Спочатку:
На сторінку книги
Глава 6. Родинний слід у кабінеті слідчого
Три дні потому.
Ранок у шумному, завжди заклопотаному Києві розпочинався у звичному ритмі мільйонного мегаполісу. За вікнами багатоповерхівки гуділи автівки, поспішали кудись люди, а в одній із затишних квартир спального району збиралася на роботу молода дівчина. Вікторія стояла перед великим дзеркалом у передпокої, зосереджено збираючи своє густе темне волосся у високий, акуратний хвіст. Сьогодні був особливий день — її перший офіційний вихід на роботу. Вона щойно закінчила університет, захистила диплом із відзнакою і тепер горіла бажанням довести всьому світові, на що здатна.
Дівчина поправила комірець своєї улюбленої шовкової сорочки глибокого золотого відтінку — це був особливий подарунок від старшої сестри, який Віка берегла для найважливіших подій. Золотий колір пасував до її карих очей, додаючи образу впевненості. Наостанок Вікторія підвела губи яскраво-червоною помадою та злегка підфарбувала довгі вії. Вона знала, що в чоловічому колективі правоохоронних органів жінці пробитися важко, тому її зброєю мали стати не лише знання, а й бездоганний, сміливий вигляд, який змушував би всіх навколо звертати на неї увагу.
Віка зробила останній ковток уже остиглої кави й кинула погляд на комод біля дверей. Там, у дерев'яній рамці, стояло велике сімейне фото. На знімку всі щиро посміхалися, а в самому центрі, обіймаючи Вікторію за плечі, стояла Катерина. Вони були такими різними, але неймовірно близькими. Вікторія поспішала і навіть не вмикала зранку телевізор, тому досі не чула жахливих міжнародних новин про те, що три дні тому в далекому Катарі безвісти зникли дві українські туристки.
Вона підхопила сумочку, ключі й спустилася до машини — новенького компактного кросовера, який батько подарував їй на закінчення університету. Впевнено виїхавши на запружені київські вулиці, Вікторія попрямувала до головного управління поліції — закладу, де розслідували найзаплутаніші вбивства та зникнення людей.
Коли Вікторія переступила поріг потрібного відділення, тиша в коридорі миттєво порушилася чітким, упевненим цоканням її високих підборідь об гранітну підлогу. Чоловіки, які сиділи за робочими столами, один за одним відривалися від паперів та моніторів. Поява такої гарячої, ефектної новенької в золотій сорочці та на червоних підборах викликала справжній фурор. Дехто з оперативників одразу заусміхався, а молоді хлопці в кутку вже пошепки почали замишляти, як би це спритно підкотити до красуні й «замутити» з нею службовий роман.
Вікторія, ігноруючи ці оцінюючі погляди, впевнено підійшла до одного з робочих місць у відділі розслідувань. За столом сидів Гнат — худий, скуйовджений хлопець у великих окулярах та старій, розтягнутій трикотажній кофті, яка, судячи з вигляду, колись належала ще його батькові. Він кумедно мружив очі, ледь не втикаючись носом у ноутбук і щось швидко друкуючи.
— Перепрошую, — м'яко підкралася до нього Вікторія, від чого хлопець аж здригнувся. — Підкажіть, будь ласка, де я можу знайти начальника, Віталія Петровича?
Гнат поспіхом поправив окуляри на носі, підвівся і на мить просто занімів, розглядаючи красуню, що стояла перед ним. На його щоках виступив легкий румянець.
— Еммм... Я... так, звісно, я зараз вам покажу! Ви, мабуть, наша новенька? — затинаючись, пролепетав він.
— Так, я після університету, перший день, — з готовністю відповіла Вікторія, тепло посміхнувшись. — Буду вдячна, якщо підкажете, що тут і як.
— Проходьте, проходьте, — Гнат суєтно вийшов з-за столу і повів Вікторію по коридору, намагаючись одразу ввести її в курс справ відділення.
Він на ходу засипав її інформацією: показав, де стоїть автомат із безкоштовною кавою, до кого звертатися по канцелярію, а до кого краще взагалі не підходити без нагальної потреби.
— І головне, — стишив голос Гнат, озираючись, — тримайся подалі від Павла. Він наш кращий детектив, але характер у нього — жах. Жорсткий, суворий, маніпулятор, абсолютно не вміє поважати особисті кордони й пре як танк, якщо йому щось треба.
Вони зупинилися біля масивних дубових дверей з табличкою начальника. Гнат двічі постукав.
— Так, увійдіть! — почувся зсередини гучний, трохи втомлений голос Віталія Петровича.
Вікторія рішуче відчинила двері й переступила поріг кабінету. За столом керівника сидів сам Віталій Петрович — сивочолий, досвідчений полковник. А на стільці поруч, розвалившись, сидів той самий Павло, про якого щоправда попереджав Гнат. Це був неймовірно темпераментний, ставний чоловік у розстебнутій на два ґудзики чорній сорочці, з темною щетиною та проникливим, як лезо, поглядом.
Павло спочатку суворо і зверхньо повернув голову до дверей, очікуючи побачити чергового секретаря, але коли його погляд зустрівся з Вікторією, він раптово завмер. Він ніколи раніше не бачив її, і ця поява красивої, яскравої дівчини змусила його затятого циніка всередині на мить замовкнути. Уся його звична суворість і колючість раптом розтопилися, поступившись місцем несподіваній м'якості. Він навіть випрямився на стільці й першим запитав низьким голосом:
— Ви... новенька?
Але начальник, Віталій Петрович, завалений паперами, різко перервав мовчанку:
— О, Вікторіє! Проходьте, сідайте. Ви якраз вчасно. Ви вже повинні знати...
Вікторія пройшла вглиб кабінету з повним нерозумінням у виразі обличчя. Вона перевела погляд з начальника на Павла і запитала:
— В якому сенсі? Я тут перші п'ять хвилин, я ще взагалі нічого не розумію. Яку справу мені збираються доручити?
Віталій Петрович важко зітхнув і одразу перейшов до справи, відкинувши всі формальності першого робочого дня:
— Сідай, Вікторіє. Розмова буде складною.
Дівчина сіла на вільний стілець прямо поруч із Павлом. Детектив миттєво відчув, як до нього донісся тонкий, дорогий і неймовірно пристрасний аромат її парфумів, який на секунду збив його з робочого настрою. Начальник тим часом склав руки в замок і пильно подивився на дівчину.
— Значить так. Ти у нас відмінниця, вмієш аналізувати, маєш гнучке логічне мислення, за відгуками з академії — справжній талан. Але зараз ти маєш дати мені слово, що триматимеш емоції під контролем. Пообіцяй, що не будеш самовільно вмішуватися, куди не треба, бо справа міжнародна. Це стосується...
Вікторія, відчуваючи, як у грудях починає закипати тривога, звузила очі й перебила керівника:
— Що? Про що ви говорите? Кажіть прямо!
Павло, який до цього мовчки спостерігав за нею, мовчки протягнув їй розгорнуту папку з матеріалами справи. Вікторія взяла документи з його рук, на мить зустрівшись із його глибокими сірими очима, а потім перевела погляд на папери. Вона розкрила папку, і перше, що кинулося їй в очі — це роздрукована велика фотографія.
З аркуша паперу на неї дивилося обличчя Катерини. То була копія її закордонного паспорта та свіжий скріншот із відео, де перелякана дівчина перебувала на тлі пустелі.
Вікторія відчула, як усередині все просто заніміло, а серце пропустило удар. Вона з усіх сил намагалася приховати своє шалене хвилювання перед новими колегами, але пальці, що стискали картон папки, помітно затремтіли.
— Що... що з нею? Чому її фото тут? — ледь чутно, але твердо запитала вона, підводячи очі на керівника.
Віталій Петрович здивовано підняв брови, помітивши її реакцію:
— Ви її знаєте?
Вікторія гордо підняла підборіддя, її погляд став гострим, як кремінь:
— Вона моя рідна сестра.
Павло, почувши це, тихо свиснув і подався вперед, уважніше вдивляючись у риси обличчя дівчини:
— Ну... значить, ви повинні знати про неї набагато більше, ніж є в наших базах. Це спростить нам завдання.
— Що з моєю сестрою?! Говоріть негайно! — уже суворо і вимогливо вигукнула Вікторія, забувши про всяку субординацію.
Віталію Петровичу довелося відкласти ручку й детально викласти всю ситуацію, яка три дні тому поставила на вуха катарську та українську поліцію: про таємну поїздку трьох дівчат углиб пустелі, про напад бедуїнів, про поранену Софію, яка дивом урятувалася, та про те, що Катерина з Валерією зараз перебувають у заручниках десь посеред безкрайніх золотих пісків арабської країни. Світ навколо Вікторії в один момент перевернувся, і її перша робоча справа перетворилася на битву за життя власної сестри.
