Раді Вас бачити!

Глава 7. Нитки, що ведуть у пустелю

Екран ноутбука в кабінеті начальника світився тьмяним, холодним світлом. Віталій Петрович важким рухом руки запустив відеофайл, отриманий від катарської поліції через канали Інтерполу. Це було те саме відео з телефона Софії, яке дивом уціліло після її падіння на розбитій пустельній дорозі.

Кадри жахали своєю реалістичністю. Камера шалено тряслася, ловлячи в об’єктив то шматки нічного зоряного неба, то підстрибуючий під ногами пісок. Крізь суцільний шум вітру та гуркіт далеких чоловічих голосів проривався розпачливий, майже нелюдський крик Софії. Вона бігла, задихаючись, ковтаючи розпечене повітря, і благала про допомогу, кричачи, що бедуїни збожеволіли й захопили її подруг. Відео раптово обірвалося різким ударом і глухим звуком падіння, після чого настав найстрашніший момент — тиша, розбавлена лише далеким, ледве чутним плачем.

Коли запис закінчився, у кабінеті повисла важка, гнітюча мовчанка. Вікторія повільно опустила погляд на свої руки, що лежали на колінах. Її пальці, міцно стиснуті в кулаки, помітно тремтіли. Увесь її ранковий бойовий запал, яскрава помада та горда постава в один момент здалися крихітними й беззахисними перед обличчям цієї дикої, невідомої небезпеки, у яку потрапила її рідна людина. Дивлячись на Катерину на застиглому кадрі відео, Віка відчула, як до горла підкочується гарячий клубок, а повітря в кімнаті раптово стало занадто мало.

Павло, який весь цей час пильно спостерігав за кожною зміною в міміці новенької, помітив, як зблідло її обличчя і як згасла її удавана впевненість. Його суворий погляд пом’якшав ще більше. Він злегка нахилився до неї, порушуючи мовчання своїм низьким, заспокійливим голосом:

— Ви в порядку, Вікторіє?

Дівчина не відповіла, лише ледь помітно кивнула, продовжуючи дивитися в одну точку на підлозі. Павло зітхнув, випрямився і перевів серйозний погляд на начальника, а потім знову подивився на Віку.

— Але давайте дивитися правді в очі, — жорстко, але справедливо продовжив детектив. — Оскільки ви є близькою родичкою зниклої, ви — зацікавлена особа. Ви рідні душі. За всіма інструкціями та кримінально-процесуальним кодексом, вам категорично не положено вести це розслідування. Вас не мають права допускати до матеріалів, а тим паче — до оперативної роботи. Це занадто великий емоційний тиск. Ви можете припуститися помилки, яка коштуватиме комусь життя.

Ці слова поділилися на Вікторію як крижаний душ. Вона різко підняла голову, і її карі очі, в яких ще секунду тому стояли сльози, спалахнули такою шаленою рішучістю та впертістю, що навіть досвідчений Павло на мить здивувався. Вона впіймала його погляд і твердо, без жодного натяку на слабкість, запитала:

— Чому? Чому я маю залишатися осторонь, коли моя сестра в біді? Ви не розумієте... Ради неї я піду на все! Я закінчила академію з відзнакою, я знаю право, я вмію думати! Я не збираюся сидіти в Києві й чекати, поки мені пришлють сухий звіт про те, що її не знайшли. Якщо ви мене не пустите через двері, я знайду спосіб залізти через вікно. Мені плювати на інструкції, коли на кону життя Каті!

Павло криво посміхнувся, спершись ліктями на стіл. Поведінка цієї дівчини, її бунтарський дух та відчайдушна сміливість чомусь відгукувалися в ньому. Він сам не раз грішив тим, що обходив дурні бюрократичні правила заради досягнення результату.

— Це проти правил, леді... — протягнув він, крутячи в пальцях ручку. — Хоча, якщо чесно, я й сам ніколи не був проти того, щоб трохи порушити ці самі правила, якщо це допоможе справі.

Він повернувся до Віталія Петровича, який уже збирався суворо заперечити й виставити новеньку за двері, і підняв руку, зупиняючи начальника.

— Віталію Петровичу, давайте зробимо так. Я поговорю з вами як старший слідчий групи. Нехай Вікторія офіційно не входить до складу слідчої комісії, але як починаюча детективка вона може пройти реальну, так би мовити, польову практику під моїм особистим наглядом. Вона буде моїм помічником, моїми очима й вухами в тих моментах, де офіційному слідству можуть закрити доступ. Вона добре знає постраждалу Софію, знає характер своєї сестри. Вона нам знадобиться. Вона десь допоможе мені, десь виконає рутинну роботу, повчитися знову ж таки корисно. Що скажете?

Начальник довго дивився на Павла, потім на Вікторію, яка затамувала подих ув очікуванні вироку. Полковник важко зітхнув, потер втомлені очі під окулярами й махнув ручкою.

— Гаразд, Павле. Під твою особисту відповідальність. Якщо вона влаштує там самодіяльність або підставиться — полетите з органів обоє. А зараз — марш працювати.

— Дякую, — коротко кивнула Вікторія, відчуваючи, як величезний тягар трохи спав із її плечей. Вона підвелася зі стільця, готова діяти прямо зараз. — Тоді поговоріть із ким треба, а я готова. Прямо зараз я їду опитати Софію. Вона єдиний свідок, вона бачила цих людей.

Павло, оцінивши таку шалену рішучість і швидкість дівчини, підвівся слідом. Його висока, міцна постать на мить закрила світло з вікна.

— Не так швидко, колего, — спокійно зупинив він її, поправляючи манжети своєї чорної сорочки. — Спочатку мені треба оформити пару паперів і скоординувати дії з міжнародним відділом. Чекайте тоді мене в коридорі. За десять хвилин я вийду, і ми поїдемо разом. Саму я вас нікуди не відпущу.

Вікторія кивнула, розвернулася і чітким кроком вийшла з кабінету. Опинившись у коридорі, вона відчула, як ноги на мить стають ватяними. Емоційне напруження давалося взнаки. Вона підійшла до робочого столу Гната, який усе ще сидів у своїй старій батьківській кофті й щось зосереджено шукав у базі даних. Побачивши, що дівчина вийшла з кабінету керівника абсолютно блідою, розладнаною та збентеженою, Гнат миттєво засуетився. Йому стало по-людськи шкода цю красиву новеньку, на яку в перший же день звалилося таке горе.

— Вікторіє... ви як? — тихо запитав він, піднімаючись зі свого стільця. — Я тут... загалом, я бачив, що ви зовсім нічого не їли. Вирішив ось... ризикнути для вас.

Хлопець ніяково протягнув їй паперовий стаканчик із гарячою, ароматною кавою та свіжу, ще теплу булочку з корицею, яку він спеціально збігав купити в буфет на першому поверсі, поки вона була на нараді.

Віка здивовано подивилася на Гната, і на її обличчі вперше за цей ранок з’явилася слабка, але щира посмішка.

— Дякую тобі, Гнате. Ти навіть не уявляєш, як це зараз вчасно, — м’яко вимовила вона, беручи стаканчик. Гарячий напій приємно зігрів її змерзлі від нервів пальці.

Поки вона робила маленькі ковтки, намагаючись повернути думки в норму, дівчина дістала телефон. Їй потрібно було зробити найважчий дзвінок — своїй матері. Вікторія була злісна й ображена: чому мати, знаючи про те, що Катерина зникла в Катарі вже три дні тому, нічого їй не сказала? Чому приховувала такий кошмар?

Вона швидко набрала номер. Щойно в слухавці почувся заплаканий, тремтячий голос мами, Віка, не стримуючи емоцій, майже пошепки, але дуже сердито вимовила в трубку:

— Мамо! Я зараз в управлінні поліції. Я все знаю про Катю! Чому? Поясни мені, чому ти мовчала три дні? Чому ти не сказала мені, що моя рідна сестра пропала в цій чортовій пустелі? Ти думала, я не дізнаюся? Я детектив, мамо! Це моя робота!

На іншому кінці дроту мати розридалася, намагаючись виправдатися, що не хотіла розчарувати й налякати Віку в її перший робочий день, що катарська поліція просила не піднімати шум у пресі, щоб не нашкодити заручникам. Але Вікторія не хотіла слухати виправдань. Вона коротко кинула, що сама в усьому розбереться, і вимкнула телефон, важко дихаючи.

У цей момент двері кабінету начальника відчинилися, і в коридор вийшов Павло. Він ішов упевнено, тримаючи в руках ключі від машини. Щойно він наблизився до Вікторії, вона миттєво відчула шлейф його дорогих, терпких чоловічих парфумів із нотками тютюну та дорогої шкіри. Цей запах чомусь поділився на неї дивно: усередині раптом з’явилося дивне відчуття абсолютної безпеки та залізобетонної впевненості. Вона зрозуміла, що поруч із цим чоловіком їй нічого не загрожує, і він дійсно зможе її підтримати в цій біді. Можливо, цей Павло зовсім не такий жорстокий і страшний, як про нього щойно розповідав Гнат. Можливо, під цією маскою циніка ховається сильний і надійний захисник.

Павло зупинився перед нею, окинув її оцінюючим поглядом і серйозно промовив:

— Ну що, леді, поїхали. Відтепер ви перебуваєте під моєю особистою опікою та керівництвом. Але запам’ятайте головне правило нашої співпраці: ви не висовуєтеся самовільно ні на крок. Оскільки ви являєтеся рідною сестрою зниклої, будь-який ваш емоційний зрив може зіпсувати нам усю гру. Ви будете мені допомагати, аналізувати матеріали, вести опитування, але головний тут я. Домовилися?

Вікторія зібрала всю свою волю в кулак, подивилася прямо в його сірі, проникливі очі й відповіла з абсолютною впевненістю в голосі:

— Домовилися. Свої емоції я залишаю за дверима цього управління. Я готова працювати. Їдемо.

Павло задоволено кивнув, у його очах промайнула повага до її витримки.

— Домовилися. Ну що ж, вітаю з першою серйозною роботою, леді. Подивимося, на що здатні наші золоті медалістки.

Він обернувся до Гната, який продовжував уважно спостерігати за ними зі свого місця: — Гнате, поки ми на виїзді, переверни догори дном усю інформацію про Софію. Все, що є: її контакти, соцмережі, маршрути, банківські картки, з ким спілкувалася перед вильотом у Катар. Мені потрібні всі деталі про неї. Зрозумів?

— Так, Павле, без проблем, усе зроблю в найкращому вигляді, — швидко відчеканив Гнат, енергійно застукавши по клавіатурі.

Павло кивнув Вікторії на вихід, і вони швидким кроком попрямували до парковки. Невдовзі його потужна чорна машина вже мчала київськими вулицями, направляючись до будинку, де мешкала Софія, яка кілька днів тому повернулася з Катару першим же евакуаційним рейсом.

Дорога тривала в мовчанці, але невдовзі Павло вирішив порушити її, щоб трохи розрядити обстановку і краще пізнати свою нову помічницю. Він крутив кермо однією рукою, злегка мружачись від яскравого київського сонця.

— Знаєте, Вікторіє... дивлюся я на вас і думаю. Ви ж дуже приваблива, ефектна дівчина. З вашими даними можна було спокійно йти в модельний бізнес, у міжнародні відносини чи хоча б відкрити якийсь затишний салон у центрі столиці. Чому ви взагалі вирішили стати детективом? Чому обрали цю брудну, небезпечну і зовсім не жіночу роботу в забійному відділі?

Вікторія повернула голову до вікна, спостерігаючи за миготінням будинків, а потім перевела погляд на Павла:

— Я з самого дитинства знала, ким буду. У мене не було інших варіантів. Мій дідусь був першокласним, легендарним детективом ще за старих часів. Він розплутував такі справи, від яких усі відмовлялися. Я виросла на його розповідях замість казок перед сном. Зараз він уже давно на пенсії, живе за містом, але його аналітичний розум досі працює як швейцарський годинник. Він навчив мене бачити деталі там, де інші бачать порожнечу.

Павло зацікавлено підняв брови, оцінивши таку сімейну історію: — Дідусь-детектив — це серйозно. Думаю, він би дуже пишався вами зараз, бачачи, яка у нього виросла наступниця. А з Катериною які у вас стосунки? Ви ж сестри, але судячи з того, що ви не знали про її поїздку, між вами не все так просто?

Вікторія зітхнула, і в її пам’яті миттєво пронеслися теплі, яскраві моменти з минулого. Вона згадала, як у дитинстві вони з Катею ділили одну кімнату, як разом ховалися під ковдрою від грози, як ділилися найпотаємнішими дівочими таємницями. Катерина була старшою, завжди більш авантюрною та сміливою, а Віка — більш раціональною.

— Ми завжди були дуже близькі, — тихо відповіла Вікторія, і в її голосі почувся легкий сум. — Катя дружила з Софією ще з часів коледжу, вони були нерозлейвода. Але останнім часом ми стали рідко говорити. Я повністю заглибилася в навчання в академії, потім переїхала сюди, в столицю, щоб будувати кар'єру. Постійні сесії, практика, чергування... Ми здебільшого зідзвонювалися лише на свята.

— І ви зовсім нічого не знали про її поїздку в Катар? — обережно запитав Павло, збочуючи у двір спального району.

Вікторія раптом відчула, як її серце стиснулося від раптового, гострого болю провини. Перед очима виникла їхня остання розмова по відеозв'язку місяць тому. Катерина тоді так палко, з палаючими очима розповідала про Катар, про те, як це буде круто, і буквально благала Віку поїхати разом із ними, відпочити від цієї вічної паперової роботи. Але Вікторії тоді було абсолютно не до цього — на кону стояв диплом, підготовка до випускних іспитів, і вона просто відмахнулася, сказавши, що занадто зайнята.

Тепер Віка сиділа в машині, і її душу випалювала страшна думка: якби вона тоді погодилася, якби поїхала з ними, усе могло б бути інакше. Вона ж детектив, вона б точно помітила небезпеку, не дозволила б їм сісти в те таксі, не пустила б у дику пустелю. Вікторія почала палко винити себе в тому, що через її кар'єризм і зайнятість Катерина зараз пропала і перебуває невідомо де.

— Вона благала мене поїхати з ними... — глухо промовила Віка, стискаючи губи, щоб не розплакатися. — А я відмовилася. Це я винна...

Павло помітив її стан. Він різко, але плавно зупинив машину біля потрібного під’їзду сучасної багатоповерхівки. Чоловік вимкнув двигун, повернувся до неї й схопив її за плече, злегка стиснувши, змушуючи подивитися на себе.

— Припиніть це, Вікторіє. Чуєте мене? Припиніть себе винити. Ви ні в чому не винні. Ваша сестра доросла жінка, яка сама прийняла ризиковане рішення. Зараз самоїдство нам не допоможе. Нам потрібна холодна голова. Ми приїхали. Зберіться.

Віка глибоко вдихнула, зустріла його суворий, але підтримуючий погляд і кивнула. Його слова подіяли як протверезне. Вони вийшли з машини.

Двір був тихим і доглянутим. Вони підійшли до під'їзду, але підніматися в квартиру не довелося. У цей момент важкі залізні двері відчинилися, і на вулицю вийшла Софія. Вона виглядала жахливо: бліда, з величезними темними колами під очима, її ліва нога була щільно перемотана медичним бинтом, і вона злегка накульгувала. Побачивши на подвір'ї Вікторію, Софія на мить завмерла, а потім її обличчя спотворилося від болю та сліз. Вона кинулася до дівчини й міцно, відчаївшись, обійняла її, ховаючи обличчя на її плечі.

— Вікуся... Пробач мене, благаю, пробач! — захлинаючись сльозами, заридала Софія. — Це я... я не уберегла її! Я мала її зупинити, мала силою потягнути назад у готель! Прости мене...

Вікторія стояла нерухомо. Її обличчя знову стало суворим, а погляд холодним, як у справжнього слідчого на допиті. Вона обережно, але рішуче відсторонила Софію від себе, тримаючи її за плечі, і прямо подивилася їй в очі.

— Ти не зберегла свою подругу, Софіє. Чому? — її голос прозвучав не як голос сестри, а як голос закону. — Чому ви взагалі туди поїхали? Хто вас туди ввіз? Поясни мені все.

Софія витерла сльози тремтячою рукою, намагаючись вгамувати дике серцебиття під цим важким поглядом Віки.

— Бедуїни... вони... це був кошмар, Віко. Вони спочатку були такі милі, такі гостинні. Напували нас кавою, показували танці з мечами... А потім, коли ми вирішили піти, вони просто... просто забрали її та Валерію. Схопили як речі. Я бігла, я так сильно бігла крізь темряву, я думала, що помру там...

У розмову втрутився Павло, який весь цей час уважно аналізував поведінку свідка. Він зробив крок уперед, дістаючи блокнот.

— Софіє, спокійно. Нам потрібні факти. Ви знаєте їхні точні координати? Хоч якісь орієнтири, назву місцевості, де стояв цей табір? Нам це потрібно негайно, щоб ми могли зв’язатися з посольством Катару, скоординувати міжнародні пошуки й почати шукати цих бедуїнів через катарську поліцію безпеки.

Софія безпорадно похитала головою, її губи знову затремтіли від страху: — Ні... я не знаю жодних координат. Там навколо був тільки пісок, суцільні дюни, жодних знаків чи доріг. Телефон там не ловив мережу, я не могла увімкнути навігатор. Не просто так їх знайти... Пустеля величезна, вони постійно кочують з місця на місце.

— Тоді як ви туди потрапили? Хто вас туди привіз? — гостро запитав Павло, звужуючи очі.

— Запитайте у Мухаммеда... — згадала раптом Софія, її очі блиснули надією. — Він місцевий водій таксі. Це він. Він віз нас у це прокляте місце. Ми заплатили йому великі гроші, щоб він порушив правила і відвіз нас туди, де немає туристів. Він знає дорогу! Він точно знає, де перебуває це плем'я! Я... я говорила подругам не їхати туди... Боже, як я могла це допустити? Чому я погодилася?

У цей момент з під'їзду почувся тупіт маленьких ніжок. На подвір'я вибігла маленька донечка Софії, тримаючи в руках іграшкову коляску з куклами. Дівчинка, побачивши, що мама знову плаче, підбігла і притиснулася до її ноги, злякано дивлячись на незнайомих дорослих.

Вікторія, побачивши дитину, миттєво змінилася в обличчі. Уся її професійна суворість зникла. Вона присіла навпочіпки перед маленькою дівчинкою, тепло і лагідно посміхнулася їй, погладивши по волоссю:

— Привіт, сонечко. Які у тебе красиві ляльки. Не бійся, все добре. Твоя мама просто трохи втомилася.

Потім Віка піднялася, і Софія, глибоко вдихнувши, спробувала проявити гостинність, попри весь цей жах:

— Віко, Павле... проходьте в будинок. Я зроблю вам каву, розповім усе, що згадаю, детально...

— Дякуємо, Софіє, але ми поспішаємо, — серйозно перервав її Павло, дивлячись на годинник. — У нас кожна хвилина на рахунку. Зараз ми повертаємося в управління, піднімаємо всі зв'язки з МЗС і катарською стороною, щоб знайти цього водія Мухаммеда. Він наш єдиний ключ до Катерини.

Детективи розвернулися, щоб іти до машини, але Софія зробила крок услід за Вікторією. Вона схопила її за руку, і в її очах була суміш страху та щирого попередження. Before вони поїхали, Софія тихо, але дуже вагомо сказала Вікторії:

— Бережи себе, Віко... Благаю, бережи себе. Ти не знаєш, що це за місце. Пустеля не щадить нікого. Вона безжальна, вона забирає людей назавжди. Там інші закони, там сила і зброя вирішують усе. Не лізь туди сама...

Вікторія строго, без тіні сумніву подивилася на неї у відповідь:

— Ми розберемося, Софіє. Але я обіцяю тобі: ми знайдемо Катерину і повернемо її додому, чого б мені це не коштувало.

Вони сіли в машину. Віка швидко пристебнулася ременем безпеки, її думки вже летіли далеко за межі України. Разом із Павлом віднині вони стали єдиною командою, зв'язаною цією справою. По дорозі назад в управління Павло вже набирав номери на мобільному, розпочинаючи складні переговори з посольством Катару в Україні та нашим представництвом у Досі, щоб вони терміново організували офіційну робочу поїздку для українських детективів, забезпечили їм дипломатичний супровід та безпеку на території арабської держави.

Тим часом у Вікторії знову забринів телефон. Це була мати. Розмова виявилася надзвичайно важкою та емоційною. Мама плакала, кричала в слухавку, благала Віку не робити дурниць, не їхати в жодні закордонні відрядження і залишити цю справу досвідченим чоловікам. Вона не хотіла втратити ще й другу доньку в цій невідомій, далекій пустелі. Вони сильно посварилися — мати намагалася тиснути на жалість, але Вікторія проявила свій залізний характер. Вона рішуче взялася за цю справу як справжній професійний детектив, спадкоємиця свого легендарного дідуся, і ніякі сльози не могли її зупинити.

Зрозумівши, що доньку не зламати, мати врешті-решт затихла, її голос став покірним і повним материнського благословення. Наприкінці розмови вона тихо промовила крізь сльози:

— Будь обережна, донечко... Бережи себе в цій чужій країні. І благаю тебе, у всьому слухайся старшого детектива, не відходь від нього ні на крок. Поверніться живими. Обидві.

Вікторія злегка кивнула, її серце пом'якшало: — Я обіцяю, мамо. Я знайду Катерину і привезу її назад. Обов'язково.

Вона вимкнула телефон і подивилася на Павла, який якраз завершив розмову з дипломатами й упевнено крутив кермо, прямуючи назустріч їхній головній життєвій експедиції.

А в цей самий час, за тисячі кілометрів від прохолодного й галасливого Києва, у самому серці безкрайньої, розпеченої катарської пустелі панувала зовсім інша реальність.

Катерина сиділа на жорсткому килимі всередині невеликого, закритого з усіх боків бедуїнського шалашу. Усередині було душно, повітря здавалося густим і пахло пилом та сухою травою. Дівчина стискала колени руками, її тіло все ще дрібно тремтіло від пережитого шоку, паніки та повної безпорадності. Вона була одягнена в тонку легку сукню-абаю, яку їй силою змусили одягти замість розрізаної футболки. Навколо була суцільна невідомість, і вона з жахом очікувала, що ж буде з нею далі, який страшний фінал приготувала їй ця дика пустеля.

Раптом важка тканина, що правила за двері шалашу, повільно відхилилася, і всередину проникло яскраве, сліпуче проміння вечірнього сонця. На порозі з’явився той самий молодий, кремезний араб, який брав участь у її викраденні.

Він увійшов нечутно, як хижак, і зупинився за кілька кроків від неї. Чоловік повільно, зосереджено висміював її поглядом з голови до ніг. Проте в його глибоких, темних як ніч очах зараз не було тієї жорстокої, дикої хижості чи наміру завдати їй фізичного болю. Його погляд був іншим — вивчаючим, оцінюючим, повним якоїсь дивної, прихованої сили та чоловічої цікавості. Він дивився на цю горду, перелякану, але не зламану іноземку, розуміючи, що попереду на них обох чекає довге, складне протистояння характерів у цьому безжальному світі пісків.