Спочатку:
На сторінку книги
Апокаліпсис стався в суботу.
Саме тому їй, можливо, й пощастило: в більшості санітарів був вихідний, а ті, що працювали – швидко перегризли одне одного. А заодно й більшість інших пацієнтів. Крики за стінами підказали, що діється щось незвичне.
Прихованою саме на такий випадок голкою вона відімкнула замки на скобах, що ними була прикута до ліжка. Розібравши саме ліжко – зробила з його деталей відмичку, якою не одразу, та все ж відчинила замок на дверях палати. Там був ще електронний, під ключ-карту, але вся електроніка в корпусі психлікарні вийшла з ладу.
Раніше її б давно вже зупинили – камера у дальньому кутку спостерігала невсипно й не мала мертвих зон. Але… уся електроніка вийшла з ладу.
Озброївшись ніжкою, вийшла в коридор. Санітар (точніше, тварюка, на яку він обернувся) трапився на шляху лише один – знов поталанило. Ніжкою вона проломила йому наскрізь голову.
Більшість палат не були так ретельно замкнені, як в неї – пацієнти там були “тихими”. Тепер майже в кожній розігралась кривава сцена. Вона мигцем дивилась – і йшла собі далі.
Вибралась назовні.
Місто палало. Вдалині лунала автоматна стрілянина. Дорогу перегородила перекинута вантажівка з морозивом. Таксі, що втратило керування, в’їхало у вітрину ювелірної крамнички навпроти, і тепер сигналізація безсило надривалась, намагаючись докликатись того, хто вже ніколи не прийде.
Вона з насолодою відчула, як усмішка проти волі наповзає на обличчя. Схоже, світ, що був до неї безжальним, отримав по заслугах.
* * *
Він завжди прокидався швидко. Навіть без вранішнього ритуалу у вигляді кави та цигарки – хоча й старався цим не нехтувати. Та сьогодні ранкову каву замінили постріли і відчайдушний лемент за вікном.
Телефон мережу не ловив. Вилаявшись, кинув кляту залізяку. Швидко зібравшись, вийшов у під’їзд.
Бабуля – божий одуванчик з квартири навпроти кинулась, намагаючись вчепитися зубами в горлянку. Ні, вона ніколи особливо не переймалась теплими почуттями до злочинця на випробному терміні, але щоб аж так…
Навіть не думаючи, на автоматі, прописав їй правий джеб у щелепу. Бабуля відлетіла до стінки й сповзла долі, її шия неприродньо вигнулась.
Вилаявся ще раз. Зайвий клопіт на його голову… Але що з тією каргою взагалі таке? Зіниці розширені, червоні очі, пика мов у нарика зі стажем – надивився він вже на таких.
Ліфт, звісно ж, не працював. Клянучи косоруких ліфтерів, скажену бабку та придурків, яким з самого рання заманулося зчинити стрілянину, збіг донизу сходами. Вийшов на вулицю.
І зрозумів – триндець.
Трешові романи про зомбі-апокаліпсис, які так любила читати наглядачка (усякі оті Укуси аб Хроніки Несвіту), обернулись реальністю. І ця реальність, вдягнена в задрипану кров’ю футболку, саме доїдала когось просто під його під’їздом біля дверей розбитої поліцейської машини.
Недовго думаючи, одягнув чудику на макітру сміттєвий бак – зім’явши і бак, і макітру.
За рогом стріляли. З вікна першого поверху чулись крики, від яких навіть йому стало не по собі – проте лише на мить. З балкону третього хтось вистрибнув.
Варто було подбати про цілісність своєї дупи.
Від мертвого копа лишилось небагато – він відстрілювався, але до нього все ж дістались. Та головне, що лишилась штатна Беретта й трохи набоїв. Лайно, звісно… Проте могло бути й гірше.
Зі спального кварталу варто було вшиватися. Про закинутий трейлер у передмісті не знав ніхто, крім нього.
Браслет на нозі запищав, коли він пробіг десь зо два квартали. Матюкнувся – проте махнув рукою. Наглядачці зараз явно не до нього… Якщо вона взагалі жива.
