Спочатку:
На сторінку книги
Глава 5. Хижа гостинність золотих пісків
Машина мчала вперед, здіймаючи хмари дрібного золотого пилу, який вогняним шлейфом тягнувся за ними у променях прийдешнього вечора. Цивілізація залишилася десь далеко позаду — стерлася, зникла, наче її ніколи й не було. Тут, у самому серці безжальних дюн, не існувало жодної пам'ятки з офіційних сайтів чи туристичних буклетів Катару. Тільки велична, мовчазна пустеля та самотні намети корінних бедуїнів, які чорними гострими силуетами вирізнялися на тлі багряного неба.
Місцеві жителі, загорнуті у традиційний одяг, проводжали автівку дивними, важкими поглядами. У цих очах не було радості від зустрічі з туристами, лише холодна, вичікувальна цікавість. Проте дівчата, засліплені передчуттям шаленого успіху, цього не помічали. Особливо Катерина — її обличчя світилося від захвату, а серце калатало від адреналіну. Нарешті! Вони знайшли те, що шукали.
Коли таксі зупинилося, дівчата енергійно вискочили з салону. Катерина одразу стала поруч із Софією, яка міцно тримала в руках телефон, налаштовуючи фокус камери.
— Ну що, Соф, дивись! Ми приїхали. Хіба це не диво? — з гордістю вигукнула Катя, обводячи руками простір навколо.
Тривога, яка весь цей час стискала серце Софії, раптом почала трохи відпускати. Коли вона побачила, що до них спокійно і неквапливо йдуть люди, їй здалося, що всі її нічні страхи були звичайною дурістю. У цей момент за їхніми спинами почувся гуркіт мотора — це водій таксі, різко розвернувши машину, поїхав геть, залишаючи після себе лише ядучий шлейф диму. Дівчата навіть не запідозрили, чому чоловік так поспішно втік. Вони заздалегідь обговорили цей момент і зовсім не хвилювалися про зворотний шлях, щиро вірячи, що легко зловлять якусь попутну машину або підкуплять когось із місцевих, щоб їх підвезли до траси.
— Ось воно! Увага, дівчата, наш справжній документальний фільм починається просто зараз, — з посмішкою прошепотіла Софія, переводячи камеру на бедуїнів, які наближалися.
Катерина з повагою та щирою посмішкою зробила крок назустріч старійшині племені — сивому чоловікові з глибокими зморшками на обличчі та проникливим поглядом. Вона вирішила діяти суворо за правилами етикету, про які колись читала. З глибокою шаною дівчина потиснула йому руку, а потім, як її вчили, обережно поцілувала його долоню і торкнулася чолом на знак особливого привітання. Старійшина задоволено кивнув. Валерія миттєво почала клацати затвором фотоапарата, ловлячи цей колоритний момент, а Софія знімала все на відео, відчуваючи себе справжнім голлівудським режисером.
Старійшина щось швидко і гортанно промовив іншим арабам своєю мовою. Вони у відповідь м'яко і приязно посміхнулися. Дівчата й уявити не могли, що за цими гостинними посмішками ховаються справжні хижаки, які вже виставили свої тенета.
Невдовзі з наметів вийшли жінки. Вони були вдягнені у традиційні чорні абаї, а їхні обличчя закривали загадкові золотисті маски-баттулі, які виблискували в променях вечірнього сонця. Східні красуні лагідно взяли мандрівниць за руки й повели всередину великого бедуїнського намету. Подруги були в повному захваті. Навколо панувала справжня арабська автентичність: розкішні килими ручної роботи на піску, вишиті подушки, низькі столики. Такого не було на жодній карті Катару, такого не бачив жоден розніжений турист у Досі!
Гостинна арабська мова звучала звідусіль. Дівчатам налили міцну, неймовірно ароматну каву з кардамоном у маленькі піали. Софія не випускала техніку з рук, фіксуючи кожну деталь, кожен ковток і кожну посмішку подруг.
Раптом залунала ритмічна музика, і їх запросили потанцювати. Всередину зайшли чоловіки з довгими блискучими мечами. Вони почали кружляти у традиційному танку, демонструючи свою силу, спритність та давню культуру. Катерина, не в силах встояти перед цією енергетикою, підвелася зі свого місця і сміливо пішла в пляс разом із ними, сміючись і повторюючи їхні рухи.
Проте Софія, продовжуючи зйомку через об'єктив, раптом помітила дивну деталь. Крізь лінзу камери вона чітко побачила, як старійшина відійшов у тінь намету і про щось дуже тихо, але напружено заговорив із молодим, кремезним хлопцем. Його погляд при цьому був спрямований прямо на Катерину. В серці Софії знову спалахнув тривожний вогник. «Вони щось замишляють, — промайнуло в її голові. — Нас запросили сюди не просто так. У них є якийсь план». Але навколо всі так весело сміялися, Валерія продовжувала фотографувати, і Софія змусила себе заспокоїтися, намагаючись не псувати свято і продовжуючи знімати.
Коли ніч остаточно опустилася на пустелю, принісши із собою крижану прохолоду, Катерина разом із подругами вирішила, що час повертатися. Вони щиро, використовуючи кілька вивчених арабських слів, подякували господарям за неймовірну гостинність і попрямували до виходу, збираючись шукати машину до міста.
Але варто було їм вийти за межі намету в холодну темряву, як усе миттєво змінилося.
Два кремезних араби раптово, з кам'яними обличчями, заступили їм шлях і грубо схопили Катерину та Валерію за лікті. Каті такий поворот подій зовсім не сподобався, її авантюрний дух миттєво випарувався, поступившись місцем паніці.
— Що ви робите?! Відпустіть! — обурено закричала вона, намагаючись вирватися. — Нас удома чекають рідні! Прошу вас!
Перелякавшись до смерті, Катерина спробувала бігти, але хватка чоловіків була залізною. Вони почали безжально тягнути дівчат назад у темряву. Валерія відчайдушно кричала, опираючись щосили.
Софія від цього видовища мало не впустила камеру. Страх паралізував її лише на секунду, а потім материнський інстинкт і бажання вижити змусили її бігти. Вона кинулася навтьоки з такою швидкістю, на яку тільки було здатне її тіло. Вона мчала крізь темряву, спотикаючись об пісок, а її телефон продовжував записувати все, що відбувалося. Тремтячим, задиханим голосом вона кричала прямо в об'єктив:
— Господи! Господи, люди, допоможіть! Бедуїни збожеволіли! Допоможіть нам, благаю! Вони нас...
Софія не встигла договорити. У повній темряві вона зі всієї сили перечепилася об гострий камінь і з криком впала на жорстку дорогу. Телефон вилетів з її рук, екран тріснув, але продовжував працювати. Сама ж дівчина сильно розбила ногу, від гострого болю в коліні в очах потемніло. Коли вона підвела голову, бедуїни разом із Катериною та Валерією вже зникли в нічній глушині пустелі. Вони залишилися там, у полоні пісків.
Софія лежала на дорозі, тихо хлипаючи від безпорадності та болю. Раптом крізь сльози вона побачила, як з боку траси до неї наближаються яскраві фари. Якась машина, помітивши людину на землі, різко загальмувала поруч. З салону поспіхом вийшов незнайомий чоловік. Побачивши поранену, налякану дівчину з розбитою технікою, він збентежено підійшов ближче.
— Однак... Дівчино, ви в порядку? Що з вами сталося в такій глушині? — занепокоєно запитав він, протягуючи їй руку.
Софія вчепилася в його рукав, наче в останній рятівний круг, і закричала щосили, захлинаючись сльозами:
— Господи, благаю вас, швидше! Поїхали в Доху! Нам терміново треба в поліцію! Моїх подруг викрали! Треба викликати допомогу! Швидше!
