Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Шакали пустелі та лицарі в дишдашах
Ніч над пустелею розгорталася, як дороге чорне сукно, прикрашене дрібними діамантами зірок, але всередині головного табору бедуїнів атмосфера була далекою від романтичної. У великому наметі старійшини відбувалася серйозна чоловіча розмова — точніше, грандіозний скандал із яскравим східним акцентом.
Амаль — гордий, неймовірно красивий син старійшини племені, який виглядав так, наче щойно втік із обкладинки глянцевого журналу про життя сучасних шейхів, — буквально шаленів. Його кучерява голова була гордо піднята, на доглянутому обличчі з акуратною, ідеально підстриженою борідкою ходили жорсткі жорна, а нетипово світлі, майже прозорі для араба очі метали справжні блискавки. Він стояв напроти Расула — того самого кремезного чолов’яги, який у пролозі так невдало вирішив погратися в кухонного хірурга й розрізав ножем футболку Катерини.
— Ти що взагалі собі дозволяєш, сину нікчемного віслюка?! — кричав Амаль, активно жестикулюючи руками, від чого широкі рукави його темної дишдаші розліталися в різні боки. — Хто дав тобі право розмахувати залізом перед обличчям жінки й вселяти в неї такий дикий страх?! Ти ледь не порізав її! Якщо ти, Расуле, ще хоч один раз своєю брудною клешнею притронешся до неї або хоча б подивишся в її бік — присягаюся пісками, я тебе особисто прикопаю за найближчим барханом, і ніхто не знайде твоїх кісток!
Расул від таких теплих перспектив лише злобно глипнув спідлоба, затамувавши образу. Він нічого не відповів, але круто розвернувся і вийшов із намету, бурмочучи під ніс прокльони й явно замишляючи якусь чергову пакість.
Амаль важко зітхнув і поправив кучері. Цей східний красень, попри всю свою грізність, мав добре серце. Йому взагалі було не по собі від того, що вони тримають іноземних дівчат силою. Але, на жаль, закон пустелі був суворим: раз вони без дозволу вступили на їхні закриті землі та ще й почали знімати свої камери, значить, автоматично стали власністю племені. Арабська інтуїція старійшини підказувала, що ці дівчата з’явилися тут не просто так — бедуїни були впевнені, що іноземки щось приховують. Проте в Амаля на Катерину були свої плани. Побачивши, як сміливо ця білявка пустилася в пляс під час вечірніх танців, він пропав. Хлопець твердо вирішив зробити її своєю дружиною, але діяти хотів по-людськи, щоб вона звикла до місцевих порядків і сама захотіла залишитися.
З цими шляхетними думками Амаль попрямував до меншого намету, де тримали бранку, щоб нарешті нормально представитися і пояснити, що її чекає цілком пристойне майбутнє в статусі дружини сина вождя. Він відхилив тканину, заглянув усередину й... застиг.
Намет був абсолютно порожнім.
— Боже мій... — Амаль ошелешено почухав свою кучеряву голову, дивлячись на порожній килим. — Ну куди вона поділася? Що за дівчина! Вона ж у смертельній небезпеці! Мені треба негайно її знайти й спасти, поки її не зжерли місцеві шакали! Причому як чотириногі, так і двоногі...
Він миттєво вихопив свій довгий гострий ніж, круто розвернувся і вискочив у нічну пустелю, орієнтуючись на ледь помітні сліди маленьких ніжок на піску.
Тим часом серед безкрайніх, холодних нічних дюн відчайдушно бігла Катерина. Її довге східне плаття-абая, яке їй видали замість розірваного одягу, постійно плуталося в ногах. Дівчина відчувала себе так, наче ці золоті піски назавжди замкнули її від усього відстороненого світу цивілізації, інтернету та гарячої кави. Вона спотикакалаcь, падала, піднімалася, знову бігла і періодично кричала в порожнечу: «Допоможіть! Ау! Хто-небудь!». Але пустеля у відповідь лише тихо свистіла вітром.
Раптом Катерина різко зупинилася. З-за найближчого бархана, тихо гарчачи, один за одним почали виходити справжні хижаки — дикі азіатські шакали. Вони були худими, сірими, з голодними блискучими очима й зовсім не скидалися на милих домашніх песиків.
Катерина від жаху позадкувала, її серце пішло в п’яти. Вона спробувала ввімкнути всю свою дипломатію:
— Ой... хороші шакали... фу! Не можна! Я невкусна, чесно, у мене одні кістки й стрес! Любі шакалчики, давайте розійдемося по-доброму...
Проте тварини її української не розуміли. Вони оскалилися, показали гострі білі зуби й приготувалися до нападу. Катерина з голосливим криком кинулася бігти, але куди там — пісок підступно повз під ногами, і за секунду дівчина вже лежала на спині, абсолютно беззахисна, закриваючи обличчя руками. Найбільший шакал вже підстрибнув, збираючись вчепитися їй у горло.
— А-а-а-а-а! — заплющила очі Катя.
Але замість укусу вона почула гучний, войовничий крик. З вершини дюни, немов розлючений пустельний лев, прямо на хижака накинувся Амаль. Його ніж зблиснув у місячному світлі. Хлопець з ходу врізався в зграю, сміливо приймаючи бій і захищаючи дівчину власним тілом.
Катерина обережно привідкрила одне око, потім інше, і злегка сіла на піску, спостерігаючи за цією епічною картиною. Її шок плавно переростав у глибоке здивування. Перед нею бився той самий хлопець із табору бедуїнів, який брав участь у її викраденні. Але зараз він виглядав зовсім інакше — як справжній, благородний захисник. У голові Каті миттєво промайнула цілком практична жіноча думка: «Ого, а він нічого так... І якщо він мене рятує від собак, то, може, допоможе вибратися з цієї клятої пустелі? Треба терміново дізнатися про нього побільше!».
Раптом один із шакалів підло стрибнув збоку і гострими зубами розірвав плече Амаля.
— Ай! — злякано зойкнула Катерина, притиснувши руки до грудей.
Але Амаль навіть не поворухнувся. Незважаючи на біль і рану, з якої одразу проступила темна кров, він продовжував відчайдушно боротися, завдаючи точних ударів своїм ножем. Зрозумівши, що цей двоногий лев занадто небезпечний, зграя шакалів з жалібним скимленням швидко ретирувалася в темряву пустелі.
настала тиша. Амаль, важко дихаючи, опустився на одне коліно на пісок, затискаючи пораненою рукою плече. Катерина спочатку сиділа не ворушачись, переварюючи побачене. Потім вона відкинула весь свій страх, підвелася і підійшла до нього. Дівчина м’яко опустилася на коліна прямо перед арабом, заглядаючи в його дивовижні світлі очі. У місячному сяйві вони здавалися магічними.
— Ви поранені... — тихо, з помітним хвилюванням сказала вона, розглядаючи кров на його сорочці. — Давайте... давайте повернемося туди, в намет. Вам треба обробити руку.
Амаль підняв на неї погляд. Коли він побачив її так близько — її стривожені очі, розпатлане світле волосся, відчув її ніжний дотик — він просто не зміг відірватися. У цей момент молодий араб остаточно зрозумів: йому суджено зробити цю шалену іноземку своєю дружиною. І він зробить усе можливе, щоб вона була найщасливішою жінкою в Катарі й сама захотіла залишитися з ним назавжди.
Невдовзі вони вже разом поверталися до табору. Катерина слухняно йшла поруч, більше не намагаючись утекти — перспектива зустрічі з черговими шакалами її не приваблювала, а поруч із цим красенем було якось дивно спокійно.
Коли вони зайшли в намет, усе виглягло так, ніби нічого й не сталося. Катерина, яка за своєю природою була дівчиною рішучою, одразу взяла ситуацію в свої руки. Вона знайшла серед бедуїнських речей сумку з медичною приналежністю — антисептиками та бинтами, яку вони, на щастя, привезли з собою.
— Так, сідай і не крутися, — скомандувала вона, підходячи до Амаля.
Вона обережно допомогла ему зняти темну дишдашу, оголюючи його міцне, мускулисте чоловіче тіло. Катя на мить затамувала подих — хлопець був у шикарній фізичній формі. Вони кілька секунд просто дивилися один на одного в повній тиші: вона — зі збентеженням, він — із теплою, ніжною посмішкою.
Катерина почала обережно промивати рану, намагаючись діяти максимально ніжно. Щоб розрядити обстановку, вона вирішила нарешті познайомитися:
— Мене, до речі, Катя звуть. Ну, повне ім'я Катерина. А тебе?
Амаль, бачачи, що дівчина більше не тремтить від жаху і спілкується з ним без колишнього страху, посміхнувся ще ширше:
— Я Амаль... Я син старійшини цього племені. Знай, Катю, мені дуже шкода, що все так вийшло з вашим приїздом. А щодо того дикуна Расула, який намагався розрізати твою футболку... не хвилюйся, я його вже суворо покарав. Він більше до тебе не підійде.
Катерина дивилася на нього з привідкритими від подиву очима й кумедно блимала віями. У її голові ніяк не вкладався цей дивний факт: її тримають у полоні, вона заручниця, але перед нею зараз сидить справжній, красивий захисник, якого вона раніше могла бачити хіба що в мультфільмі про Аладдіна або в катерських казках.
Вона закріпила бинт на його плечі, легенько плеснула по здоровій руці й серйозно почала:
— Слухай, Амаль... Раз ти такий шляхетний і правильний, тоді допоможи мені. Будь ласка! Скажи, де Валерія? Що з моєю подругою? І взагалі, що ви з нами збираєтеся робити?
Амаль обережно протягнув руку і легенько, майже невагомо торкнувся її рожевої від пустельного тепла щоки. Його голос пролунав низько й заворожуюче:
— Я все тобі розкажу, моя Катерино. Абсолютно все. Але спочатку ти маєш пообіцяти, що більше не будеш бігати до шакалів... Мені ж бо ноє плече ще знадобиться.
