Спочатку:
На сторінку книги
Подорож тривала без перепочинку.
Левко, Берегиня, Лісовик і Яромир ішли вузькою стежкою, яку освітлювало лише м'яке сяйво білої сови. Вона летіла попереду, не збиваючись зі шляху, наче сама пам'ятала кожен камінь і кожне дерево Прадавнього Лісу.
Що ближче вони підходили до серця лісу, то сильніше змінювалася природа.
Дерева ставали ще вищими.
Їхні стовбури були вкриті золотавими рунами, які повільно згасали одна за одною.
— Вони втрачають силу... — тихо промовив Левко.
Берегиня сумно кивнула.
— Кожна згасла руна означає, що життя лісу слабшає.
Несподівано стежка закінчилася.
Перед мандрівниками відкрилася величезна галявина.
У її центрі височів Великий Дуб.
Левко завмер.
Жодні легенди не могли передати його величі.
Його стовбур був ширший за невеликий будинок, а могутнє коріння розходилося на десятки метрів, мов живі ріки. Крона здіймалася так високо, що губилася серед хмар.
Та найбільше вражало інше.
Половина дерева ще світилася теплим золотим світлом.
Інша половина була охоплена чорною, мов ніч, темрявою.
Темні гілки скидали сухе листя.
Коріння вкривали чорні тріщини.
— Прокляття вже торкнулося самого серця... — прошепотів Яромир.
Левко повільно наблизився.
Він поклав долоню на теплу кору.
І в ту ж мить почув голос.
Він був слабким.
Набагато слабшим, ніж у його снах.
— Левку...
— Я тут...
— Дякую... що прийшов...
На очах юнака виступили сльози.
— Я врятую тебе.
Дуб тихо зашелестів.
— Не мене...
Ліс...
Раптом земля сильно здригнулася.
Чорні тріщини почали швидко розповзатися навколо дерева.
Із них здійнявся густий темний туман.
Тінь Прокляття повернулася.
Та цього разу вона була значно сильнішою.
Навколо неї кружляли десятки темних примар — заблукалих душ тих, хто колись прийшов до Прадавнього Лісу зі злими намірами.
Їхні очі світилися холодним попелястим світлом.
Вони беззвучно рухалися вперед.
Берегиня підняла свій посох.
Лісовик ударив ним об землю.
Із коріння Великого Дуба виросла жива стіна.
Та темрява повільно почала її руйнувати.
— Вона стала надто сильною... — сказав Яромир.
Тінь подивилася на Левка.
— Відійди від дерева.
— Ніколи.
— Тоді загинеш разом із ним.
Левко зробив ще один крок уперед.
— Я не залишу тих, кого люблю.
Тінь мовчала.
Потім її голос став майже людяним.
— Любов робить тебе слабким.
Юнак похитав головою.
— Ні.
Вона робить мене сильнішим.
У цю мить амулет на його грудях спалахнув таким яскравим золотим світлом, що вся галявина освітилася.
Темрява відступила.
Великий Дуб зашелестів.
Його живі гілки ніби потягнулися до Левка.
Раптом із коріння дерева почало бити джерело.
Кришталево чиста вода засяяла золотом.
Яромир упав на коліна.
— Серце Лісу...
Берегиня затамувала подих.
— Воно прокидається...
Левко побачив, як серед води повільно з'являється невеликий кристал, що світився м'яким зеленувато-золотим світлом.
Він був схожий на краплину роси.
Та всередині цієї краплини ніби жило ціле небо.
— Це і є... Серце Лісу? — прошепотів Левко.
Великий Дуб відповів тихим шелестом:
— Так...
Та пам'ятай...
Торкнутися його може лише той, хто готовий пожертвувати найдорожчим.
Левко відчув, як його серце завмерло.
Він згадав слова зі щоденника діда.
«Серце Лісу не знайде той, хто шукає силу. Воно відкриється лише тому, хто готовий віддати найдорожче.»
Саме тоді він зрозумів: час вибору наближається.
А Тінь Прокляття, ніби відчувши це, лише всміхнулася.
— Обирай, Левку... Ліс чи власна доля?
Галявину огорнула напружена тиша.
І навіть вітер завмер, очікуючи його відповіді.
Створи ілюстрацію до розділу
