Раді Вас бачити!

Після цвинтаря я пішла додому пішки. Мені так захотілось пройти по тих стежках, якими я бігала в дитинстві. Спеціально звернула на стару вулицю, де колись жили люди майже в кожній хаті.

У дитинстві тут було шумно. Через паркани гукали сусіди. Гуркотіли відра біля криниць. На мотузках сушилась білизна. А бабусі сиділи на лавках так довго, ніби знали про життя щось значно більше за всіх нас.

Тепер вулиця стояла тиха. Подекуди похилені паркани вже втопали в бузку і дикому винограді. Десь провалився дах. Десь чорніли порожні вікна без шибок. На одній хаті вітер ще ворушив стару фіранку, яка дивом залишилась на вікні. І від того ставало ще моторошніше. Мов хата досі когось чекала.

Але найбільше щеміла не тиша. А те, як буйно тут усе цвіло. Біля старих хат палали жовті нарциси. Тюльпани тягнулися до сонця, ніби їх ось-ось мала побачити господиня. Під вікнами пишніли кущі півоній, уже повні тугих рожевих бутонів. Бузок так густо обсипав старі паркани, ніби намагався сховати людську самотність під квітами. Мов люди просто ненадовго вийшли з дому.

Біля одного подвір’я я побачила фазанів. Вони поважно ходили поміж старих грядок, ніби давно стали тут господарями. Через дорогу майнув заєць, а далі, біля зарослого тину, стояла дика коза і дивилась на мене темними спокійними очима. Природа повільно забирала собі те, що залишили люди. Адже земля не вміє сумувати довго. Вона просто продовжує жити.

Я зупинилась біля однієї хати. Колись тут жили старенькі, яких я пам’ятала ще з дитинства. Бабуся завжди пригощала мене яблуками, а дід любив сидіти на лавці під грушею і говорити про погоду так, ніби від неї залежала доля світу.

Хвіртка була прочинена. Я сама не знаю, чому зайшла всередину. Може тому, що в дитинстві мені тут завжди були раді. А може тому, що деякі місця продовжують кликати нас навіть тоді, коли там уже давно нікого немає.

На подвір’ї ще стояла стара лавка. Біля криниці валялося іржаве відро. У траві майже потонув дитячий м’яч. Стара вишня біля хати ще цвіла. І від того все виглядало ще болючіше живим.

У хаті пахло пилом, холодом і старим деревом. Так пахнуть будинки, у яких давно перестали жити люди. На столі лежала вицвіла клейонка. На стіні висів календар десятирічної давності. У серванті стояли чашки, а на підвіконні — банка, в якій колись були квіти. У кутку ще стояли старі капці. На підвіконні лежав гребінець із кількома сивими волосинами. У таких дрібницях час завжди лякає найбільше. Бо раптом розумієш: людина ніби щойно вийшла з кімнати. А насправді її немає вже багато років.

Мов господар просто вийшов надвір і ось-ось повернеться. Раптом мене пронизала страшно тиха думка. Колись ці люди теж жили своїм звичайним життям. Прокидалися зранку. Варили суп. Прали білизну. Садили картоплю. Чекали гостей на свята. Сварились через дрібниці. Сміялися. Пили чай на лавці вечорами. Думали, що часу ще багато. А тепер про них нагадували лише півонії під вікнами.

Я вийшла з подвір’я із важким клубком у горлі. У містах будинки руйнували ракети. Тут хати вмирали повільніше — без вибухів і без диму, просто тихо згасали разом із людьми, які колись наповнювали їх голосами. Просто одного дня переставало світитись вікно. І ніхто більше не відчиняв двері.