Спочатку:
На сторінку книги
Ніч повільно відступала. Над Прадавнім Лісом займався світанок, і перші золоті промені торкнулися верхівок могутніх дубів. Місячне озеро знову стало спокійним, ніби нічні події були лише сном.
Левко мовчки дивився на чоловіка, який колись був Хранителем Великого Дуба.
— Якщо ти справді хочеш допомогти... скажи, хто ти? — тихо запитав він.
Незнайомець опустив голову.
— Моє ім'я давно стерлося з людської пам'яті. Але колись мене звали Яромиром.
Берегиня сумно усміхнулася.
— Ми пам'ятаємо...
Яромир перевів погляд на Левка.
— Моє ім'я більше не має значення. Важливо інше. Прокляття прокинулося повністю.
— Тоді ми повинні поспішати.
Яромир кивнув.
— Серце Лісу вже кличе тебе.
Подорож тривала весь день.
Чим ближче вони підходили до серця Прадавнього Лісу, тим менше ставало звичайних дерев.
Тут росли велетенські дуби, стовбури яких були ширші за селянські хати. Їхнє коріння здіймалося над землею, утворюючи природні арки та мости.
Повітря було наповнене дивним сяйвом.
Здавалося, самі сонячні промені стали живими.
Левко раптом зупинився.
Він почув знайомий шепіт.
Та цього разу це були не окремі слова.
Усі дерева говорили водночас.
— Поспішай...
— Час наближається...
— Великий Дуб слабшає...
Юнак приклав руку до грудей.
Його амулет став теплим.
— Я їх чую... всіх...
Берегиня лагідно відповіла:
— Тепер ти вже не просто слухаєш ліс. Ти став частиною його пам'яті.
Незабаром стежка привела їх до величезного кам'яного кола.
Дванадцять стародавніх менгірів здіймалися до неба.
На кожному були висічені символи сонця, дубового листя, води й птахів.
У центрі кола лежав круглий білий камінь.
Яромир повільно став на коліна.
— Це Коло Першої Клятви.
— Саме тут усе почалося? — запитав Левко.
— Так.
Колись люди й духи дали обіцянку берегти цей ліс разом.
Поки вони були вірними своєму слову, між світами панував мир.
Та коли людська жадоба перемогла любов, клятва була зруйнована.
Раптом один із каменів засвітився.
Потім другий.
Третій.
Усі дванадцять менгірів спалахнули золотим світлом.
Повітря наповнив глибокий спів.
Здавалося, його виконували самі дерева.
Із сяйва повільно виникли дванадцять прозорих постатей.
Це були перші Хранителі Прадавнього Лісу.
Вони мовчки дивилися на Левка.
Найстарший із них зробив крок уперед.
— Сину людського роду...
Левко схилив голову.
— Ми чекали на тебе.
— Чому саме на мене?
Старий Хранитель лагідно всміхнувся.
— Бо ти не шукав сили.
Ти шукав порятунку.
Раптом золоте світло згасло.
Земля сильно здригнулася.
Удалині пролунав могутній тріск.
Біла сова різко здійнялася в небо.
— Щось сталося! — вигукнула Берегиня.
Яромир зблід.
— Ні...
Він подивився в бік Великого Дуба.
Над його кроною повільно здіймалася чорна хмара.
— Вона вже дісталася до нього...
Левко відчув гострий біль у грудях.
Його амулет потемнів.
Дерева навколо застогнали.
І тоді він почув голос Великого Дуба.
Слабкий.
Ледь чутний.
— Левку... приходь...
Юнак підвів голову.
У його очах більше не було страху.
Лише рішучість.
— Ми вирушаємо зараз.
Яромир кивнув.
Берегиня міцніше стиснула свій посох.
Лісовик мовчки став поруч.
Біла сова полетіла вперед, показуючи шлях.
Попереду, у самому серці Прадавнього Лісу, на них чекала остання дорога до Великого Дуба — і випробування, від якого залежала доля не лише лісу, а й усього світу.
