Раді Вас бачити!

Того року весна прийшла тихо.

Без справжнього тепла. Без того хвилювання, яке колись з’являлося ще задовго до Великодня.

У дитинстві це свято починалось не в церкві й навіть не в той день, коли мама пекла паски.

Воно приходило значно раніше.

З миття вікон, які були, неначе, порталом до вдалих свят. Із запаху мокрих фіранок, які сохли на вітрі. Із побілених дерев у саду. Із пофарбованого старого дерев’яного паркану — фарбою, розведеною розчинником, щоб вистачило ще й на хрести на цвинтарі. Із маминих втомлених рук, які метушились між грядками, хазяйством та великодніми клопотами. Із татових жартів про те, що він «перевірятиме» ковбасу ще до свята. А ще — із запаху сажі, яку мама з татом обов’язково трусили з комена щовесни. Можна було подумати, що паски гірше підрум’яняться, якщо комен почистити вже після свят.

Перед Великоднем у селі завжди починалось якесь особливе життя. На Великдень у селі існували свої непорушні закони. Баняки зі свинячою кашею офіційно мігрували з літньої кухні на плиту надворі. Там вони мали булькати мало не цілий день, збираючи біля себе котів, собак і всіх голодних дітей у дворі.

Обов’язково треба було посадити бараболю до Великодня. Але, боронь Боже, не до Благовіщення. Адже поки нечисть і всі гади ще спали в землі — тривожити її вважалося гріхом. І ніхто навіть не сперечався з тим. Так само, як ніхто не сперечався, що паски треба садити в піч тільки з доброю думкою.Що сваритись у Страсний тиждень не можна. І що тісто дуже добре відчуває мамині руки і настрій. Ще бабуся забороняла нам гучно розмовляти, не приведи Господи лаятись чи погано думати в той момент, коли бабуся запалювала піч та місила тісто.

А ще великою радістю був пізній Великдень. Тоді господині могли хоч трохи видихнути. Не бігти одночасно між городом, пасками, побілкою дерев і святковим столом.

Адже в селі весна ніколи не чекала, поки жінка натомиться. Мама ще зранку виносила на двір доріжки і килими. Пил стояв у повітрі такий густий, що сонце в ньому робилося білим.

Десь по сусідству гриміли оркестри пиловибивачок, гавкали собаки і хтось голосно кликав курей, які мов відчували, що котрась із них стане святковою стравою. Лише когути ходили дворами гордовито, мов знали: у селі казали, що когута на Великдень їсти гріх, адже саме він першим сповістив про Воскресіння.

На мотузках сушилися фіранки. Ті самі — «святкові», які цілий рік лежали в шафі і пахли пральним порошком, сонцем і трохи старим деревом.

Мама мила вікна так старанно, ніби саме через чисті шибки Великдень заходить до хати. Газета аж скрипіла по склу, стираючи останні краплі води, що вигравали на сонці дрібними вогниками.

Я колись сміялась із цього. А тепер раптом зловила себе на думці, що й сама перед святами починаю терти дзеркала, прати штори і сердитись на дітей за розкидані речі. Ніби дорослість приходить не з віком. А з моментом, коли ти вперше миєш вікна перед Великоднем і ловиш себе на тому, що робиш це маминими рухами.

У дворах палили сухе листя, яке вперто пережило довгу зиму лише для того, щоб навесні знову здійнятися густим димом над селом і нагадати всім: Великдень уже близько. Той дим стелився городами, ліз у очі, пахнув сирою землею, старою травою і чомусь завжди — дитинством. Адже дим гордовито сповіщав на інший га кінець села, що хтось уже встиг навести лад раніше за інших.

Тато білив дерева, вдягаючи їх у рівні білі «спіднички», і садок одразу ставав урочистим, ніби шикувався на свято.

Він стояв під старою яблунею у своїй потертій куртці, з відром вапна і пензлем, який щороку залишав білі плями на траві.

А потім приходив перший дощ і тихо їх змивав, ніби нагадуючи:Великдень зустріли. Готуйтеся жити далі. Колись мені здавалося, що так буде завжди. Що завжди буде весна. Мамині фіранки. Татове бурчання через драбину. Паски на столі, накриті рушниками, вишиті ще бабусиними руками. І я — маленька, безтурботна та до безтями щаслива.

У мене була своя особлива місія — прикрашати глазур на пасках різнокольоровою посипкою, ніби вбирати святкових панянок у намисто з бісеринок. А потім — ще відповідальніша: з’їсти всі білі верхівки. Обов’язково впотай від дорослих. І як же я чекала моменту, коли ми з мамою разом фарбуватимемо галунки.

А тепер щось змінилося. Чи то війна навчила людей боятися навіть у сонячні квітневі дні. Чи доросле життя просто забрало в нас уміння чекати свято так, як у дитинстві. Навіть птахи ніби співали тихіше. Люди навчились жити уривками: від тривоги до тривоги, від новин до новин, від «де ти?» до «все добре».

Іноді мені здавалось, що ми всі просто страшенно втомилися боятися. Я давно помітила: коли життя починає тиснути надто сильно, мене тягне додому. У село. Туди, де минуло моє дитинство.