Спочатку:
На сторінку книги
Над галявиною запала така тиша, що було чути, як із гілок Великого Дуба повільно опадає листя.
Левко стояв біля Серця Лісу, не відводячи погляду від кришталевої краплини світла.
Вона пульсувала в такт його серцю.
Берегиня мовчала.
Лісовик схилив голову.
Навіть біла сова не зводила очей із юнака.
— Обирай... — знову промовила Тінь Прокляття.
— Якщо торкнешся Серця Лісу, ти втратиш свій дар.
Левко подивився на Великого Дуба.
— Це правда?
Листя тихо зашелестіло.
— Так...
— Я більше не почую голосу дерев?
— Ні...
— І більше не відчую магії?
— Ні...
Юнак опустив голову.
Усе його життя було пов'язане з лісом.
Саме дерева навчали його терпіння.
Саме вони попереджали про небезпеку.
Саме завдяки їм він знаходив найкращі лікарські трави.
Відмовитися від цього означало втратити частину самого себе.
Тінь зробила крок уперед.
— Подумай.
Ти можеш залишитися Хранителем.
Можеш чути дерева.
Можеш жити сотні років.
Лише не торкайся Серця Лісу.
Прокляття залишиться.
Але ти залишишся таким, яким є.
Левко мовчав.
Його серце розривалося між двома дорогами.
Саме тоді до нього підійшов Яромир.
— Колись я теж стояв перед вибором.
Левко підняв очі.
— І помилився.
Я хотів урятувати всіх власною силою.
А треба було довіритися любові.
Не повторюй моєї помилки.
Берегиня лагідно поклала руку Левкові на плече.
— Дар — це не те, що робить тебе особливим.
Особливим тебе робить твоє серце.
Лісовик уперше за довгий час усміхнувся.
— Серце... сильніше... магії...
Біла сова тихо опустилася біля ніг Левка.
Вона легенько торкнулася дзьобом його руки.
Наче теж чекала рішення.
Левко заплющив очі.
Перед ним промайнуло все його життя.
Мати, яка навчила його бути милосердним.
Дідусь, що передав любов до природи.
Маленький Остапко, якому він допоміг.
Марина, яка прийшла просити про порятунок.
Поранений олень.
Берегиня.
Лісовик.
Яромир.
І тисячі дерев, голоси яких він чув із дитинства.
Він зрозумів одну просту істину.
Любов ніколи не тримається за дари.
Вона завжди готова віддати.
Левко розплющив очі.
На його обличчі більше не було вагань.
Він усміхнувся.
— Я зробив свій вибір.
Тінь завмерла.
— Невже?..
Юнак повільно простягнув руку до Серця Лісу.
— Якщо моя сила потрібна для життя інших...
Я віддаю її.
Щойно його пальці торкнулися кришталевої краплини, світ навколо спалахнув.
Золоте світло здійнялося до неба могутнім стовпом.
Усі дерева Прадавнього Лісу одночасно зашелестіли.
Почорніле листя почало зеленіти.
Чорні тріщини на корі зникали просто на очах.
Струмки знову заспівали.
Квіти розкривали свої пелюстки.
Птахи повернулися до лісу.
Темрява закричала.
Тінь Прокляття відступила.
Її чорний плащ почав розсипатися на попіл.
— Ні!
Ще не час!
Яромир ступив уперед.
Він подивився на Тінь із сумом.
— Час настав.
Він простягнув руку.
Темрява повільно почала танути, ніби ранковий туман під сонячним промінням.
Разом із нею зникали століття болю, страху й ненависті.
Яромир усміхнувся Левкові.
— Дякую...
Його постать стала прозорою.
За мить він розчинився в золотому світлі.
Левко повільно опустив руку.
Він прислухався.
Тиша.
Він більше не чув голосів дерев.
Не чув їхнього шепоту.
Не відчував тієї магії, яка супроводжувала його від дитинства.
На мить серце стиснув смуток.
Та раптом Великий Дуб лагідно зашелестів.
Не голосом.
А теплом.
Його могутні гілки схилилися над Левком, ніби благословляючи його.
І тоді сталося диво.
Юнак почув не дерева.
Він почув серця людей, які були поруч.
Відчув вдячність Берегині.
Спокій Лісовика.
Радість маленького Остапка далеко в селі.
Надію людей, які навіть не знали, що цієї миті їхній світ урятовано.
Великий Дуб тихо зашелестів востаннє.
І хоча Левко більше не чув його голосу, він зрозумів кожне слово серцем.
«Ти не втратив свій дар... Ти отримав новий.»
Над Прадавнім Лісом зійшло сонце.
Прокляття було знято.
А разом із ним народилася нова легенда — легенда про молодого травника, який обрав не силу, а любов.
