«Мама, ти мене не віддаси?»

У цьому питанні — більше, ніж страх дворічної дитини. У ньому — тінь чужих образ і власного дитинства. У домі, де з’являється друга дитина, любов не зникає. Але з’являється тиша між словами, втома, що робить голос різкішим, і страх стати зайвою.

Вона намагається бути хорошою мамою і дружиною, поки поступово зникає між “треба” і “потім”. Чоловік поруч, але не завжди бачить її втому. Донька дивиться очима, в яких живе сумнів: “Ти мене вибираєш?”

Це історія про жінку, яка наважується зупинити біль на собі, щоб він не перейшов далі.
Бо любов не ділиться. Вона росте.

«Поки горить піч» — щемлива сага про українське село, родину й жінку, на якій тримався цілий світ. Люба проживає життя так, як жили тисячі наших матерів і бабусь: місить хліб, співає колискові, ховає рідних, тримає дім і любов навіть тоді, коли сили майже немає. Поруч — чоловік Толя, діти, онука Маргарита, стара хата й піч, що стає серцем родини та мовчазним свідком усього прожитого. Це роман про пам’ять, втрати, старість і любов, про яку рідко говорять уголос. Про людей, після смерті яких сиротіють навіть стіни. І про тепло, яке живе доти, доки в домі ще горить піч.

Перед Великоднем вона повертається до батьківського дому — туди, де пахне димом із груби, маминими млинцями й дитинством. Серед старих могил, покинутих хат і квітучих півоній героїня раптом усвідомлює, як швидко минає час і як багато слів ми відкладаємо на потім. Це щемка історія про батьківську любов, пам’ять, дім і речі, справжню цінність яких ми розуміємо лише тоді, коли починаємо боятися їх втратити.

Одного літнього вечора маленька донька запитала:

— Мамо, а що це так пахне?

Так почалася історія про матіолу — непримітну квітку, яка розкриває свій аромат лише надвечір.

Це оповідання про бабусин сад, дитинство, що назавжди залишається в пам’яті, і людей, яких ми не завжди вміємо цінувати вчасно. Про тих, хто не прагне бути в центрі уваги, не чекає подяки, але залишає після себе найдорожче — тепло в серці.

Іноді найцінніше в житті схоже на матіолу: його легко не помітити вдень, але неможливо забути.

Анотація

Маргарита все частіше озирається в минуле, шукаючи там те щастя, яке, здається, безповоротно втратила. Але одного дня вона починає розуміти: найцінніше не залишилося позаду. Воно живе поруч — у теплих розмовах за чашкою трав’яного чаю, у батьківській турботі, у дитячому сміхові та в коханні, яке з роками стало лише міцнішим.

«Терпкий запах дитинства» — це теплий сімейний роман про дім, пам’ять, любов і просте людське щастя. Історія, яка нагадає, що саме сьогодні ми створюємо спогади, за якими одного дня сумуватимемо.

Вони зустрілися тоді, коли попереду було ціле життя, але так і не стали одне для одного тим самим «назавжди». Минали роки. В Едіти й Антона з’явилися родини, обов’язки й сотні причин більше не повертатися до минулого. Та залишилися листи, рідкісні зустрічі й почуття, якому вони так і не змогли поставити крапку.

А потім почалася війна.

Тепер Антон у госпіталі й не відповідає на повідомлення. Едіта чекає бодай одного слова від чоловіка, якого, можливо, ніколи не мала права називати своїм. Удома на неї чекають дві доньки. І таємниця, здатна змінити все, що читач знав про цю історію.

Роман про кохання, яке прийшло вчасно. Запізнилися лише люди.