Раді Вас бачити!

Я тут же спробувала опинитися якомога далі від нього, але відчувала себе хмарою, яка ширяла, і яка ніби прив'язана невидимою ниткою зараз до Люцифера....Не відразу, але я все ж таки зрозуміла... Моя душа належить Люциферу. Я відчула зараз справжній жах.

Потрібно спробувати зосередитися на чомусь, крім Люцифера. І здається, у мене це вийшло... Силуети... здається, мені стало краще видно, все прояснювалося, і я доклала чимало зусиль, щоб побачити все ясніше. Недалеко від нас я побачила Армароса, точніше два величезних залізних штирі, які повністю проходили крізь тіло демона, він був на них підвішений. Все ще живий і тому постійно відчував біль, його обличчя все було спотворене.... А не далеко від нього, я побачила Бальтазара. Правда спочатку це був темний силует, але його постійно затьмарювало біле сяйво, що виходило з його рук. Мені вартувало величезних зусиль, щоб краще придивитися, та коли я це зробила, то якби змогла, то остовпіла. Бальтазар у руках тримав крихітного малюка. Малюк весь час плакав і саме через нього зараз усюди було сильне біле сяйво. Бальтазар не вбив нашого сина. Господи, дякую. Сподіваюся, він цього все ж не зробить.

- Віддай мені це дитя, сину мій! - заговорив поруч Люцифер, і я його зараз розуміла, абсолютно чітко, мені зараз і вміння від сина не потрібно. Я його розуміла прекрасно. Я знову пробувала віддалитися від демона, щоб підлетіти ближче до Бальтазара і сина, але в мене знову нічого не вийшло. Я прив'язана до Люцифера і нічого вже не можу зробити.

- Значить ось що ти приховував від мене! Боявся моєї сили! Чому ж не вбив? - скривився Бальтазар і з презирством запитав у батька

- Тому що ти мій син, не можу ж я вбити свою кровиночку... - почав Люцифер, але Бальтазар його перебив.

- Не потрібно мені тут заливати. Я знаю твої наміри... якби святоші не втрутилися тоді, я б не стояв зараз тут перед тобою, - так само грубо сказав Бальтазар, а я намагалася розгледіти малюка в його руках.

- І все ж, ти зараз тут... Живий і здоровий... Я виховав тебе, навчив бути сильним і владним, тобі нема в чому мені дорікати! Я дав тобі все, що міг! - сказав як відрізав Люцифер, і Бальтазар більше не став розвивати цю тему.

- Що ти зібрався робити далі, сину? Дитина в тебе! Що ти зробиш? Підеш проти батька і вб'єш власне дитя, заради влади?

- Хіба б ти не зробив так само? Чи не цього ти мене вчив? Не хотів би цього? - Ой матусі. Деміане! Ні! Прошу, тільки не це!

Я кричу, але це лише німа вистава.

- Ти маєш рацію! - усміхнувся Люцифер. - Можливо, я б вчинив так само! Але тільки, можливо... - знову посміхнувся Люцифер і я відчула на собі холодний погляд, повернулася і побачила, як Люцифер абсолютно точно дивився зараз на мене....

- Ти ж розумієш, що все одно не зміг би мене знищити остаточно. Поки існує пекло, я тут Бог і я живу. Люди не перестають помирати, щосекунди у світі помирає 2-3 людини і пекло поповнюється грішниками. Ти думаєш, бути тут Богом, обіцяє тобі владу і силу? Це лише один бік монети... Ти не знаєш, що відбувається тут зі мною, і ніколи не дізнаєшся... такою була у мене домовленість із Творцем. Я навічно тут! І не побажав би тобі моєї долі... Щось віки зробили мене сентиментальним... - усміхнувся Люцифер... - Ти ж знаєш, що її душа тепер належить мені? Пропоную обмінятися! Віддай мені новонародженого. А я поверну тобі твою Сью! - підступно посміхається Люцифер.

Ні, Деміане! Не погоджуйся! Мені все одно, що буде зі мною. Я хочу, щоб наш син був живий. Дідько. Мене ніхто не чує, я навіть заплакати не можу, зовсім немає емоцій. Лише думки...

Бальтазар задумався і зробив кілька кроків до мого тіла, воно, як і раніше, зависло в повітрі. Коли Деміан із малюком на руках наблизився до мого тіла, малюк перестав плакати... Господи, як би я хотіла потримати його на руках, притиснути до своїх грудей, приголубити... та дідько, бодай би просто побачити це миле і вже улюблене личко. Деміан ніби прочитав мої думки. Він зараз опустив голову і подивився на дитину. Мені важко пояснити вираз його обличчя. Він для мене зараз нечитабельний. Не знаю скільки минуло часу, скільки Деміан ось так дивився на сина, але Люцифер сам нагадав про себе.

- У мене, звісно, немає обмежень у часі, вічність туди, вічність сюди... але все ж таки, я не хочу тут довго стирчати. Ти щось вирішив?

- Так вирішив! - в обличчі Деміана була рішучість, - Ти віддаси мені Сью. Повернеш її до життя і дитина буде при ній. А я обіцяю тобі, що ніколи не використаю його силу проти тебе. Я не збираюся його вбивати і нікому не дозволю. Сью мала рацію, і я зараз на собі відчув відповідальність за це маленьке життя. Я не допущу його смерті, і тим паче тобі його не віддам... - чітко вимовив Деміан, міцніше притискаючи до себе нашого сина. А я, якби могла посміхатися, то, безсумнівно, була б щаслива від його слів.

- Всього то? Якась незрозуміла обіцянка, за життя твоєї жінки і дитини з необмеженою силою? Слабенько! - фиркає Люцифер.

- Я хочу, щоб вона жила і дитина була при ній! - серйозно подивившись на батька, промовив Деміан. - Що ти за це хочеш? - напружено подивився він на Люцифера.

- Ось це вже інша розмова...- Люцифер у своїй звичній манері посміхнувся і підійшов ближче до Деміана.

- По-перше, ти ж знаєш, що порожнім словам я не вірю і думав, що тебе я теж цього навчив. - після цих слів, немов із повітря виник порожній золотистий аркуш із чорними краями. Він відрізнявся зовнішнім виглядом. Аркуш угоди, що був між мною і Деміаном, був яскраво білого кольору, цей же наче в чорну рамку вдягнений.

- А по-друге, ти просиш надто багато... хоч ти й мій син, але ти маєш знати, що за все в цьому світі треба платити... і ти заплатиш... - Люцифер криво посміхнувся і повернувся до мене, а мені від його погляду стало моторошно... я знепритомніла, аж доки повністю не опинилася в темряві.

Пробудження моє було важким. Світло незвично різало очі, і голова боліла страшенно, немов у неї голки встромили. Усе тіло моє ніби горіло, я відчувала вогонь кожною клітинкою свого тіла, мені було до неможливості душно, а всередині ніби всі мої органи обпікав вогонь. Видавши хворобливий стогін, я навіть голосу свого не впізнала, але зір став прояснюватися, і я все чіткіше бачила силует, що сидів біля мене. Це був Деміан і саме зараз він занепокоєно дивився на мене і від чогось поправляв закатаний до цього рукав своєї сорочки. Коли він побачив, як я дивлюся на нього, одразу ж підскочив і сів ближче. Я встигла помітити, що перебуваю в невеликій світлій кімнаті, з мінімальними меблями.

- Душа моя, ти нарешті прийшла до тями!!! Я так радий, чорт забирай! - Деміан нахилився і поцілував мене, від його дотику мене сильніше, ніж раніше, кинуло в жар і я скривилася від чергового нападу болю.

- Чорт, вибач, тобі, напевно, зараз боляче... хоча я не знаю, що ти зараз можеш відчувати, роблю таке вперше...

- Робиш що? - фраза вийшла рвана, голос захриплий і я шалено хотіла пити... - Я хочу пити! - тут же озвучила я своє бажання, так і не дочекавшись відповіді на запитання.

- О, дідько, вибач янголятко, але спрагу свою тобі краще зараз перетерпіти, від води тобі набагато гірше буде! - відповів мені Деміан і ввів мене у ще більше здивування. Я нічого зараз не розуміла!

- Дитина! Де мій малюк? - голова ніби вибухнула зараз від короткочасних спогадів, але я точно пам'ятаю, що була вагітна. Той час, що я була непритомна... спогади повертаються в мою голову уривками, якісь картинки, частини розмови. Мій мозок справді зараз вибухне. Але  про дитину я пам'ятаю, і вона зараз цікавить мене найбільше.

- Не турбуйся про Деоніса, Еббіґейл дбала про нього весь цей час. - Деоніс? Так він назвав нашого сина? Еббігейл? Хто така Еббігейл?

Поки я подумки ставила всі ці запитання, до кімнати увійшла злегка повненька жінка з немовлям на руках. Це він? Це мій малюк?

- Вибач, але я вибрав ім'я сам, ти можеш назвати його ще раз, ім'ям, що подобається тобі, але в моєму світі йому дано ім'я Деоніс.

Жінка також мовчки підійшла до мого ліжка і злегка посміхнувшись, акуратно передала мені мого малюка. Серце не підвело, я відчуваю, що це мій малюк, але страшенно розчарована, що на вигляд йому вже місяців чотири...

Не передати словами, що я відчула, коли взяла в руки і притиснула до грудей свого малюка, свою кровиночку, свій маленький клубочок щастя. Я відчуваю зараз шалений біль, від того, що притиснула його до себе, що взяла на руки. Усе це мені дається з величезними труднощами, але я витерплю це, тому що бажання притиснути до себе сина набагато більше і сильніше.

Малюк розплющив очі і, побачивши мене, посміхнувся, схопив мене своєю маленькою ручкою за палець і я просто задихнулася від щастя. Самотня сльоза скотилася по моїй щоці, при цьому я відчувала, що це ніби не крапля сльози, а кислоти. Не розумію, чому мені так боляче. Але це все не важливо. Я і це витерплю....

- Мені подобається Деоніс! - не відриваючи свого погляду від малюка, відповіла я Деміану, і хотіла б усе-таки почути відповіді на питання, що цікавлять мене.

- Еббі, ти можеш іти, я сам допоможу. - сказав він жінці і та поспішила піти.

- Він напевно вже зголоднів, я сказав Еббі, що сам тобі допоможу, Еббігейл прикладала Деоніса до твоїх грудей, навіть коли ти була непритомна. - Пояснив мені Деміан і встав, допоміг зручніше розташувати малюка і прикласти до грудей. Не буду описувати наскільки болючим був для мене і цей процес.

- Що відбувається? У мене купа запитань! Почнемо з того, що я не розумію, чому моє тіло відчуває такий біль. Кожен дотик...навіть сльоза ніби обпікає мене. Я всередині, немов горю.

- Говори все одразу, щоб я знав, що тобі розповідати, інакше наша розмова може затягнутися на дуже довго.

- Перше я вже поставила... а далі... що сталося зі мною? Що було зі мною після того, як мене забрав Армарос. Скільки я була у відключці, Деонісу, на вигляд, місяці чотири вже... Хто така Еббігейл. Де ми знаходимося? І головне, що буде з нами.

- Фух, ось це питаннячка, навіть не знаю, з чого почати... - посміхнувся Деміан, я його настрою не розділила, серйозно дивилася на нього, намагаючись не думати про біль, до якого, здається, почала звикати.

- Давай напевно почнемо з Армароса. І, мабуть, постараюся якомога коротше все викласти... Армарос, до речі, вже ні тебе, ні мене, більше не потурбує... Так от, він вкрав тебе і розповів мені цікаву історію мого народження, зробив пропозицію, на яку я не зміг погодитися, - здається, це я починаю пригадувати, - А далі ти народила, і щойно я взяв на руки Деоніса, з'явився мій батько, і мені шкода янголятко, але тоді в підземеллі Армароса ти померла. Батько забрав твою душу, а я залишився з нашим сином на руках. До слова, він у нас не звичайна дитина, і навіть сильніший за мене, щоб ти знала. Батько хотів забрати всю його силу собі, але я не дозволив. Я взагалі зажадав у нього назад твоє життя і душу, а також дитину нашу. До речі, мені довелося укласти з ним угоду, щоб ти і Деоніс зараз були тут... У тебе, янголятко моє, почалося нове життя. Ти житимеш у Флориді разом із нашим сином. - малюк швидко наївся і заснув у мене на руках, а мені навіть просто тримати його було боляче. Деміан знову покликав ту жінку, і вона забрала нашого сина, кудись пішла... Але якщо Деміан їй довіряє, значить, я маю бути спокійна.

- Біль? Чому мені так боляче?

- А, це... Навіть не знаю, як це пояснити... Адже ти померла тоді, батько віддав мені твою душу, але на своїх умовах, звісно... - треба буде і це запитати, - А тіло? Я ж не чарівник, хоча якоюсь мірою вийшло і так... Я повернув твою душу у твоє тіло, але з нього пішло вже життя, мені довелося вживати кардинальних заходів... Я кілька днів давав тобі свою кров, повертав твоєму тілу життя, і мені здається, все, що ти відчуваєш зараз, це змінює тебе... Трохи, - додав він наприкінці фразу, тому що побачив, як у мене на лоб полізли очі.

- Ти що демона з мене вирішив зробити? - обурилася я і зло втупилася на Деміана, забувши про свій біль.

- Я б це так не назвав, але що я можу вдіяти, твоя смерть була неприродною і такі гвинти, як із твоїм Саймоном, я провернути не можу. Ти навіть не на землі померла... мені здалося це єдиним виходом... Зате дивись, ти зараз жива і скоро будеш здорова і сповнена сил, а може, навіть і більше, хто знає, як на тебе вплине моя кров... Словом, ще день другий, і біль має піти...

- Скільки зараз насправді Деонісу? - я намагалася змусити себе думати про щось інше.

- Так, власне днів чотири-п'ять від народження, але це знову таки, твоїх земних... Він у нас, виходить, напівкровка...

- Чотири-п'ять? Та йому на вигляд уже місяців чотири! - як таке можливо взагалі?

- А як ти хотіла? Ти забула де ми його зачали? Хто я такий? Та й зрештою, ти теж не просто людина, янголятко... - я мовчу, намагаюся прийняти інформацію.

- І що тепер? Через місяць він дорослим мужиком стане? - спантеличено вимовляю я.

- Ні, душе моя, його зріст прийде в норму за кілька днів, коли дія угоди між мною і батьком набере чинності. - а я фрагментами згадую розмову Деміана з батьком, окремі фрази, які поки що ніяк не пов'язані.

- Хто така Еббіґейл? - почала я

- Еббігейл це дружина провідника між нашим і твоїм світом. Вона, до речі, людина. І за вашими стандартами дуже добра. Еббі дуже допомогла мені з Деонісом, адже я й гадки не маю, що з ним робити. Всі ці дні вона прикладала його до твоїх грудей, тож щодо цього можеш не турбуватися. Я попросив її перший час допомагати тобі.

- На що ти погодився?  - серйозно подивилася я на Деміана, бо хотіла знати все.

- Ух... зараз, напевно, найскладніше... - Деміан одразу став засмученим і пригніченим... - Узагалі-то, батько ж свого не проґавить, та й хотів я, за його словами, надто багато, і мені довелося погодитися на всі його умови... - а я зараз просто згорю від цікавості. З вичікуванням на нього дивлюся.