за кордон, - робітник засмучено зітхнув. Було помітно, що онуки становили весь сенс його життя. 
• Мені дуже шкода! Я розумію вас, - поспівчувала вона. Та й кому, як не їй, була так знайома самотність на свята, коли діти виросли, переїхали та стали жити своїм життям.

    Нарешті, дожувавши бутерброд під ялинкою в компанії добродушного Степанича, Анна глянула на годинник і зрозуміла, що випустила з уваги час. Слід було поспішати на наступне замовлення, а цю роботу можна було закінчити вже завтра. Так-так, коли в інших країнах Різдво, у нас звичайний робочий день. Але ж відчувати свято ніхто не забороняв... А святковий настрій уже просочився усюди: вбрані міські ялинки, гірлянди, що світяться, прикрашені вітрини, новорічні ярмарки, різдвяні фільми та музика створювали дивовижний, казковий світ. Виникало відчуття дива, як у дитинстві. Коли вона була маленькою, цим довгоочікуваним дивом виявлялися татові листи з прикладеним подарунком, які напередодні Нового Року приносив Дід Мороз. А пізніше дивом вважалися її бажання про зміни на краще, загадані під бій курантів. Ось тільки вони ніколи не здійснювалися. Це вже зараз дiти зростають зі Святим Миколаєм, а за часiв ïï дитинства був лише його радянський варіант.

    Анна подивилася на іграшкового Діда Мороза, чи то Миколая, якого належало повісити на ялинку, і в серцях запитала: 

• Чому ж ти ніколи не виконував моїх бажань, коли я була дитиною? - але питання залишилося без відповіді. Вона завжди загадувала одне й те саме - щоб тато повернувся до неї. Та якби насправді існував цей загадковий Дід Мороз, то вже він напевно знав би, скільки дитячих сліз пролила дівчинка в очікуванні батька. Він би точно бачив, що в кожній складній життєвій ситуації вона мріяла, що ось з'явиться тато і вмить розв’яжеусі проблеми, захистить її від негараздів. Але мрії так і залишалися мріями. Скляна іграшка не могла виконувати бажання. Анна поклала Діда Мороза назад до коробки й закрила кришку, висловлюючи тим самим усю міру свого розчарування.  Але заглиблюватися в ці думки було ніколи, потрібно їхати до наступного замовника та створювати красу і новорічні дива своїми руками. 

    Дорогою до будинку клієнтки Анну не полишала думка про батька. У машині на неї накотилися давно забуті дитячі спогади, які знову принесли біль втрати. Де зараз тато? Як склалося його життя? Чи згадував про неї всі ці роки? Чи живий він взагалі? Ох, та що це вона так розчулилася?! Адже давно поховала в глибинах пам'яті цю дитячу травму. Мабуть, свято воскресило забуті почуття. А вона ж бо вважала, що з цим  покінчено.

У місті панувала передсвяткова метушня. Народ снував по магазинах у пошуках подарунків. Від величезної кількості машин на дорогах утворилися затори. Стоячи в черговій корці, Анна спостерігала за щасливими обличчями людей, які обирали новорічні подарунки разом. А що ж чекає у свято на неї? Треба хоча б знайти час та прикрасити свою квартиру. Бо виходить, що чоботяр без чобіт. Напевно, дочки приїдуть провідати маму, та й друзі можуть завітати з візитом. Треба встигнути підготуватися.

     У багатому будинку замовниці довелося працювати довше, ніж передбачалося. Необхідно було вивантажити з машини коробки з іграшками, дістати з підвалу, зібрати й змонтувати величезну ялинку, повісити й під'єднати електричні гірлянди, прикрасити камінну полицю та розставити безліч різдвяних фігурок та прикрас у всьому домі.... І все це під нестямні крики розпещених дітей, які носилися навколо і заважали роботі дизайнера. Та плюс до цього невгамовна клієнтка зі своїми нескінченними розмовами. Але як би важко не було, доводилося відповідати й посміхатися з останніх сил. Все ж таки це був непоганий підробіток. Задоволені клієнтки ділилися інформацією з подругами та від цього мережа її замовників збільшувалася рік від року. А свят у році вистачало. Та саме у передноворічний час кількість замовлень зашкалювала. Крім основної роботи доводилося прикрашати ресторани, боулінг-клуби, спа-салони, казино, готелі тощо. Коротко кажучи, роботи було з головою! І на свята, коли всі люди сидять за святковим столом, Анні доводилося лежати вдома зі спиною, що нила, і приходити до тями від виконаної роботи. Зате її переповнювала гордість від того, що вона могла створювати таку красу і радувати людей. 

    Пізно вночі, повертаючись додому, вона потрапила в снігопад. Почалася справжня сніжна буря, дорогу замело, і мороз міцнішав з кожною хвилиною. Але ж ще треба було вивести собаку на вулицю. Бідний пес нудився в очікуванні господині та терпів, як тільки міг. 

    Діставшись до стоянки, Анна насилу припаркувала машину в замет, що утворився. Вона загорнулася в шарф, накинула каптур і побрела до будинку. У якийсь момент нога послизнулася на льоду під снігом, і Анна впала, боляче вдарившись ліктем. Гострий біль, ніби від удару електричним струмом, пронизав руку. Не маючи сили піднятися, вона лежала в снігу, зціпивши зуби від болю. Нарешті втомлена і голодна, жінка добралася до будинку, піднялася на поверх і відчинила квартиру. Бідний пес кулею вискочив на вулицю, мабуть, неспроможний більше терпіти. Анні знову довелося спуститися і вийти на мороз. Фіма швидко зробив свої справи і заскочив у під'їзд, підтискаючи замерзлі лапи. Уже закляклими вiд холоду руками жінка відiмкнула  двері. Розстебнути одяг не виходило, оскільки пальці не слухалися. Вона повільно сповзла по стіні, сіла на підлогу і розплакалася. Стало дуже шкода себе, адже не було нікого поруч, щоб допомогти роздягнутися, розтерти у своїх долонях її змерзлі руки, приготувати гарячого чаю, обійняти та втішити. Тільки пес Фіма крутився навколо і злизував своїм теплим шорстким язиком сльози з її щік.

     Але, як відомо, дива трапляються саме тоді, коли їх уже зовсім не чекаєш...

    Наридавшись досхочу і трохи відігрівшись, Анна роздяглася, налила келих червоного вина і лягла в гарячу ванну. Похмурий настрій трохи відступив, але для зігрівання зсередини потрібно було дещо міцніше за вино. 

    Анна нагодувала собаку і перекусила сама, готувати зовсім не було сил. Але моторний пес випросив майже всю її їжу собі на частування. 

• Ох і хитрун! - посміхнулася вона і погладила улюбленого вихованця. 

Жінка обожнювала свого Фіму! Вона балувала його всіма доступними способами. Він навіть спав із нею в ліжку. Пес вкладався на подушку та при цьому примудрявся ще зіштовхувати її на край. Усі найкращі шматочки їжі діставалися собаці. Навіть іграшки оновлювалися щотижня. Одна знайома якось сказала: 

• Фіма сів тобі на шию й лапи звісив! 

Дуже влучне зауваження! Але інша подруга додала, що все це триватиме доти, доки онуки не з'являться. Але доньки поки що не поспішали зробити її бабусею. 

    Нарешті Анна вляглася у ліжко. Перед сном вона згадала про те, що в інших країнах це була різдвяна ніч, коли відбуваються дива. Трохи подумавши, вона загадала бажання. Божевільне й нездійсненне бажання! Немов кидала виклик вищим силам, нехай тепер напружуються. Все одно її мрії ніколи не збуваються. Закутавшись у ковдру й обійнявши Фіму, вона швидко провалилася у сон. Їй снилися ялинкові іграшки в снігу і батько, який приніс додому зелену ялинку. Мабуть, втомлений мозок обробив інформацію за день під впливом стресу, тому видав таку картину. 

    Зранку Анна прокинулася бадьорою й зовсім в іншому настрої. Вона швидко зібралася на роботу, нагодувала й вигуляла пса, після чого поїхала до готелю. Треба було закінчити прикрашати фоє. «Сьогодні справжнє Різдво!» - із захопленням думала вона, і незрозуміло від чого душа її раділа. 

• Ну, ну... подивимося на тебе до кінця робочого дня, - зауважила самій собі, дивлячись у дзеркало заднього виду. 

    У готелі було повно приїжджих гостей, які снували туди-сюди й цим абсолютно заважали працювати. Треба було прикрасити люстру на стелі, а для цього потрібна велика драбина. Степанич намалювався відразу поряд:

• Анечко, мила, з Різдвом Вас! - посміхнувся      і простягнув їй пиріжок. 

Та здивовано подивилася на нього.

• Річ у тім, що я із Західної України, а там Різдво відзначають саме сьогодні! - пояснив він. 
• Це ж треба! А я й забула... Вітаю вас із Різдвом, Миколо Степановичу! І дякую за пиріжок! 
• Їжте на здоров'я! Це моя дружина напекла до свята.

Так ось воно що! Ось звідки цей піднесений різдвяний настрій! Бо справжнє свято сьогодні! І як би не спотворила календар радянська влада, душа відчуває справжню атмосферу свята.

Анна взяла гірлянду й піднялася на драбину. Але її висоти не вистачало і жінці з її маленьким зростом довелося тягнутися щосили, щоб дістати до люстри. Раптом сходи нахилилися, Анна якийсь час намагалася балансувати на верхній сходинці, але потім все закружляло перед очима, і вона звалилася донизу. Серце усередині стиснулося від страху в очікуванні жорсткого удару об кам'яну плитку підлоги. Але приземлення виявилося напрочуд м'яким. Хтось зловив її. Жінка відкрила спочатку одне заплющене око і побачила велику й доглянуту чоловічу руку, що тримала її. «О, ні!» — вигукнула підсвідомість. Анна розплющила друге око і підняла голову: її погляд зустрівся з чиїмись розумними очима, які світилися добротою. «О, так!» — констатувала факт усе та ж підсвідомість. Було щось знайоме в цьому доброму погляді. Вона вивільнилася з обіймів. Її погляду постав високий гарний чоловік, який усміхнувся й дбайливо поцікавився:

— З вами все гаразд?

Голова ще паморочилася від падіння. А може це сталося від сплеску емоцій, коли вона опинилася в обіймах такого красеня. 

До них підбіг переляканий Степанич, але помітивши, що з Анною все добре, полегшено зітхнув:

— Анечко, познайомтеся з моїм сином Михайлом!

Це ж треба! Вона й уявити не могла, що у Степанича може бути такий інтелігентний син. А що вона, власне, собі уявляла?! Що син робітника неодмінно має стати робітником?! Це вже пізніше з'ясувалося, що сам Микола Степанович був відставним військовим і влаштувався на роботу в готель лише за тим, щоб не сидіти вдома на дивані перед телевізором. А його син виявився успішним адвокатом. 

    Анна щиро подякувала своєму рятівникові за надану допомогу. Їхні погляди знову зустрілися і вже не хотілося відводити очі. Світ навколо немов зупинився... Її обдало гарячою хвилею давно забутих почуттів. У них змішалися цікавість і надія, й чомусь упевненість... 

    Мабуть, вони довго стояли у фоє готелю, дивлячись одне на одного, бо почули покашлювання:

— Анечко, запрошуємо до нас на Різдво! Дружина приготувала святковий стіл із дванадцяти страв за нашими традиціями. Ми будемо дуже раді ашій компанії.

Батько і син з надією поглянули на неї. І Анна не довго думаючи, погодилася.

    Вона сиділа в зручному кріслі у заміському будинку, потягувала гаряче вино з прянощами та мрійливо дивилася на вогонь в каміні. За вікнами падав сніг, і кучугури зростали з кожною годиною дедалі більше. Не Альпи, звісно, але так схоже на її мрію... Степанич із дружиною метушилися навколо святкового столу, а син розважав гостю. Анні було так добре, спокійно й затишно серед цих добрих і турботливих людей. Михайло сидів навпроти, вона постійно відчувала на собі його зацікавлений погляд. Здавалося, що інтерес чоловіка до неї збільшувався з кожною прожитою хвилиною їхнього знайомства. «Та годі! Так не буває!» — намагалася заспокоїти свої почуття Анна. Але де там! Вочевидь, цілий загін купідонів влучно прицілився перед пострілом з небес, бо інтерес цей був взаємний. 

    У кишені завібрував мобільний телефон.

— Так, я слухаю.... 

У відповідь мовчання.

 — Алло, та говоріть же, вас не чути...  

• Аннусю, донечко, це тато... Я так довго шукав тебе!

Непроханi сльози покотилися з очей. Вона мимоволі випустила телефон. 

    Анна замріяно дивилася на вогонь у каміні й посміхалася своїм думкам. Потім повернулася до вбраної ялинки й звернулася до ляльки Діда Мороза - Миколая, що стояла під нею:

— Мабуть, тобі стало соромно, тому ти вирішив в один день виконати всі мої бажання за прожите життя? Ну гаразд, нарешті ти прощений!!!