Раді Вас бачити!

Перед від’їздом я пішла в сад. Біля старої хати саме починали розквітати півонії. Ті самі. Мамині. Великі рожеві бутони ще були тугі після прохолодних ночей, але вже готувалися вибухнути цвітом. Я пам’ятала їх стільки, скільки пам’ятала себе. Вони росли тут завжди. Біля вікон. Під яблунею. Попід старим парканом. Мама вийшла за мною з лопатою.

— Бери кілька кущів до себе, — сказала так буденно, ніби віддавала не квіти, а щось значно більше.

Ми мовчки викопували півонії. Мама обережно обтрушувала коріння від землі, загортала його в стару мокру хустку і пояснювала, де краще посадити, щоб добре прийнялися. Пояснювала мені- агроному. А я уважно слухала, ніби справді намагалась не упустити важливі деталі.

В цей момент дивилась на неї і раптом зрозуміла: мабуть, саме так ми і переносимо свій батьківський дім через життя. У квітах. У запахах. У рецептах. У звичках. У теплих шкарпетках на лежаку. У чаї з молоком «як для англійської королеви». У любові, про яку майже ніколи не говорять уголос.

Коли ми виїжджали, мама довго стояла біля хвіртки. Тато махнув рукою і одразу сховав руки в кишені, ніби йому було незручно прощатися надто довго. Мама ще встигла покласти в пакет млинці «в дорогу», хоча їхати було трохи більше години.

— Та з’їсте десь по дорозі, — сказала вона, ніби я досі була студенткою, яка їде назад на навчання.

А я дивилась на них крізь вікно машини і думала тільки про одне: як страшно мало часу люди насправді мають одне для одного.

Дорога повільно ховалась за полями. Діти спали на задньому сидінні. Чоловік мовчки вів машину. Одна його рука лежала на кермі, а другою він час від часу поправляв дзеркало заднього виду , щоб контролювати сон дітей.

У салоні пахло землею, мокрою хусткою і маминими півоніями. Я обережно торкнулась рожевих бутонів і відчула щось дуже схоже на страх. Страх одного дня не встигнути повернутись. Не дослухати. Не договорити. Не запам’ятати.

За вікном повільно пливли знайомі поля.Десь поруч тихо пахли мамині півонії, загорнуті в стару мокру хустку. І мені чомусь здавалося, що поки вони цвітуть — з моїм світом усе ще буде добре.

Вдома я посадила мамині півонії під вікном. Першого року я виходила до них мало не щодня. Дивилася, як прокльовуються червонуваті паростки. Як розгортається листя. Як набухають бутони. І ловила себе на дивній думці: поки вони ростуть, поки цвітуть, поки повертаються після кожної зими — десь усередині мене все ще живе той дім, у якому мама пече млинці, а тато гріє шкарпетки біля груби.

Тепер щовесни, коли вони розквітають, мені здається, що десь зовсім поруч знову пахне димом із груби, шкварчать мамині млинці і тато перевіряє, чи теплі шкарпетки.

Іноді я виходжу до них просто так. Торкаюся пелюсток, поправляю листя після дощу й раптом ловлю себе на тому, що посміхаюсь. Наче мама зовсім поруч. Наче тато ось-ось покличе мене до столу.

І поки цвітуть півонії — дім нікуди не зникає.