Раді Вас бачити!

Тарас клацнув мишкою на вхідні й прочитав листа, що його отримав електронною поштою. Це була відповідь з редакції, куди він надсилав рукопис свого роману. «Шановний авторе, дякуємо за те, що звернулися до нас. На жаль, хочемо повідомити, що Ваш роман не відповідає нашим вимогам та не становить комерційної цінності для нашого видання». 

— Гм... не здивували! — гірко усміхнувся він, відправляючи листа в кошик.

Уже вкотре автор отримував відмови з редакцій, куди надсилав свої рукописи. А тим часом це були справжні книжки – глибокі, що змушували читача думати й робити висновки. Не якась там легко продавана ляпанина, яку пасажири читають в електричках та яка з точки зору літератури нічого не варта. Але видавці віддають перевагу над істинною літературою будь-якій дилетантській писанині, аби вона продавалася на ринку. Прилавки заполонили книжки про різного роду потраплянців, відьом, вампірів. Історіями про вагітних коханок багатих олігархів та їхніх покинутих дружин завалені книгарні. А література «вісімнадцять плюс», яка була під забороною ще кілька років тому, набирає популярності. Парадокс: нині одностатеве кохання активно просувається та «підвищується в ціні», відкидаючи всі моральні цінності попередніх поколінь. Кажуть, що такою є культурна тенденція і це неминучий шлях еволюції суспільства. Однак сам Тарас не міг із цим погодитися.

Так-так... він мислив, як літня людина. Прогресивні погляди такого роду були для нього неприйнятні. Мабуть, чоловік народився не в свій час, бо відчував себе мудрим не по роках. Адже йому не було ще й тридцяти. Дівчата таких не люблять. Їм не подобаються незрозумілі промови й глибокі думки. Усі жадають мільйонерів. До того ж бажано, щоб обранець був альфа-самцем і мачо в одній особі. Тому Тарас Хоменко досі залишався самотнім.

Він оглянув свою стару квартиру, що дісталася від батьків, і безнадійно зітхнув:

— Треба хоча б кота завести. А то навіть поговорити нема з ким.

Тарас підвівся з батьківського крісла та пройшов на кухню. Налив з крана води й поставив старенький чайник на плиту. Потім, узявши надколотий керамічний кухоль, заварив у ньому чай. Це був його щасливий кухоль, який він дуже любив, тож рука не піднімалася його викинути. Тарас би не проміняв його навіть на сотню нових! Саме в компанії з ним він написав свої найкращі твори.

Писати Тарас почав з чотирнадцяти років з легкої руки батька, професора літератури, який прищепив синові любов до книжок. Відтоді весь світ хлопця обертався довкола друкованих сторінок та паперових рукописів. Тарас писав за покликом серця й не міг навіть уявити свого життя без письменництва. Але треба було за щось жити. Комуналка сама себе не заплатить і холодильник не наповниться, немов скатертина-самобранка. Тож чоловік підробляв коректором, виправляючи чужі рукописи колег, яким пощастило досягти успіху.

Тарас підійшов до вікна. Відсьорбуючи гарячий чай, він подивився на вулицю. По склу барабанив дощ, відбиваючи такт власного смутку чоловіка. «Двірники» автомобілів, що проїжджали повз, нібито диригували цим дощовим оркестром. А перехожі, що сновигали під різнокольоровими парасольками, здавалося, виконували дивовижний танець під сумну музику дощу. Тарас усміхнувся такому художньому порівнянню.

Зараз йому хотілося подумати про НЕЇ! Сонне видіння, прекрасна незнайомка... Уже багато ночей він бачив її уві сні. Дівчина казкової краси, яка нібито зійшла з картин художника, хвилювала його уяву. Красуня з розкішним каштановим волоссям завжди з'являлася в смарагдово-зеленій довгій сукні. Вона вабила його сором'язливим поглядом, дивлячись крізь опущені вії. Тарас намагався йти за нею, але не міг – на цьому сон уривався. Потім цілий день вона не йшла в нього з голови, заважаючи зосередитися на роботі. Хоча назвати це роботою було важко. Радше муки невдахи. Згнітивши серце й не дозволяючи розпалитися заздрості, він виправляв літературні ляпи менш обдарованих, але більш удачливих письменників. Але Тарас знав, що пише добре. Він не раз чув, як його називали талановитим. Тільки ось постійні невдачі з видавництвами призвели до того, що він почав сумніватися в собі. Який зиск від такого таланту?! Він досі не має жодної друкованої книжки! Звісно ж, твори Тараса публікували в усіляких альманахах, він писав різного роду статті та рецензії, але ґрунтовних публікацій досі не мав.

Відійшовши від вікна, Тарас попрямував до робочого місця. У коридорі, проходячи повз люстро, він побачив своє відображення. Чоловік зупинився. Неголений та нечесаний, та що вже там приховувати — і немитий, у розтягнутій футболці та спортивних штанях, витягнутих на колінах, він являв собою жалюгідне видовище. Воно й не дивно, адже чоловік не виходив на вулицю тижнями, не маючи в тому крайньої потреби. Працюючи вдома, Тарасові не доводилося спілкуватися з людьми, тож поступово гігієнічні звички послабшали. Але вночі він знову очікував на НЕI! І хоча чоловік розумів, що уві сні навряд чи видно його щетину, усе ж таки вирішив поголитися та прийняти душ. Захотілося мати гарний вигляд перед дамою. Із зачіскою все було простіше: Тарас уже давно не стригся і тепер збирав відросле волосся в пучок. Привівши себе до ладу, він подивився на результат. Із дзеркала на нього дивився молодий русявий чоловік з розумними карими очима. Змінами він залишився задоволений.

До ночі залишалося ще багато часу, до того ж треба було закінчити замовлення. Тому Тарас повернувся за комп'ютер. Але робота не клеїлася. Він знову і знову намагався зосередитися на тексті, але сенс вислизав від нього. Зрештою повіки обважніли, очі почали злипатися, і він заснув просто за робочим столом, опустивши голову на руки.

Йому знову снилася ВОНА. Прекрасна незнайомка із зеленими очима та легким рум'янцем на білій шкірі посміхнулася йому й поманила за собою. Він простягнув до неї руку та зробив крок уперед. І – о диво! – рушив за нею. Дівчина сміялася й тікала все далі, притримуючи поділ довгої сукні. Її сміх, ніби передзвін десятків дзвіночків, лунав у нічній тиші. Тарас силкувався, але ніяк не міг наздогнати її. Його душа співала від радості, він намагався не випустити прекрасне видіння з поля зору. Дівчина все бігла й бігла, потім нарешті зупинилася та помахала йому рукою на прощання. У цей момент Тарас прокинувся.

Чоловік подивився на годинник – було ще не пізно. Він так і не закінчив роботу, але сьогодні мав здати відкоригований текст замовнику. 

Тарас поставив чайник та зробив міцну каву, щоб відігнати залишки дрімоти. Повернувшись в улюблене батьківське крісло, неабияк пошарпане часом, він зайнявся справою.

Після сновидіння залишився приємний післясмак. Зустріч із НЕЮ сповнила його силами та бажанням творити. Виправляючи чужий текст, Тарас ніяк не міг забути прекрасну незнайомку. Здавалося, що вона незримо присутня поруч. Натхненний нічною зустріччю, чоловік вирішив записати сновидіння, щоб не втратити спогад про НЕЇ. Він так заглибився в роботу, що не помітив, як слова склалися в чудову історію. 

День за днем він продовжував писати роман про загадкову дівчину в смарагдовій сукні. І з нетерпінням очікував ночі, щоб знову зустрітися з НЕЮ. 

Нарешті книга була майже готова. Тарасові залишилося дописати останню главу свого роману, але він ніяк не міг винайти гідне закінчення.

 

Наближалася чергова ніч. Письменник з нетерпінням чекав на зустріч з дівчиною в смарагдовій сукні. Він ліг на диван та заплющив очі. І не помітив, як провалився в сон. Та раптом Тарас почув, як ВОНА кличе його на ім'я.

— Тарасе? Тарасе? 

Це був перший раз, коли прекрасна незнайомка заговорила з ним.

— Хто ти? — запитав чоловік.

Вона підняла свій трохи кирпатий носик:

— Я твоя муза! — гордо заявила вона.

— Муза? Це таке ім'я?

Вона дзвінко розсміялася:

— Який же ти дурний! Муза — то означає «натхненниця»!

Тарас здивувався.

— Зачекай-но... А подружки Фортуни в тебе раптом немає?

— Навіщо тобі Фортуна, Тарасе? У тебе ж є талант! Не можна мати все й одразу.

Чоловік гірко всміхнувся:

— Одним талантом ситий не будеш...

Муза підійшла ближче і, доторкнувшись до його плеча, зазирнула в очі:

— Саме завдяки таланту ти досягнеш успіху.

Він похитав головою:

— Твої б слова та Богові у вуха!..

— Бог уже дав тобі інструмент для досягнення мети. Далі все залежить від тебе.

— Саме так, від мене... А я справжнісінький невдаха. 

— Чому ж ти так вважаєш? – здивовано запитала дівчина, кліпнувши довгими віями.

— Мої книжки нікому не потрібні. Я отримую відмову за відмовою від видавництв. За п'ятнадцять років письменництва не маю жодної надрукованої книжки. Як, на твою думку, це назвати?

Муза обійшла навколо та присіла в його робоче крісло. Вона глянула на монітор, де він залишив недопрацьований текст замовника.

— Вочевидь, тебе пригнічує чужий успіх? 

— Я не заздрю. Але на їхньому тлі здаюся собі ще більш нікчемним.

Муза загадково посміхнулася.

— Послухай, Тарасе, ти думаєш, як довго читачі пам'ятатимуть цю книжку та її автора?

Він лише знизав плечима у відповідь.

— А я скажу тобі: вони забудуть його одразу ж, перегорнувши останню сторінку. Але глибокі, вдумливі твори запам'ятовуються надовго. 

— Мої вдумливі, як ти кажеш, романи нікому не потрібні. Усі хочуть друкувати про секс і коханок, тому що це краще продається.

— Я зараз говорю про читачів. З видавцями в мене буде інша розмова, — дівчина суворо зсунула красиво окреслені брови.

— Що ж ти мені пропонуєш?

— Не здаватися. Надсилай свої рукописи до видавництв знову й знову!

Тарас підскочив з дивану, на якому сидів.

— Ні, ти не розумієш! — бурхливо заперечив він. 

Муза запитально повела бровою:

— Ти в цьому впевнений?

Він схопився за голову та відчайдушно вимовив:

— Який сенс намагатися пробивати лобом стіну? Ну не вписуюся я в рамки сьогодення, що тут поробиш?!

Дівчина поблажливо посміхнулася.

— І тiльки?!

— Це головне, що заважає мені заявити про себе. 

Вона грайливо схилила голову набік: 

— Загорни свої високі ідеї в обгортку, що краще продається, тільки й усього!

Він гмикнув:

— Легко сказати! Чи ти радиш мені поступитися своїми принципами? Зламати себе — це плата за успіх?

Муза підвелася з крісла та підійшла до Тараса. Побачивши її так близько, він затамував подих. Вродлива дівчина, сама досконалість, стояла поруч з ним та посміхалася.

— Якщо ти послухаєш мене та зробиш так, як скажу, то на тебе чекає омріяний успіх.

Чоловік насторожився.

— І що ж ти попросиш натомість?

Вона дзвінко розсміялася.

— Та вже не твою душу точно! Ти мене не за ту приймаєш!

— Тоді що ж тобі, духу, може бути потрібно від мене, людини?

— Мені потрібен твій роман.

— Роман? Який саме? І навіщо? — усе ще дивувався Тарас.

Вона уважно подивилася на нього зеленими очима, у яких проступала мудрість.

— Той самий роман, який ти ніяк не можеш закінчити.

— Що? Звідки тобі про це відомо? — схаменувся Тарас, адже в тій книжці він писав про кохання до прекрасної незнайомки в смарагдовій сукні. 

Він зніяковів та опустив голову.

— Як ти сама сказала, роман ще не закінчений, — тихо зізнався письменник.

— Ти закінчиш його дуже скоро. А потім відішлеш на конкурс «Коронація слова». Обіцяй, що зробиш це!

— Куди?! Це ж божевілля! Та там мій рукопис навіть читати не будуть, відкинуть як непотріб! Журі заангажоване, а переможців обрали заздалегідь.

— І все ж ти його відправ, я прошу. А я подбаю про все інше.

Говорячи це, Муза поклала свою долоню на його руку, і від її дотику серце Тараса пропустило удар. Невже це дивовижне видіння доторкнулося до нього? Чоловік уже й забув, коли торкався жінки. Прекрасна Муза запитально дивилася на нього та чекала на відповідь.

— Ну добре... Якщо ти просиш... Я зроблю це для тебе.

— Ось це вже інша розмова! — усміхнулася вона й розтанула в повітрі.

За мить Тарас прокинувся. Він озирнувся навкруги, подивився в крісло, але Музи ніде не знайшов. Однак нічна розмова не вивітрилася з його пам'яті. Автор зробив каву у своєму улюбленому кухлі, з усмішкою згадуючи нічну гостю. Потім потер сонні очі й сів працювати. Звідкись узялися ідеї, а натхнення просто вирувало. Не піднімаючи голови, Тарас дописав роман. Фінал вийшов дивовижним. Автор залишився задоволений своїм творінням. 

Він довго роздумував, чи варто дослухатися до поради нічної гості й відправляти рукопис на конкурс, бо знав, що це марна справа. Тарас вирішив подумати до завтра та, стомлений тривалою роботою, ліг спати. Йому знову наснився сон, у якому Муза зверталася до нього.

— Тарасе? Тарасе? — кликав уже знайомий голос.

Він розплющив очі й підвів голову. 

— Музо, ти знову прийшла!

Дівчина-видіння нахилилася до нього та прошепотіла:

— Ти обіцяв мені дещо, пам'ятаєш?

Чоловік зрозумів, що вона говорила про роман. Він кивнув у відповідь. Гостя почала танути в повітрі.

— Зачекай! Куди ж ти? Не йди! — вигукнув він, простягнувши до неї руки.

— Незабаром побачимося! — пообіцяла дівчина та зникла остаточно.

Тарас виконав свою обіцянку й відіслав роботу на конкурс, утім, абсолютно ні на що не сподіваючись. 

Відтоді Муза більше не приходила до нього в снах. Він навіть зневірився в тому, що розмовляв з нею. Зрештою, це був лише сон, який він прийняв за чисту монету. Напевно, самотність позначалася на психічному стані Тараса, тому він прийняв бажане за дійсне. 

Що б там не було, а за кілька місяців письменник отримав офіційного листа, у якому повідомлялося, що його роман відібрало журі конкурсу «Коронація слова» й автора запрошують на урочисту подію, що відбудеться в Мистецькому арсеналі столиці в призначений час. Прочитане послання випало з рук здивованого Тараса. Йому пригадалися слова нічної гості: «Я подбаю про все інше...»

Кілька днів чоловік перебував під сильним враженням від приголомшливої новини. Він усе ще не міг повірити в те, що його творіння принесло успіх. Це означало, що зустріч із Музою була не просто сном, а видінням наяву. 

Нарешті настав довгоочікуваний день. Тарас одягнув білу сорочку, збережену для урочистих подій, та вирушив до Мистецького арсеналу. Велична будівля з кам'яними колонами була заповнена відвідувачами. Установлені в залах незвичайні інсталяції вражали авторською фантазією. Люди в костюмах минулих століть, схожі як дві краплі води на класиків української літератури, неквапливо походжали серед гостей.

Тарас зайняв вільне місце в передостанньому ряду. Урочиста частина почалася. 

Яке ж було його здивування, коли на сцену вийшла ВОНА! Та сама дівчина з його сновидінь на ім'я Муза. Цього разу її смарагдово-зелена сукня виблискувала діамантами, а каштанове волосся прикрашала дорогоцінна діадема. Тарас не повірив своїм очам та про всяк випадок потер їх. Однак видіння не зникло. Сьогодні його Муза мала ще гарніший вигляд. Вона підійшла до мікрофону й оглянула всіх присутніх. На якусь мить її очі зупинилися на Тарасові. А в його голові пролунала її обіцянка, надана під час їхньої останньої зустрічі: «Ми скоро побачимося!..» Серце його завмерло від хвилювання, коли чоловік почув знайомий голос.

— Шановні гості та члени журі! Фінальну частину міжнародного ювілейного конкурсу «Коронація слова» оголошую відкритою!

Усю урочисту частину Тарас просидів наче заворожений, не в змозі повірити, що перебуває тут, що удача нарешті посміхнулася йому. Коли підійшла його черга виголосити промову, чоловік вийшов на сцену. Він оглянув публіку в залі, і від хвилювання перехопило дух. Тисячі очей пильно вдивлялися в нього. Чоловік розгубився. Він відшукав поглядом свою Музу, яка сьогодні проводила «Коронацію», шукаючи в неї підтримки. Вона посміхнулася, і в голові чоловіка пролунав її голос: «Сміливіше, Тарасе!»

Окрилений її словами, він нахилився до мікрофона й промовив:

— До останнього моменту я не вірив, що таке можливо. Сам би я ніколи не зазіхав на таке високе товариство, якби не дівчина в зеленій сукні, яка являлася мені у снах та яку, як виявилося, звуть Коронацією. Я опинився тут на її наполегливе прохання. 

На жаль, тенденції книжкового ринку диктують свої умови й бути почутим у сонмі голосів інших авторів практично неможливо. Видавництва відбирають лише ті книжки, які добре продаватимуться, не звертаючи уваги на їхнє смислове наповнення. Тому, отримуючи відмову за відмовою від редакцій, я зовсім зневірився в справедливості. Але сьогодні мій голос, як і голос багатьох інших невідомих авторів, якимсь дивом був почутий, і цим я завдячую своїй Музі. 

Хочу сказати, що зрозумів одну важливу річ: ніколи не можна втрачати надію, варто йти назустріч своїй мрії, і одного разу удача сама знайде вас. 

 

Минуло півроку. Тарас більше ніколи не бачив свою Музу, але відчував поруч її незриму присутність. Невдовзі на полицях магазинів з'явилася перша Тарасова книжка «Незнайомка в смарагдовій сукні», яка започаткувала низку його опублікованих романів.