Раді Вас бачити!

Михеїч був задротом. І залишався ним і в десять, і в тридцять, і навіть у шістдесят. Та головне — саме на цьому він зумів збудувати справу всього свого життя.

Колись, іще наприкінці дев’яностих, він просиджував у галасливих комп’ютерних клубах — бо ні в нього, ні в більшості знайомих удома не було ні нормального компа, ні інтернету. Потім техніка пішла вперед, клуби вимерли, але мрія Михеїча — відкрити власний клуб і подарувати іншим смак змагання — нікуди не зникла.

Коли ж технології знову зробили стрибок уперед, а звичайні родини не встигали за прогресом, він наважився: розбив скарбничку й відкрив свій «СайберМихеон».

Спершу там були лише комп’ютери, приставки й перші VR-шоломи. Не сказати, щоб гроші текли рікою, та клуб тримався на плаву. А коли з’явилися капсули глибокого занурення, Михеїч ухопив одну з перших. І тут йому справді пощастило — черга за капсулою в місті стояла тільки до нього. Клуб перейшов на цілодобовий режим, з’явилися нові капсули, а старі ПК вирушили на звалище.

Неонова вивіска «СайберМихеон» стала майже місцем паломництва. Змінювалися покоління, а потік охочих пірнути у віртуальні світи не висихав.

Навіщо я все це розповідаю?

Тому що зараз, хоча в мене вже давно є власна капсула вдома, я знову стою перед тим самим неоном — так само як колись у чотирнадцять. 

Тоді VR здавався дивом. А тепер, через десять років, капсула — така ж звична річ, як колись смартфон. Й коли мені подарували гроші на перший стрибок у вибрану гру, я вступив у «Героїв Вестфолла» — онлайн-ММО у фентезійному світі.

Там можна було битися мечами, як лицар, літати на драконах, приручати гаргуйлів і рятувати принцес — усе, про що мріяв школяр між уроками.

Мій найкращий друг Богдан тоді вже грав три місяці. Усе літо він провів у Вестфоллі, прокачався й навіть купив собі замок. Ну гаразд, «замком» він називав неприступну башту з підземеллям і скарбницею.

І саме та скарбниця стала причиною, чому я знову стою біля клубу.

За минулі десять років «Герої Вестфолла» померли — і перетворилися на забутий труп старої гри. Але нещодавно їхні сервери й залишки світу викупила компанія «ГіперІКС»— медіа-гігант, що створив новий проєкт віртуальної реальності, Альфу. Там можна не просто грати, а справді заробляти й навіть впливати на життя поза капсулою.

Про цю покупку я дізнався від Богдана — генія програмування, якому вдалося влаштуватися в «ГіперІКС». Він вирахував, що є шанс: старі світи, подібні до Вестфолла, могли зберегтися всередині Альфи. А якщо так — його скарбниця ще там.

А отже, ми можемо її знайти.

Є лише одна проблема. Облікові записи прив’язані не тільки до світу, а й до місця першого входу. Тобто мені потрібна саме та капсула, через яку чотирнадцятирічний Богдан зробив свій перший стрибок.

І так, він тоді залишив усередині мітку — вигравіював своє ім’я під згином шкіряної обшивки.

Тож шанс є. Навіть через десять років.

Я зайшов у «СайберМихеон», і знайомий запах неону та старої електроніки майже приголомшив. Основна зала — майже порожня: нові VR-капсули блищать, а старі стоять у дальньому ряду, припорошені пилом, наче забуті реліквії.

Адміністраторів більше немає — реєстрація давно стала повністю автоматичною. Підходиш до термінала, скануєш карту, обираєш час, система списує кредити. Мінімальний стрибок — три години.

Моя мета — знайти ту саму капсулу, через яку Богдан уперше заходив у Вестфолл. Легкий холод металу й шкіра старих ложементів нагадували про події десятирічної давнини, коли я вперше пірнув у віртуальний світ.

Я обходив ряди, перевіряв кожну стару капсулу, відкривав панелі, торкався шкіряних накладок. Комп’ютерні системи подекуди шепотіли про помилки та збої — треба було переконатися, що в неї можна встановити свій акаунт і зануритися в гру.

І ось, нарешті, в самому кінці зали я помітив капсулу з потертою шкірою на підлокітниках. На згині ледь проглядалося ім’я — Богдан. Серце забилося швидше. Ця капсула могла стати мостом в Альфу і початком пошуків уламків Вестфолла.

Я зупинився, думаючи: якщо вона справді «моя», доведеться бронювати її надовго — можливо, навіть узяти відпустку, щоб прокачати акаунт.

Три години мінімального стрибка? Замало. Тут доведеться жити в капсулі. Так, вона стара й майже не користується попитом. Та й сам клуб, здається, доживає останні дні. Капсули вже не коштують шалених грошей. Ба більше — компанії, що працюють із віртуалом, давно надають своїм співробітникам «робочі місця» вдома.

Але в мене є місяць. Місяць, щоб знайти «скарб Богдана».

Обережно перевіривши панелі й увімкнувши систему, я ліг у крісло. Легке поколювання, спалах індикаторів — капсула оживає.

У грі я опинюся у стартовій локації, і вже після цього Богдан надішле мені артефакт-компас, який вкаже шлях до скарбниці.

А поки що — доведеться пройти початкову зону, прокачати навички класу й підпрофесії.

Я відчув легке поколювання по всьому тілу, коли капсула почала занурення. Зала навколо розчинилася, світло завмерло й потонуло в темряві, доки я не опинився перед екраном створення персонажа.

Усе було просто й зручно: інтерфейс мерехтів голограмою, а віртуальні меню спливали навколо мене в повітрі.

Першим кроком потрібно було ввести ім’я персонажа. Богдан казав:

— Потрібен точний нік, який я використовував у Вестфоллі.

Я акуратно набрав — Олікс Брасс. Система перевірила унікальність, і нік засвітився зеленим: «Прийнято».

Наступний етап — вибір раси й класу. Я перегортав варіанти: люди, ельфи, напіврослики, якісь гібриди. Для моїх цілей найкраще підходила людська раса — збалансовані навички, бонуси до спритності й уміння працювати з інструментами.

Потім — вибір підкласу. Меню запропонувало творчі професії: художник, коваль, музикант, маг-винахідник…

Рука сама натиснула на художника, і я зрозумів — ідеально.

Рейнджер дасть мені дальній бій і вміння орієнтуватися на місцевості, а художник — можливість маскувати й реставрувати знайдені артефакти, перетворюючи їх на «власні роботи» для безпечного виведення цінностей.

Інтерфейс показав мій профіль: атрибути, початкові навички, ремісничі інструменти.

Стартові бонуси для Рейнджера + Художника:

· Спритність +2

· Влучність +1

· Непомітність +1

· Навичка «Малювання / Маскування предметів» — рівень 1

· Навичка «Реставрація / Перепакування артефактів» — рівень1

Я кліпнув — і переді мною постала напівтемрява храму.

Вибілені стіни, запах лікувальних трав і тихе бурмотіння молитов десь збоку.

Поряд нахилився монах — лисий, з уважним поглядом, від якого не сховаєшся.

— Нарешті ти отямився, — сказав він, поправляючи пов’язку на моєму плечі. — Тебе знайшли на дорозі в лісі й принесли сюди. Ми зупинили кровотечу, але сил у тебе ще мало.

Він подивився мені просто в очі:

— Скажи, хто ти? Біля тебе ми знайшли зламаний лук і торбу з речами. Ти мисливець, воїн чи лучник?

Системне повідомлення: У вас є шанс змінити вибір класу.

Я затримав погляд на миготливому меню. Було спокуса взяти когось «простішого», але ні — план є план. Я підтвердив: Рейнджер.

Монах продовжив, переглядаючи вміст сумки:

— Усередині був лише один малюнок. Скажи, ти картограф? А може, каліграф, інскриптор?

Системне повідомлення: Ви можете змінити підклас.

Доступні варіанти: Картограф, Каліграф, Інскриптор, Реставратор.

Я всміхнувся. Ні, художник залишається. Підтвердив.

— І як твоє ім’я? — м’яко спитав монах.

Я вимовив чітко й спокійно:

— Олікс Брасс.

Система мигнула зеленим: Ім’я закріплено.

На екрані одразу з’явилися сповіщення:

+5 досвіду — вибір професії підтверджено.

+5 досвіду — вибір підкласу підтверджено.

+5 досвіду — ім’я закріплено.

Смішно, звісно. Але саме такими дрібницями гра завжди знайомила з інтерфейсом.

Смужка досвіду сіпнулася й трохи підросла.

Угорі спливли налаштування — можна було змінити масштаб, приховати панелі, підлаштувати розмір шрифту.

— Моє ім’я — Пом Лі, — представився монах, і над його головою спалахнув напис:

Пом Лі [NPC]

Під ним засвітилася смужка здоров’я.

Я, за звичкою, пірнув у налаштування й одразу очистив екран: зменшив шрифт, прибрав зайві характеристики, приховав смугу досвіду та шкали розвитку. Усе це можна викликати окремо, але на екрані вони лише заважають.

Мені потрібен був чистий вигляд — лише світ навколо.

Пом Лі трохи примружився, наче оцінюючи мою витримку, і сказав:

— Ти ще слабкий. Спробуй підвестися. Якщо втримуєш рівновагу й дійдеш до дверей — значить, сили повертаються.

Квест отримано: «Зроби перший крок» (нагорода: 10 досвіду).

Я підвівся; ноги здригнулися, але витримали. Система в кутку підсвітила нову шкалу — витривалість. Вона злегка колихнулася на кілька відсотків і зупинилася. Зрозуміло — знайомство з інтерфейсом.

— Добре, — схвально промовив монах. — Та сили повертаються не тільки тобі. Тут лежать і інші. Допоможи їм — і допоможеш собі.

Квест отримано: «Співчуття» (нагорода: 100 досвіду, вміння «Перша допомога»).

Я підійшов до сусідніх ліжок. Система підсвітила завдання: «Принести глек із водою», «Підправити пов’язку», «Подати ліки». Усе виконувалося простими жестами, але кожен крок супроводжувався приростом навички:

+2% до «Першої допомоги»

+3% до «Першої допомоги»

Коли я закінчив, перед очима спалахнуло повідомлення:

Навичка опанована: «Перша допомога» (рівень 1).

— Вміння лікувати ближнього цінніше за будь-який меч, — зауважив Пом Лі, ніби підслухавши мою думку.

На виході з келії система не дозволила розслабитися. Двір зустрів сонячним світлом, запахом свіжоскошеної трави та новим завданням:

Квест отримано: «Збери лікувальні трави» (нагорода: 50 досвіду, інгредієнти).

Вздовж паркану вже мерехтіли зелені підказки. Я нахилився, зібрав пару стебел — і помітив, що справа з’явилася нова вкладка: Інвентар / Трави. Усе акуратно складалося в сумку.

І одразу після трав випало наступне завдання:

Квест отримано: «Розвідка села» (нагорода: 70 досвіду, +1 до навички орієнтації).

Потрібно було обійти периметр і позначити точки інтересу. Проста прогулянка, але коли я дістався воріт, система віддячила одразу двома нагородами: досвід, бонус до навику — і шматок хліба, що виглядав майже справжнім.

Я ледь не розсміявся: перші кроки, перші винагороди — і все знову нагадувало те саме відчуття, коли ми з Богданом тільки починали.

І в ту мить інтерфейс підморгнув:

Нове повідомлення.

Відправник: Богдан.

Вкладення: Артефакт-компас.

Серце здригнуло. Початкова частина гри закінчилася. Починалася справжня пригода.

До речі, я розумів, чому навколо майже порожньо. Стартова локація для гравців завжди випадкова. Система сама розподіляє новачків по храмах, селах і лісових заставках, щоб не було натовпу. Тож не дивно, якщо перші години проведеш узагалі без інших гравців.

А мені, як звично, пощастило навпаки. На виході з кімнатки я одразу натрапив на парочку. Судячи з усього, їхні акаунти були пов’язані — тому вони й опинилися поруч. І так, вони явно були парою: дівчина буквально нависала на хлопцеві, ні на крок не відходячи.

Визначити вік неможливо: система зберігає стать, але зовнішність легко змінюється під час створення персонажа. Можна зробити себе і старим, і красенем. Я ж пішов іншим шляхом і трохи посміявся з себе: прибрав звичні риси обличчя й зробив героя максимально непомітним. Сірий, непомітний — той, кого ніхто не згадає, навіть якщо зустрінеться впритул.

Парочка пішла далі, а я взявся за свої завдання.

Першим ділом Пом Лі дав нове доручення:

Квест отримано: «Вчимося слухати світ» (нагорода: 50 досвіду, навичка «Пильність»).

Потрібно було сісти біля паркану і «прислухатися» до звуків. Інтерфейс підсвітив шкалу концентрації, і тільки-но я затамував подих, як у голові проявилися нові шари звуків: дзюрчання води, стрекотіння цвіркунів, далекий топіт… і шелест кущів, де явно хтось причаївся.

Система показала сповіщення: Навичка опанована: «Пильність» (рівень 1).

Наступний квест виявився ще цікавішим:

Квест отримано: «Руки й вогонь» (нагорода: 80 досвіду, базове вміння «Розвести багаття»).

Мені видали кремінь і суху траву. Завдання просте — розпалити вогнище. Але це виявилося не банальним «натисни кнопку». Треба було правильно виставити жести, підібрати кут тертя. З третьої спроби багаття спалахнуло, і система радо винагородила мене першим ремісничим умінням.

А потім надійшло завдання від місцевого учня монаха:

Квест отримано: «Зроби добру справу» (нагорода: 60 досвіду, +1 до репутації з селом).

Він просив допомогти старенькій біля криниці. Я підніс їй відро з водою — і побачив сповіщення про «репутацію». Вкладка з фракціями ожила: «Скельне село: ставлення — нейтральне (50/100)».

Так крок за кроком гра знайомила мене з системами: навички слуху, витривалості, ремесел, репутації. Усе потроху, ненав’язливо, але з тим самим відчуттям початку великого шляху.

Я впорався ще з парою завдань — чимось середнім між туторіалом і перевіркою на уважність.

Квест: «Перев’яжи собі руку» (нагорода: 70 досвіду, навичка «Самодопомога», +10 до репутації).

Монах пояснив: навіть найменша подряпина може стати фатальною, якщо її вчасно не обробити. В інтерфейсі з’явилося меню першої допомоги. Треба було дістати клапоть тканини, зробити просту пов’язку і зафіксувати її. Система відмічала правильність дій. Отримавши навичку «Самодопомога (рівень 1)», я зрозумів, що тепер хоча б не стеку кров’ю в перші хвилини бою.

Квест: «Познач стежку на мапі» (нагорода: 50 досвіду, +10 до репутації).

Мені видали шматок вугілля та аркуш паперу. Завдання просте — нанести маршрут від села до найближчого джерела води. Мій клас рейнджера одразу дав бонус: я міг робити нотатки на мапі. Система підсвітила нову вкладку — «Картографія». Приємна дрібничка: тепер я міг позначати знайдені точки й, можливо, навіть заробляти на продажі карт іншим гравцям.

Квест: «Прожени горобців із полів» (нагорода: 100 досвіду, +15 репутації, навичка «Пугало»).

Не сказати, щоб це був епічний бій. Десяток вгодованих горобців із задоволенням клювали зерно, не звертаючи уваги на крики селян. Я махав руками, галасував, кидав грудки землі. Один, особливо нахабний, таки клюнув мене в маківку — і система весело сповістила: −1 до здоров’я. Але за кілька хвилин пташки розлетілися, а селяни вдячно поплескали мене по плечу. Репутація знову підросла.

Так, крок за кроком, я дійшов до заповітної сотні очок.

Системне повідомлення: «Скельне село: ставлення — дружнє (100/100)».

На знак винагороди Пом Лі повів мене до маленького сарайчика за храмом і запропонував вибрати один із трьох предметів. Я довго дивився на полицю, де лежали три речі. Кожна з них ніби нашіптувала: «візьми мене, я найкращий».

Система навіть підкинула підказку:

«Вибір нагороди незворотний. Добре обдумайте рішення».

Перший варіант — мисливський ніж.

Я взяв його в руку. Лезо коротке, але гостре, хват зручний.

— Ну що ж, — пробурмотів я, — з таким принаймні не залишуся беззбройним.

Система висвітила характеристики:

Урон: 2–4. Міцність: 50/50. Додатково: можливість знімати шкури й розбирати туші.

Одразу промайнула думка: ага, перший натяк на фарм ресурсів. Але з іншого боку — це звичайний ніж, потім у будь-якій кузні можна буде купити кращий. Бонус приємний, але не критичний на старті.

Другий варіант — плащ.

Сірий, грубо тканий, майже без запаху. Коли я накинув його на плечі, інтерфейс повідомив:

+3 до скритності, −10% шанс бути поміченим дикими тваринами на локації «Лісовий край».

— Маскування… — задумливо протягнув я. — Для мого рейнджера це було б доречно.

Скритність — завжди про несподіванки. Можливо, саме вона колись урятує мене від зустрічі з якимось лютою тварюкою. Але, чорт забирай, виглядає він так, ніби його тричі на рік перуть камінням у річці. Та й броня — нульова.

Третій варіант — шкіряна сумка.

Найнепомітніша з усіх. Але варто було взяти її до рук, як система весело повідомила:

+2 до слотів інвентаря. Можливість зберігати окремо карти й сувої.

— Ось воно, — видихнув я. — Справжнє золото для початку.

Інвентар в іграх — вічна біда: хочеш узяти все, а доводиться залишати половину. Плюс сувої й карти — тепер мій профіль. Отже, ця сумка — не просто сховище, а справжній робочий інструмент.

Я почухав потилицю. Виходило цікаве рівняння:

• ніж — дає хоч якусь впевненість у бою,
• плащ — стиль і скритність, 
• сумка — зручність і заділ на майбутнє.

У будь-якій іншій грі я б узяв ніж, щоб хоч чимось махати. Але тут справа не в дамазі. Тут — у виживанні, логістиці й у тому, щоб тягти на собі все корисне, що знайду. Та й я свято вірив: система завжди підкидає ті речі, на які ти сам звернув увагу. Як кажуть, «гроші до грошей липнуть». У моєму випадку — місце до здобичі. А чим його наповнити, завжди знайдеться. Я ж, зрештою, прийшов по скарби, правда ж?

— Гаразд, вирішено, — сказав я вголос. — Беру сумку.

Системне повідомлення:

«Отримано предмет: Шкіряна сумка.

Ефект: +2 до слотів інвентаря, можливість зберігати карти й сувої.

Прив’язка: персонаж Олікс Брасс.»

Монах кивнув, ніби саме цього й очікував.

— Ти зробив мудрий вибір, — промовив Пом Лі. — Хай твій шлях буде довгим, і хай у тебе завжди буде місце для нових відкриттів.

Я посміхнувся. Знав би він, скільки мотлоху я зазвичай тягаю в іграх, не казав би це з такою впевненістю.

Коли рішення було прийнято, монах вивів мене на околицю села.

— Ось стежка, — сказав він, показуючи рукою в бік пагорбів. — Вона виведе тебе до тракту. А далі — дорога на південь, до великого поселення. Пам’ятай: тепер твій шлях належить тільки тобі.

Я глянув уперед. Вузька стежина вела вниз схилом, далі починалися густі зарості. Десь попереду шуміла річка.

Світ розкривався переді мною — і це було саме те відчуття початку пригоди.