Спочатку:
На сторінку книги
Вони зустрілися в супермаркеті за квартал від мерії.
Вона планувала тут поповнити запас консервованих оливок та крабових паличок – з них виходила чудова основа для салату. Не одними ж консервами харчуватись…
Касир не зрушив з місця – він не покидав його, відколи його застали тут ходячі.
– Привіт, Боб! – вона мило всміхнулась йому. – Чудова сьогодні погода, чи не правда? А ти все працюєш…
Касир не відповів.
– Боб, ти мене ігноруєш? Як неввічливо з твого боку. Я б тебе вбила, але ти, як би, вже…
Згрібаючи продукти до візка, вона навіть не почула, що хтось робить те саме по інший бік полиці. Аж поки вони не вийшли назустріч одне одному.
Затвори клацнули одночасно.
Вони стояли за крок, тримаючи одне одного на мушці. Він – у затріпаній куртці, потертих джинсах і важких армійських черевиках. Коротко стрижений, неголений. Одяг просочився запахом дешевих цигарок. Вона – з акуратно зачесаним темним волоссям, злегка підведеним обличчям, у практичному, але ідеально підібраному під макіяж та фігуру одязі.
В неї – рушниця. В нього – обріз двостволки та гвинтівка за спиною.
У повітрі зависло й напнулось щось таке, про що зазвичай пишуть у старих тупеньких вестернах. “Вони незворушно дивились одне одному в очі. Хтось мав вистрелити першим”. Або “палець напружено тремтів на спусковому гачку”. Уся ота маячня.
Це тривало секунди дві, не більше.
– Кинь зброю, – врешті промовила вона.
– А як ні? – у голосі незнайомця не було страху – лише чиста цікавість.
– То вб’ю.
– Ну то давай.
Її палець лежав на гачку. Один порух – і мізки розлетяться прилавками. Та вона чомусь не наважувалась вистрелити, і це бісило. Хотілось розквасити цю нахабну пику прикладом, стерти з неї незворушний вираз і цю невловиму, ледь помітну смішинку в очах.
– Чого не стріляєш? – з непідробною цікавістю запитав він.
– А ти чого?
Він посміхнувся – злегка, одним краєчком губ. На щоці з’явилась ямочка.
– Ще не зважив, чи варто на тебе витрачати набій.
Вона вистрелила. Куля вибила крихти плитки з-під його ніг, звук пострілу відбився луною від стін та поличок.
– Занадто гучно, – чоловік поморщився. – І набої до десятого калібру важко дістати. Та й взагалі, це не найкращий варіант для леді…
– То ти ще й сексист? – вона знову підкинула ствол догори, цілячись йому в обличчя.
– Я - реаліст, – послідувала незворушна відповідь. – Раджу дванадцятий, якщо вже любиш великі пушки. Але краще – щось автоматичне під 5,56. Або якийсь Хеклер на дев’ять міліметрів. Значно практичніше… станом на зараз.
– Дивлюсь, ти сильно розумний, – вона зіщулилась. – Такі довго не живуть.
– А я й не претендую на безсмертя.
Так вони стояли ще секунди зо три.
– То що, так і будемо ціляти одне в одного, наче в дешевих бойовиках? – він вишкірився, оголюючи прокурені пожовклі зуби. – Чи прийдемо, нарешті, до спільного знаменника?
Вона зміряла його оцінюючим поглядом.
– Ти не схожий на тих, інших, – опустила зброю. – Я не вбиватиму тебе… поки що. Та все ж не трапляйся мені більше.
– О, це така честь! – він посміхнувся ще ширше і ледь-ледь присів на напівзігнутих, позначаючи шляхетний реверанс. Блазнював, скотиняка.
Та зброю прибрав.
– Маєш гарний вигляд, до речі, – кинув через плече, вже обертаючись. – Приємно знати, що краса ще не зникла з цього світу.
Вона мало не вистрелила йому в спину.
* * *
Він довго думав про те, чому не вистрелив. А потім – спокійно пішов, знаючи, що вона може всадити йому кулю між лопаток.
О, так, жінок він любив. І в його житті було їх чимало. Та останні тижні він про це геть не думав – порятунок власної шкури був на першому місці. Вона, шкура, занадто багато пережила, аби отак просто позбутись її.
Справа була навіть не в її дивному прагненні виглядати гарно, коли весь світ летить під три чорти. Це дивним чином гармонійно поєднувалося з безуминкою в її очах. Не тією, про яку пишуть в романах – це був слід справжнього божевілля, незамутненого й невиліковного.
І це затягувало.
