Спочатку:
На сторінку книги
Пролог
Коли її обмивали, піч не погасили.
У хаті було тепло.
Не те живе тепло, до якого звикаєш за роки — коли з печі пахне житнім хлібом, сушеними яблуками й борщем у чавунці, а інше, важке й нерухоме, від якого в грудях щось стискається. Від печі тягнуло сухим жаром, дрова всередині тихо потріскували, і той звичайний хатній звук тепер здавався чужим, ніби життя вперто не хотіло помічати, що в цій хаті вже щось обірвалось.
Невістка зачинила двері й нікого не впустила.
У селі так не роблять.
На обмивання завжди сходяться жінки — сусідки, куми, сестри, далекі родички. Одна гріє воду, друга подає рушник, третя поправляє хустку на голові покійної й пошепки читає молитву, бо смерть у селі ніколи не буває тільки родинним горем. Вона ніби заходить у кожен двір і кожен дім нагадує людям про щось своє.
А тут було тихо.
Так тихо, що чути було, як десь за піччю шкребеться миша і як у старому дерев’яному вікні від нічної прохолоди потріскує шибка.
Вода грілась у великому баняку, закіпченому знизу від десятків років на плиті. Пара повільно піднімалась до стелі, осідала на шибках дрібними краплями й робила хату ніби затуманеною. Пахло милом, воском від свічок біля образів і ще чимось холодним, невловимим, від чого хотілось вийти надвір і вдихнути повітря на повні груди.
Вона мила руки.
Повільно.
Обережно проводила мочалкою по пальцях, ніби ще боялась зробити боляче. По тих самих руках, що все життя були в роботі: зимою червоні й потріскані від холоду, літом темні від землі й бурякового соку, восени пахли яблуками й димом від картоплиння.
Потім обмила обличчя.
Сиве волосся акуратно зачесала назад.
Довго не дивилась.
Бо важко.
Бо ще кілька днів тому ці очі дивились у вікно на город, на курей, що порпались під грушею, на дим, який здіймався з сусідських коминів над вечірнім селом.
А тепер — ні.
Руки були холодні.
Ті самі руки, що місили тісто у великій жовтій макітрі, витягали з печі рум’яні паляниці, до темної ночі пололи город, прали рядна на річці й гладили онуків по голові, коли ті засинали в неї на колінах.
І тільки тепер усі раптом зрозуміли, скільки всього трималось на тих руках.
На подушці лежала коса.
Довга.
Вже зовсім сива, але ще густа.
Її розплели, і від того стало страшніше, бо коса ніби ще тримала в собі живу жінку — ту, що поспішала з відром до криниці, поправляла хустку на голові й сварилась на курей, які лізли в город. А розплетене волосся вже було прощанням, після якого дороги назад нема.
У хаті стояла така тиша, що чути було, як осідає жар у печі.
Тріскнула дровина.
Ніхто не підвівся.
За вікном гавкнув собака, десь у кінці села прогуркотів трактор, і від того ставало ще моторошніше, бо світ не зупинився. Люди далі жили, топили печі, доїли корів, поспішали по своїх справах, а тут, у цій хаті, щойно закінчилось чиєсь життя.
Любов Дорошенко померла у своєму домі.
У тому самому, де все життя все мало своє місце.
Піч горіла.
На столі в дерев’яних ночвах лежало борошно, накрите рушником, бо зранку вона ще збиралась місити хліб. Біля вікна стояли окуляри з тонкою подряпиною на склі, а на спинці стільця висів фартух у дрібні сині квіти, трохи припалений коло кишені.
На цвяшку біля печі лишилась її хустка — тепла, сіра, з ледь помітним запахом диму й м’яти.
Нічого не змінилось.
Тільки стало важче дихати.
