Спочатку:
На сторінку книги
Перед Великоднем я взяла дітей і поїхала до батьків — допомогти прибрати могили дідуся і бабусі та хоча б ненадовго втекти від міста, сирен, побуту і власної втоми.
Старша донька всю дорогу питала, чи вже приїхали до бабусі, а молодша заснула ще за містом, притиснувши до щоки улюблену іграшку.
Дорога додому завжди діяла на мене дивно. Мов десь усередині тіла жила окрема пам’ять, старша за слова.
Щойно за вікном починалися знайомі поля — я ставала спокійнішою. Поволі зникала напруга в плечах. Ставав тихішим внутрішній шум. Навіть дихати ніби було легше.
Я дивилась у вікно машини і ловила кожну дрібницю, знайому ще з дитинства. Стару ферму за поворотом. Магазин із вигорівшою на палкому сонці вивіскою. Верби над ставком. Темні гнізда лелек на стовпах. Городи, де вже виднілися перші рівні рядки картоплі.
Тут навіть повітря пахло інакше. Вологою землею. Димом із груб. Молодою травою. І чимось невловимо рідним — запахом дому, який неможливо пояснити людині, що ніколи не мала села. А ще — димом із вуличних плит, де вже ладнали великодні страви.
У селі весна завжди пахла не лише землею і травою. Вона пахла баняками, дровами, молоком із ранкового доїння і маминим фартухом, у який завжди витирали руки замість рушника.
Десь попереду вже чекала мамина кухня. Для мене дім завжди мав запах страв із печі — той особливий запах тепла, дров і їжі, який неможливо переплутати ні з чим у світі. Не парфумами. Не свіжим ремонтом. Не дорогими свічками. А саме печею. Тим особливим теплом глини, дров і їжі, яке неможливо переплутати ні з чим.
Я і досі пам’ятаю великодні ранки після церкви. Коли надворі ще холодно і сиро, у кошику пахне паскою і свяченою ковбасою, а ти сонний повертаєшся додому після служби.
Мама одразу поспішала до печі. Відкривала важкі металеві дверцята — і з хати вмить розливався запах голубців, печені, налисників і свіжоспечених пасок, які вона готувала ледь не до другої ночі. І чомусь саме в ті моменти найбільше відчувалося свято. Не в церкві. Не в кошику. А в отій теплій печі, яка чекала на нас до світанку.
Я ще кілька хвилин сиділа в машині, коли ми приїхали. Діти вже просилися надвір, мама щось говорила про обід, а я дивилася на знайомі дерева за вікном і ловила себе на дивному відчутті. У рідному селі час завжди рухався інакше. Варто було лише переступити батьківський поріг, і спогади починали оживати самі собою — запахом печі, скрипом старих дверей, маминим голосом із кухні. Та цього разу ми приїхали не лише за спогадами. Перед Великоднем у нас була давня родинна традиція — спочатку навідати тих, кого вже немає поруч. Тож, ледве перепочивши з дороги, ми взяли ганчірки, лампадки й вирушили на цвинтар до дідуся та бабусі.
