Спочатку:
На сторінку книги
Над Місячним озером запанувала неприродна тиша.
Вода, яка ще мить тому сяяла сріблом, потемніла. Місяць сховався за хмарами, а холодний вітер змусив дерева схилити свої крони.
Левко не міг відвести погляду від незнайомця.
Високий чоловік стояв просто на поверхні озера. Його темний плащ розвівався без жодного подиху вітру, а довге сріблясте волосся спадало на плечі. Його обличчя було спокійним, майже красивим, але холодні сині очі випромінювали смуток, який накопичувався століттями.
— Спадкоємець... — повторив він.
Берегиня стала перед Левком.
— Не слухай його.
Незнайомець ледь усміхнувся.
— Ти й досі боїшся правди, Берегине.
Лісовик міцно вдарив посохом об землю.
Коріння дерев здійнялося живою стіною.
Та незнайомець навіть не поворухнувся.
Коріння зупинилося за кілька кроків від нього, ніби не сміло торкнутися.
— Хто ти? — твердо запитав Левко.
Чоловік уважно подивився на нього.
— Колись мене називали Хранителем Великого Дуба.
Юнак застиг.
Берегиня повільно заплющила очі.
— Не вимовляй цього...
— Чому? — спокійно відповів незнайомець. — Хіба це неправда?
Левко розгублено переводив погляд з одного на іншого.
— Але... Хранителем мав бути Великий Дуб.
— Ні, — відповів чоловік. — У кожному поколінні був той, хто чув голос лісу. Як і ти.
— То... ти був таким самим, як я?
Незнайомець кивнув.
— Колись.
Поверхня озера завирувала.
Перед Левком почали виникати образи минулого.
Молодий чоловік ішов тією ж стежкою, якою зараз ішов він сам.
Поруч літала біла сова.
Берегиня була молодшою.
Лісовик майже не змінився.
Усі вони усміхалися.
— Це... ти? — прошепотів Левко.
— Так.
Картина змінилася.
Той самий чоловік стояв біля Великого Дуба.
Навколо нього зібралися люди.
Одні благали про допомогу.
Інші вимагали сили.
Він хотів урятувати всіх.
Та що більше він віддавав власної сили, то слабшим ставав Великий Дуб.
— Я думав, що добро можна творити без меж, — тихо сказав незнайомець. — Але навіть світло має свої закони.
Перед очима Левка промайнула остання картина.
Хранитель простягнув руки до Великого Дуба.
Він хотів забрати на себе все прокляття.
Та замість цього прокляття поглинуло його самого.
Спалахнуло чорне світло.
Небо потемніло.
Саме тоді народилася Тінь Прокляття.
Видіння зникло.
— Ти... не хотів зла... — тихо сказав Левко.
Чоловік сумно похитав головою.
— Ніхто не хоче стати чудовиськом.
Іноді ним стають через відчай.
Берегиня мовчала.
У її очах блищали сльози.
— Ми не змогли тебе врятувати...
— Ніхто не міг.
Раптом із-за дерев долинув знайомий холодний сміх.
Темний туман знову почав стелитися над землею.
Тінь Прокляття повернулася.
Та цього разу вона не наближалася до Левка.
Вона схилилася перед незнайомцем.
— Мій володар...
Левко завмер.
— Що?..
Чоловік суворо подивився на Тінь.
— Не називай мене так.
— Але саме ти створив мене.
Запала довга мовчанка.
— Так, — нарешті відповів він. — І саме тому я повинен допомогти її знищити.
Тінь різко здійнялася.
— Зрадник!
Чорний туман кинувся вперед.
Та в ту саму мить Великий Дуб, далеко в серці Прадавнього Лісу, відповів могутнім золотим сяйвом.
Його світло пройшло крізь дерева, торкнулося Місячного озера і зупинило темряву.
Біла сова здійнялася високо в небо.
Її крик луною прокотився над усім лісом.
Незнайомець подивився на Левка.
— Настав час дізнатися всю правду про Серце Лісу.
Він простягнув юнакові руку.
— Ходімо.
Попереду на них чекала подорож до місця, куди не ступала людська нога вже багато століть. Саме там мала вирішитися доля Прадавнього Лісу — і доля самого Левка.
