Спочатку:
На сторінку книги
Глава 10. Темна сторона закону
Чорний поліцейський позашляховик із вереском гальм зупинився перед масивною залізобетонною будівлею центрального управління поліції Дохи. Вікторія вискочила з машини першою, навіть не чекаючи, поки Павло вимкне двигун. Усередині дівчини вирував такий коктейль із адреналіну, злості та страху за сестру, що вона фізично не могла залишатися на місці. Павло наздогнав її вже біля масивних скляних дверей, м’яко, але впевнено перехопивши за лікоть, змушуючи збавити оберти.
— Холодна голова, Віко. Пам’ятай, що ти обіцяла, — тихо, але вагомо нагадав він, дивлячись у її широко відкриті, гарячкові карі очі.
Вона глибоко вдихнула вогке, розпечене нічне повітря Катару, змушуючи себе заспокоїтися, і кивнула.
У просторому, стерильно чистому вестибюлі, де пахло дорогою хлоркою та кавою, до них швидким кроком підійшов детектив Махмуд. У його руках була щільна папка з документами, на якій красувався герб місцевого міністерства внутрішніх справ. Обличчя катарця було суворим і зосередженим.
— Ассаламу алейкум, колеги. Добре, що ви так швидко, — коротко кивнув Махмуд англійською мовою.
Павло не став витрачати час на дипломатичні люб’язності. Він різко, майже грубо взяв інформаційну папку з рук Махмуда, розкриваючи її прямо на ходу. Його очі швидко забігали по рядках, написаних міжнародною англійською мовою. Вікторія заглядала через його плече, намагаючись вихопити бодай якісь знайомі слова, поки сам катарський детектив не почав розповідати суть справи, вводячи їх у курс подій.
— Цей Мухаммед... він не просто звичайний бомбила з міського ринку, який вирішив підзаробити на наївних туристках, — тихо, майже пошепки заговорив Махмуд, ведучи українських детективів по довгому, тихому коридору. — Ми підняли його старе досьє через канали Інтерполу. Цей вирадок раніше кілька років працював у Бангладеш. І займався він там не перевезеннями, а нелегальним бізнесом — продажем людей, переважно молодих дівчат, у рабство. Він чудово знає, як працює цей ринок, і він абсолютно точно не просто так погодився везти Катерину та Валерію в ту далеку пустельну зону. Він знав, куди і до кого їх везе. Це була спланована пастка.
Ці слова вдарили по Вікторії, наче фізичний удар. У голові зашуміло, а перед очима на мить попливли криваві плями. Продаж людей. Бангладеш. Пастка. Її рідна, кохана сестра, з якою вони ще нещодавно ділили дитячі секрети, потрапила в руки до професійного торговця живим товаром! Віка відчула, як пальці самі стискаються в кулаки з такою силою, що нігті ледь не прокусили шкіру на долонях. Вона з усіх сил намагалася зберегти спокій усередині, стримати крик розпачу, який підкочувався до горла. Вона чудово розуміла: якщо вона зараз дасть волю емоціям, якщо зірветься — Павло просто відсторонить її, закриє в готелі, і тоді вона взагалі нічим не зможе допомогти. А знаючи, що якщо вони не об’єднають свої зусилля з Павлом, не діятимуть як єдиний, злагоджений механізм, вони просто не зможуть врятувати її сестру та її подругу Валерію.
Вікторія зібрала всю свою волю в кулак, підняла горду голову, впіймала погляд Павла, в якому теж прокинулася хижа, небезпечна злість, і твердо промовила:
— Тоді допитаємо цього вирадка. Просто зараз.
Махмуд серйозно кивнув, зупиняючись біля важких залізних дверей без жодних розпізнавальних знаків:
— Так, він уже в кімнаті для допитів. Наші хлопці затримали його півгодини тому на околиці нічного ринку, коли він намагався швидко розпродати свої речі й, судячи з усього, залягти на дно. Ідемте.
Вони увійшли в темну, похмуру кімнату для допитів. Тут не було вікон, лише сірі бетонні стіни, важкий металевий стіл посередині й дві прикручені до підлоги табуретки. Над столом тьмяно світила одна-єдина лампа, заливаючи кімнату холодним, неприємним світлом. На стільці сидів Мухаммед. Це був худий, жилавий араб середнього віку з рідкою борідкою, одягнений у брудну сорочку. Його руки були міцно сковані залізом наручників, ланцюг яких кріпився до спеціального кільця на столі.
Вікторія дивилася на цього водія, і всередині неї все переворочувалося від огиди. Цей чоловік... він дивився на них абсолютно спокійно, з якоюсь тупою, тваринною байдужістю. Він сам, своїми руками дозволив дівчатам потрапити в цю смертельну ловушку, або, що ще гірше, він усе знав заздалегідь, прорахувавши кожен крок і отримавши за це свої криваві гроші.
Павло та Вікторія синхронним, чітким рухом дістали свої службові посвідчення і показали значки, даючи зрозуміти, що перед ним не просто місцеві поліцейські, а міжнародна слідча група. Павло першим рішуче сів на стілець прямо навпроти затриманого, впершись кулаками в стіл і нависаючи над ним усім своїм могутнім тілом. Махмуд став трохи збоку, готовий виконувати роль перекладача на арабську мову.
— Ну що,виродок, догрався? — почав Павло. Його голос звужав так низько й загрозливо, що навіть у Вікторії по спині пробігли сироти. — Думав, продаси дівчат у пустелю, сховаєшся на ринку і ніхто нічого не дізнається? Не на тих напав. Ми приїхали за тими двома дівчатами, яких ти дозволив собі відвезти в пустелю, де зараз перебувають дуже небезпечні люди. Особливо для іноземок. А тепер посмотри сюди!
Павло з різким шумом кинув на стіл дві глянцеві фотографії, які дістав із внутрішньої кишені піджака. На них були зображені усміхнені, красиві Валерія та Катерина на тлі київських краєвидів. Вікторія стояла позаду Павла, схрестивши руки на грудях, і уважно спостерігала за процесом, намагаючись вчитися кожному професійному руху старшого колеги, хоча серце її просто розривалося від вигляду обличчя сестри.
Павло почав жорстко тикати пальцем у фотки, заганяючи Мухаммеда своїм поглядом у кут:
— Ну? Узнаєш дівчат? Це ти їх відвіз? І найголовніше — куди саме ти їх відвіз?! Відповідай, інакше вони в великій небезпеці, а твоє життя з цієї хвилини перетвориться на суцільне пекло!
Махмуд швидко й емоційно перевів усе це на арабську мову, буквально випльовуючи слова в обличчя затриманому. Водій вислухав це абсолютно мовчки. Його обличчя не здригнулося жодним мускулом. Він лише злегка поворухнув руками, від чого залізо наручників тихо забрязкало об стіл. Мухаммед щось тихо, коротко і байдуже буркнув у відповідь, дивлячись повз Павла.
Махмуд насупився і повернувся до українських детективів, переводячи відповідь: — Він каже, що нічого не знає. Каже, що ці дівчата самі найняли його на ринку, заплатили йому хороші гроші й попросили відвезти туди, де немає туристів, щоб зробити красиві фото пустелі. Він стверджує, що просто виконав свою роботу водія, висадив їх біля барханів і поїхав назад. Каже, що нічого не знає про жодних бедуїнів і не зможе показати точне місце, куди їх відвіз, бо в пустелі всі дюни однакові, а в темряві він взагалі втратив орієнтири.
Така нахабна, брехлива відповідь почала не на жарт злити Павла. Його обличчя потемніло від гніву. Він став ще більш жорстким, різко нагнувся вперед, майже впритул до обличчя араба, так що між ними залишалося всього кілька сантиметрів.
— Виродок! Я тобі не ясно спитав, куди ти їх відвіз?! — гаркнув Павло, з силою вдаривши долонею по столу, від чого фотографії дівчат злетіли в повітря. — Ти, виродок, можеш прямо сьогодні сісти в таку тюрму, з якої живим уже ніколи не вийдеш! Катарські закони щодо співучасті у кіднепінгу дуже короткі — ти згниєш у виправній колонії посеред розпеченого каміння! Відповідай! Кому ти їх продав?!
Араб знову замовк, опустивши погляд на свої сковані руки. Його повне ігнорування та мовчання почали остаточно бісити Павла. Старший детектив, який звик вибивати покази з найзапекліших київських бандитів, уже ледь стримував себе. Він стиснув зуби, його плечі напружилися, і він був уже ледь не готовий кинутися на нього з кулаками, щоб фізично вибити хоч якесь слово з цього торговця людьми.
Розуміючи, що ситуація заходить у глухий кут, а агресія Павла лише закриває водія в собі, Вікторія вирішила діяти інакше. Вона зробила крок уперед, м’яко поклавши руку на плече Павла, змушуючи його трохи відсторонитися.
— Павле, зачекай. Давайте я спробую... — тихо, але впевнено сказала вона. Потім повернулася до катарця: — Переводьте, Махмуде.
Вікторія підійшла до столу, взяла до рук фотографію Катерини й поклала її прямо перед очима Мухаммеда. Її голос більше не був сухим чи офіційним. У ньому звучав чистий, глибокий людський біль, змішаний із залізною, небезпечною рішучістю дівчини, якій більше нічого втрачати.
— Подивися на неї, — тихо почала Віка, дивлячись прямо в очі водія. — Ось це — мої найдорожчі люди. Одна з цих дівчат — моя рідна сестра. Моя кров. Я прилетіла сюди з іншого кінця континенту, і я готова заради неї звернути на край світу, пройти крізь вогонь і будь-яку пустелю, щоб її знайти. І ти... ти зобов’язаний мені допомогти. Тому що якщо з її голови впаде хоч одна волосина, якщо з нею щось станеться... я особисто тебе закопаю в цих пісках, запам’ятай мої слова! Я знайду спосіб дістати тебе навіть із найглибшої тюрми Катару. Ти прекрасно знав, куди ти їх віз. Це не було випадковим совпадением, що ти навмисно вирішив відвезти їх саме в ту частину пустелі, де кочують ці бедуїни, які роблять із жінками все, що захочуть! Відповідай негайно! Де цей табір?!
Водій повільно підняв голову і вперше подивився прямо в карі, повні сліз та люті очі Вікторії. Махмуд швидко і з особливим тиском перевів кожне її слово на арабську. Мухаммед уважно вислухав, а потім на його обличчі раптом з’явилася бридка, єхидна ухмилка. Йому було абсолютно все одно на її дівочі погрози. Він зневажливо пирхнув і щось зухвало кинув Махмуду по-арабськи.
Махмуд миттєво змінився в обличчі, його очі округлилися від обурення. Він повернувся до Віки, ледь стримуючи лють:
— Ця худоба каже: «Якщо ти так сильно рвешся і переживаєш за свою сестру, то чому ж ти тоді не поїхала разом із нею в ту пустелю? Сиділа б зараз поруч».
Ці слова розпалили всередині Вікторії справжню пожежу. Згадка про її власну провину, про те, що вона дійсно не поїхала з Катею через свою роботу, змусила дівчину остаточно втратити контроль. Вона з силою бахнула кулаком по столу, аж залізо дзвякнуло:
— Ах ти ж тварюка! Ти заговориш у мене! Ти сядеш на все життя, якщо з ними щось случиться! Ти згниєш тут!
Мухаммед, побачивши її істерику, лише задоволено примружився. Він знову повернувся до Махмуда і холодно вимовив довгу фразу арабською мовою, після чого закрив очі, демонструючи, що розмова закінчена.
Махмуд важко зітхнув, опустивши руки:
— Усе, детективи. Він сказав, що не буде більше говорити жодного слова без свого адвоката.
Вікторія всередині просто кипіла від гніву й безпорадності. Вона чудово розуміла місцеву процедуру розслідування: якщо затриманий офіційно викликає адвоката, допит негайно переривається до прибуття захисника, а це могло зайняти до кількох діб. Павелу такий поворот подій теж дуже не сподобався. Він різко підвівся, його обличчя перетворилося на сувору кам'яну маску. Він зрозумів, що офіційним шляхом у цих стінах вони зараз більше нічого не витягнуть.
— Дякую за допомогу, детектив Махмуд, — стримано промовив Павло, тиснучи руку катарському колезі. — Нам треба трохи провітритися і подумати, як далі капати на цього водія та де шукати нові зачіпки.
Вони вийшли з гнітючої, темної кімнати допитів. Вікторія майже бігла по коридору, відчуваючи, що стіни відділку починають на неї тиснути. Вона вискочила на вулицю, де панувала задушлива катарська ніч, і зупинилася біля парковки, жадібно дихаючи глибше, намагаючись ковтати гаряче повітря і заспокоїти шалене серцебиття. Перед очима все ще стояла ця бридка ухмилка водія.
Павло, який чудово понімав її почуття і бачив, який страшний емоційний тиск зараз витримує ця молода дівчина, повільно підійшов до неї ззаду. Він зупинився поруч, засунувши руки в кишені штанів, і тихо, з незвичною для нього м'якістю запитав:
— Ти в порядку, Віко?
Вікторія різко повернулася до нього, її очі блищали в світлі ліхтарів від стримуваних сліз:
— Я не в порядку, Павле! Я не можу просто так сидіти й чекати, поки цей адвокат приїде, поки вони папери оформлять! Моя сестра зараз перебуває невідомо де, з цими дикунами! Я не здамся, чуєш? Я знайду її. Значить, ми не будемо чекати. Ми прямо зараз маємо їхати туди, в пустелю, і шукати її самі! Я не можу просто сидіти склавши руки й чекати!
Павло, побачивши її відчайдушний порив, діяв миттєво. Він зробив крок уперед, міцно й упевнено схопив її за талію своїми великими руками, притягуючи до себе і змушуючи зупинитися та подивитися на нього. Його гаряче дихання торкнулося її обличчя:
— Вікторіє, зупинись! Це безумство! Їхати вночі в безкрайню пустелю без жодних координат — це чисте самогубство! Ти просто загинеш там, і я втрачу і Катю, і тебе. Послухай мене уважно: по-любому на цього Мухаммеда ми знайдемо управу. Якщо треба буде, ми вийдемо на нього через наші канали, обійдемо правила і допросимо його так, що він заспіває як миленький. Ми знайдемо твою сестру, чуєш мене? Обов'язково знайдемо. Я тобі це обіцяю. Але зараз мені потрібно, щоб ти довірилася мені. Почекай хоча б до завтра, добре? Ранок вечора мудріший. Нам потрібен план.
Віка застигла в його міцних обіймах, дивлячись прямо в його сірі, проникливі й такі надійні очі старшого детектива. Вона відчула, як її дика паніка поступово згасає під дією його впевненого голосу. Дівчина вирішила довіритися йому. Він був правий — емоції зараз лише шкодили справі.
— Добре... — тихо відповіла вона, злегка кивнувши. — До завтра.
Павло повільно відпустив її талію, задоволений її відповіддю. Вони сіли в машину і поїхали назад до готелю. Проте Павло навіть не підозрював, що в цей самий момент у голові Вікторії вже зрів зовсім інший, відчайдушний план. Як справжня спадкоємиця свого легендарного дідуся-детектива, вона не збиралася просто спати. Вона вирішила, що цієї ж ніччю спробує самостійно здобути інформацію у водія, використовуючи свої методи, але вже поза зоною контролю офіційної поліції Катару.
