Спочатку:
На сторінку книги
Молодий травник
Перші промені сонця лише торкнулися верхівок дерев, коли село прокинулося від співу півнів. Над солом'яними стріхами здіймався легкий дим, господині поспішали до колодязів, а пастухи вже виганяли худобу на зелені луки.
На самому краю села, біля лісу, стояла невелика дерев'яна хатина, оповита диким виноградом. Біля її вікон цвіли ромашки, звіробій, м'ята, чебрець і нагідки. Пахощі трав змішувалися з ранковою росою, наповнюючи повітря свіжістю.
Тут жив Левко.
Юнак був високий, темноволосий, із добрими сірими очима, у яких відбивалося небо. Йому ще не виповнилося й двадцяти п'яти років, але майже кожен у селі знав: якщо захворіла дитина, вкусила змія чи не загоюється рана — треба йти до Левка.
Цього ранку він саме сушив зібрані напередодні трави. Обережно розкладав листочки звіробою, перев'язував пучечки материнки й уважно розглядав коріння валеріани.
— Кожна рослина має свій час, — тихо промовив він. — Якщо поспішити — вона втратить силу.
Наче почувши його слова, легкий вітер пробігся поміж гілками старої яблуні.
Ш-ш-ш...
Левко завмер.
Він знову почув той самий шепіт.
— Дякуємо...
Юнак повільно озирнувся.
Нікого.
Лише дерева тихо колихалися під ранковим вітром.
Так було ще з дитинства.
Іноді йому здавалося, що дерева розмовляють між собою. Інколи вони ніби попереджали про негоду, просили не ламати молоді гілки або раділи дощу. Спершу Левко думав, що це лише гра уяви. Та роки минали, а дивні голоси не зникали.
Про це не знав ніхто.
Він боявся, що люди назвуть його диваком або навіть чаклуном.
Тому мовчав.
Саме тоді біля хвіртки почувся поспішний стукіт.
— Левку! Левку! — долинув схвильований жіночий голос.
На подвір'я забігла сусідка Марина, тримаючи за руку маленького хлопчика.
— Допоможи, будь ласка. Остапко вчора впав у лісі. Рана не перестає боліти.
Левко лагідно всміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Зараз подивимося.
Він уважно оглянув подряпану ногу хлопчика, промив її настоями трав і наклав мазь із подорожника та календули.
— За кілька днів усе загоїться. Але сьогодні не бігай босоніж.
Хлопчик серйозно кивнув.
— Дякую, Левку.
Коли гості пішли, юнак вийшов на пагорб за хатою.
Перед ним розкинувся Прадавній Ліс.
Величезні дерева здіймалися високо в небо, ніби сторожі, які охороняли якусь велику таємницю. Навіть удень його глибини здавалися темними.
Левко дивився на ліс так, ніби той кликав його.
Раптом з-за дерев вилетіла біла сова.
Вона зробила широке коло над його головою й сіла на старий дуб біля узлісся.
Їхні погляди зустрілися.
Сова не злякалася людини.
Навпаки.
Вона дивилася так уважно, ніби давно чекала саме на нього.
— Хто ти?.. — тихо прошепотів Левко.
Птах мовчки змахнув крилами й полетів углиб Прадавнього Лісу.
У ту ж мить дерева знову зашелестіли.
Цього разу голос був чіткішим, ніж будь-коли.
— Скоро...
Левко відчув, як по спині пробіг холодок.
Він зробив крок уперед, але раптом усе стихло.
Лише вітер гойдав молоді берези.
— Знову почалося... — ледь чутно сказав він.
Юнак ще довго стояв на узліссі, не відводячи погляду від темної стіни дерев.
Він не знав, що саме цієї миті Прадавній Ліс уже зробив свій вибір.
І відтепер дорога Левка невідворотно вела до Великого Дуба.
