Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9. Небо над Дохою та кришталеві міражі
Сріблясте крило пасажирського лайнера впевнено розсікало густі, пухнасті хмари, залишаючи далеко внизу прохолодний київський ранок. У салоні бізнес-класу панувала особлива, майже інтимна атмосфера відірваності від усього світу. Тут, на висоті десяти тисяч метрів, земні проблеми здавалися чимось далеким, хоча серце Вікторії продовжувало битися в шаленому, тривожному ритмі.
Ця, як її вже встигли подумки охрестити в управлінні, «солодка парочка» детективів сиділа поруч у м’яких шкіряних кріслах. Довгий час вони летіли в абсолютному мовчанні. Вікторія, підперши підборіддя рукою, невідривно дивилася в круглий ілюмінатор, де безкрає синє небо поступово змінювало свій відтінок на гарячий, золотаво-рудий — ознаку того, що літак підлітав до суворих арабських земель. Проте час від часу вона відривала погляд від скла і стикалася з сірими, глибокими очима Павла. Вони дивилися один на одного мовчки, вивчаючи, немов намагалися без слів прорахувати кроки один одного в цій небезпечній грі.
Віка змушувала себе відволікатися від страшних думок. Усі її внутрішні ресурси були спрямовані на одне — якнайшвидше знайти сестру, вирвати її з лап невідомості. Замість того, щоб відпочивати під час тривалого перельоту, вона відкрила свій робочий планшет і буквально зарилася в інформаційні бази. Дівчина жадібно шукала будь-які відомості про Катар: вивчала особливості його географії, клімату, специфіку пустельних районів, звичаї місцевих племен і суворі закони суверенного емірату. Пальці швидко бігали по сенсорному екрану, відкриваючи одну вкладку за іншою. І ось, після кількох годин ретельного аналізу закритих форумів та внутрішніх зведень катарської поліції, які їм люб'язно надав Гнат перед вильотом, Вікторія злегка скрикнула від несподіваної удачі. Вона знайшла його. Серед сотень реєстраційних карток місцевих ліцензованих перевізників і приватних водіїв Дохи випливло саме те ім'я, яке згадувала Софія. На екрані висвітилася цифрова картка з фотографією і повними контактними даними водія Мухаммеда — того самого чоловіка, який відвіз дівчат у серце нещадної пустелі.
Павло, який весь цей час краєм ока спостерігав за її гарячковою роботою, злегка посміхнувся. У його погляді більше не було тієї ранкової скептичності чи зверхності. Він щиро вирішив похвалити свою молоду помічницю.
— А ви професіоналка, леді, — низьким, приємним голосом промовив він, злегка нахилившись до її крісла, від чого Вікторія знову відчула той самий тонкий, заспокійливий аромат його дорогих парфумів. — Знайти зачіпку в такій купі цифрового сміття за кілька годин лету — це рівень. Ваш дідусь дійсно виростив хорошого копа. З такою хваткою ми знайдемо вашу сестру набагато швидше, ніж я думав.
Вікторія злегка почервоніла від такої похвали, але стримано кивнула, закриваючи планшет. Напруга між ними почала поступово танути, поступаючись місцем звичайній людській цікавості. Вони нарешті розговорилися про життя, забувши на деякий час про суворі рамки субординації. Павло розпитував її про навчання в академії, про дитинство, а потім, раптово змінивши тон на більш м'який і турботливий, запитав:
— Вікторіє, а яке у вас взагалі ставлення до комфорту? Яке вам потрібно отель? Що ви віддаєте перевагу, щоб почуватися нормально після важкого дня?
Віка на мить здивувалася. Вона вважала це питання дещо неубемним і навіть занадто особистим для суворого старшого детектива, який зазвичай вимагав лише сухих звітів. Дівчина злегка знизала плечима, намагаючись показати свою невибагливість:
— Мені байдуже, Павле. Я можу спати і на стільці в кабінеті, якщо цього вимагає справа. Головне — розслідування. Не турбуйтеся про це.
Проте Павло лише похитав головою. Він хотів, щоб дівчині було дійсно окмфотрно. Він бачив, скільки стресу вона пережила за сьогоднішній день, і розумів, що для ефективної роботи в пустелі їй потрібен повноцінний, королівський відпочинок. Тому, вирішивши більше не чіпати її й не сперечатися, детектив просто дістав свій телефон, підключився до бортового інтернету і зробив короткий дзвінок. Використовуючи свої зв'язки та бюджет управління, він особисто забронював номери в одному з найкращих п'ятизіркових готелів Дохи, наполігши на тому, щоб їм виділили виключно окремі, розкішні кімнати на одному поверсі, щоб Віка почувалася в повній безпеці й затишку.
Поки Павло вирішував організаційні питання, Вікторія відчула, як втома остаточно бере своє. Вона закрила очі, відкинула голову на м'який підголівник крісла і заснула глибоким, важким сном.
Їй снилося дитинство. Яскраве, тепле українське літо, зелена трава на дачі у дідуся. Вони з Катериною — ще зовсім маленькі дівчатка — бігають наввипередки по саду, голосно сміючись. Катя, як завжди, попереду, тримає її за руку і кричить: «Вікуся, наздоганяй! Нам нічого не страшно, поки ми разом!». Цей сон був таким реальним, таким солодким, що на губах Вікторії з’явилася слабка посмішка.
Але раптом тепле літо почало розсипатися, перетворюючись на гарячий пісок, а голос сестри став глухим і далеким. Вікторія відчула легкий, обережний дотик до свого плеча.
— Вікторіє, прокидайтеся. Ми прилетіли, — тихо розбудив її Павло.
Вона розплющила очі й на мить розгубилася, але швидко прийшла до тями. Шасі літака вже м’яко торкнулися злітно-посадкової смуги міжнародного аеропорту Хамад у Досі. За вікном панувала розкішна арабська ніч, залита мільйонами неонових вогнів.
Щойно вони пройшли дипломатичний коридор і вийшли в зону прибуття, як їх одразу зустріли представники місцевих правоохоронних органів — катарські поліцейські Махмуд і Саїд. Це були високі, підтягнуті чоловіки в бездоганній білій національній формі, з раціями на поясах і суворими, але шанобливими виразами облич. Після короткого знайомства вони забрали багаж українських колег і провели їх до розкішного чорного позашляховика з поліцейськими номерами.
Машина рушила в бік міста, проїжджаючи повз неймовірні хмарочоси футуристичної форми. Вікторія дивилася на все це з вікна, відчуваючи себе в абсолютно іншому вимірі. Вона практично не понімала арабську мову, якою швидко переговорювалися між собою Махмуд і Саїд на передніх сидіннях. У її лексиконі було лише пару слів, які вона вивчила перед вильотом: «ассаламу алейкум» (вітання) та «шукран» (дякую). Тому дівчині доводилося постійно тримати в руках телефон і через голосовий перекладач переводити уривки їхніх фраз, щоб залишатися в курсі подій.
Нарешті вони прибули до місця призначення. Це був нудний своєю величчю, але неймовірно розкішний готельний комплекс на першій лінії Перської затоки. Біля входу їх зустріла адміністрація готелю — вишколені менеджери в дорогих костюмах. Вони низько вклонилися гостям, наказали портьє негайно забрати їхні речі й провести до номерів, а самих детективів запросили до зони відпочинку. За місцевими традиціями гостинності, втомлених з дороги Павла та Вікторію пригостили традиційними арабськими смаколиками — великими, солодкими королівськими фініками та міцною, ароматною кавою з кардамоном у крихітних чашечках. Вікторії навіть дуже понараисл цей смак: терпкий, пряний напій та солодкі фрукти дивовижним чином повернули їй сили після виснажливої та важкої дороги.
Невдовзі Павло провів Вікторію до її номера. Коли двері відчинилися, дівчина буквально застигла на порозі. Це був справжній шикарний отель, інтер'єр якого вражав уяву. Підлога була викладена білосніжним, ідеально відполірованим мармуром, у якому, як у дзеркалі, відбивалося світло величезної кришталевої люстри. Величезні панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали приголомшливий вид на нічну затоку та хмарочоси Дохи. Посеред кімнати стояло величезне ліжко з шовковими простирадлами, а ванна кімната була оздоблена золотою мозаїкою.
Вікторія згадала, як у літаку Павло так наполегливо розпитував її про зручності та хотів замовити для неї найкраще. Вона повернулася до чоловіка, який стояв у дверях, і відчула, як її серце наповнюється незвичним теплом. Дівчина була глибоко зворушена і тронута його щирою, непідробною турботою, якої вона зовсім не очікувала від цього суворого капітана.
— Дякую тобі, Павле... — тихо, без зайвого офіціозу вимовила вона, дивлячись йому прямо в очі. — Це просто неймовірно. Ти дійсно постарався.
Павло м’яко посміхнувся, прихилившись до одвірка:
— Ти заслуговуєш на найкраще, Віко. Ти сьогодні відмінно попрацювала. Давай зробимо так: зараз ти йдеш у душ, змиваєш із себе весь цей дорожній пил, а я організую нам вечерю прямо сюди. Ми зможемо спокійно поїсти, відпочити і заодно поспілкуватися, щоб ти дізналася про свого старшого детектива трохи краще. Що скажеш?
— Я тільки за, — кивнула Віка, відчуваючи, що голод дійсно дається взнаки.
Через півгодини, освіжена після гарячого душу, Вікторія вийшла в основну кімнату, одягнена в легкий білий готельний халат. На мармуровому столиці біля вікна вже чекав справжній гастрономічний бенкет, який замовив Павло. Тут було все: і звична для них європейська піца з тягучим сиром, і свіжі вишукані суші, і традиційні арабські страви — ніжний хумус, м'ясне асорті на грилі та гарячі коржі.
Дівчина з великим охотою приєдналася до вечері, із задоволенням куштуючи їжу. Павло сидів навпроти, знявши свій суворий піджак і розстебнувши верхні ґудзики сорочки. Він виглядав розслабленим і неймовірно привабливим у цьому приглушеному світлі настільних ламп.
Вікторія, зробивши ковток прохолодного соку, уважно подивилася на нього і зважилася на питання, яке давно її цікавило:
— Павле... розкажи мені про себе. Яка твоя історія? Чому ти став таким... ну, яким ти є?
Чоловік на мить задумався, крутячи в руках склянку з водою. А потім почав неспішно розповідати про своє життя. Він говорив про складні дитячі роки в провінційному містечку, про перші важкі справи в поліції, про розчарування в людях і про те, як навчився ховати свої справжні почуття під маскою цинізму та суворості, щоб просто вижити й не збожеволіти від того бруду, з яким доводиться стикатися щодня. Він говорив щиро, без прикрас, і Віка ловила кожне його слово.
У міру того, як тривала їхня розмова, атмосфера в кімнаті почала стрімко змінюватися. Між ними раптово спалахнула якась невидима, але надзвичайно потужна іскра. Тепер перед Вікторією сидів зовсім не той Павло, що був суворим, закритим капітаном у Києві. Перед нею був сильний, глибокий і дуже чуйний чоловік, який дивився на неї з такою неприхованою ніжністю, що у дівчини перехопило подих.
Павло повільно підвівся зі свого стільця, підійшов до її крісла і протягнув руку, допомагаючи їй піднятися. Вікторія встала, опинившись у небезпечній близькості від нього. Вони стояли на фоні нічного панорамного вікна Дохи, мармурова підлога відбивала їхні силуети. Павло обережно взяв її за талію, притягуючи до себе, а його погляд опустився на її губи. Віка відчувала шалене серцебиття і тепло його тіла. Вони вже заплющили очі, нахиляючись один до одного, і були готові поцілуватися, піддавшись цьому раптовому, палкому почуттю...
Тр-р-р-р! Тр-р-р-р!
Різкий, гучний звук мобільного телефона Павла розірвав тишу кімнати, як постріл.
Вони миттєво відсахнулися один від одного, важко дихаючи. Павло чортихнувся про себе, дістаючи з кишені штанів слухавку. На екрані висвітилося ім'я Махмуда. Детектив швидко натиснув кнопку відповіді й увімкнув гучний зв'язок.
— Алло, Павле! — пролунав збуджений, швидкий голос катарського поліцейського, який перекладач на планшеті ледь встигав обробляти. — Ми зробили це! Наші оперативники щоночі прочісували приміські райони, і ми знайшли того водія Мухаммеда! Він зараз перебуває в нашому центральному відділку. Приїжджайте негайно, ми допросимо його разом із вами! У нас є шанс дізнатися, куди він відвіз дівчат!
Павло та Вікторія перезирнулися. Романтичний ужин був безжально перерваний суворою реальністю їхнього розслідування, але в очах обох спалахнув професійний азарт.
— Зрозумів тебе, Махмуде. Будемо за п'ятнадцять хвилин, — чітко відповів Павло і вимкнув зв'язок. Він подивився на Віку, на його обличчя миттєво повернулася звична детективна зібраність. — Одягайся, леді. Робота кличе. Наша перша зачіпка чекає на нас.
Вікторія рішуче кивнула і кинулася до своїх речей. Вони залишили шикарний готельний номер і швидко побігли вниз, до поліцейської машини, що вже чекала на них біля входу, готові вичавити з цього водія всю правду про Катерину.
