Спочатку:
На сторінку книги
На кладовищі було тихо. Тільки вітер колихав штучні квіти та десь далеко кувала зозуля. Повітря пахло сирою землею, воском із лампадок і першою молодою травою, яка завжди чомусь росте тут найзеленішою.
Перед Великоднем люди масово йшли на цвинтар. Хтось підфарбовував хрести. Хтось клав нові лампадки. Хтось сапав сапкою біля оградки так старанно, ніби і далі доглядав своїх рідних.
Мама завжди казала:
— До гробків треба йти не тому, що «так треба». А щоб тебе не забули, коли тебе там не стане. Колись ці слова здавались мені дивними. А тепер раптом стали страшенно зрозумілими.
Я витирала пам’ятник бабусі старою ганчіркою, яку мама щороку брала окремо «на кладовище», поправляла лампадки і ловила себе на тому, що довго дивлюся на фотографії людей на хрестах
Із фотографій на мене дивилися молоді обличчя. Жінки з м’якими усмішками, чоловіки в піджаках, дівчата з пишними зачісками, хлопці, які ще навіть не встигли постаріти на своїх світлинах. Чиїсь мами, які колись будили дітей до школи й сварили за невимите взуття. Чиїсь тати, які поверталися ввечері з роботи, лагодили паркани, носили на плечах малих синів і думали, що попереду ще ціле життя. Чиїсь бабусі, які пекли паски перед Великоднем і берегли святковий посуд для гостей. Чиїсь дідусі, що любили сидіти на лавці біля хвіртки та дивитися, як поволі минає день. Люди, які колись були для когось цілим світом. Які колись поспішали, садили городи, чекали дітей із роботи, сварились через дрібниці, пекли паски перед Великоднем й навіть не думали, що одного дня від них залишиться лише фото між двома датами.
На сусідній могилі бабуся в чорній хустині тихо говорила до фотографії чоловіка так, ніби він просто вийшов кудись по воду і зараз повернеться. Бо, мабуть, любов не дуже розуміє слово «ніколи».
На самому краю кладовища була ще одна алея. Старі румунські могили часів Другої світової. Люди, імена, яких тут уже майже ніхто не міг прочитати. Стерті фотографії. Хрести, похилені від часу. Чужі солдати, які колись опинились тут так далеко від дому.
Мене чомусь завжди особливо боліли саме ці могили. Адже своїх тут ще хтось навідував. Хоч раз на рік. Перед Великоднем та на Проводи. А ці стояли зовсім самі. Тіла чужинців, які, можливо, востаннє перед смертю згадували мамин голос, рідну хату чи запах дому — й навіть не знали, що залишаться лежати в чужій землі. Без своїх людей. Без квітів. Я дивилася на ці похилені хрести й думала, що, мабуть, колись у далекій румунській хаті теж жила жінка, яка чекала на лист. Мати, яка щоранку визирала на дорогу. Наречена, яка берегла фотографію. Дитина, яка так і не дочекалася батька. А тепер між ними лежали десятки років і чужа земля. Без тих, хто колись тихо поправить лампадку чи витре пил із фотографії.
І від тієї думки по спині повільно пробігав холод. Бо, мабуть, немає страшнішого забуття, ніж коли на твою могилу більше ніхто не приходить
