Спочатку:
На сторінку книги
Спочатку це стало неписаною угодою між ними. Вона більше не намагалась підстрелити його при кожній зустрічі – хоч мала для цього всі можливості. А він – іноді допомагав їй.
В нього звідкись була мапа міста, а на ній – позначені місця, де можна було поживитися чимось корисним. Склад, про який мало хто знав. Магазин у провулку, який могли не помітити й лишити нерозграбованим. Чиясь квартира з прихованим сейфом усередині.
В минулому житті він явно був непростою людиною. Та коли вона спитала про це – лише невизначено знизав плечима.
– Певна, що воно тобі треба? Що було – загуло.
– Та ж цікаво! – в її очах світився непідробний інтерес навпіл з нерозлучним божевіллям.
– Я, скажімо так… вирішував проблеми. Усякі. Можна сказати, – він криво всміхнувся, – з того часу ніц не змінилось.
Іноді під час таких рейдів разом відбивались від ходячих. Іноді – від живих.
Удвох знищили банду, що засіла на заправці у передмісті. Більшість доріг були завалені уламками або перекриті розбитими машинами – і тому непроїзні. Та все ж, маючи гарний позашляховик, подекуди можна було проскочити. Пальне все ще цінувалось.
Харцизяки були озброєні до зубів, затяті й цілеспрямовані. Та вони не розраховували на двійко звихнутих, що почнуть кидатись коктейлями Молотова просто поруч із заправкою. В результаті – згоріли всі у прибудованому до неї магазинчику.
– Люблю дивитись, як воно горить, – він замислено споглядав палаючу будівлю, абсолютно не переймаючись, що вогонь може перекинутись на цистерни. – Всі бігають, метушаться…
Вона слухала його – і собі дивилась на вогонь з божевільною посмішкою та виразом невимовного щастя на обличчі.
Заправка таки вибухнула – але згодом, коли вони вже пішли.
* * *
Спільні вилазки, кров, вогонь та стрілянина якось непомітно зблизили їх. Вони стали проводити разом більше часу. Спочатку – частіше виходили удвох до міста. Згодом – просто так.
Вона побувала у нього в трейлері. Замислено подивилась на розкидані упаковки з-під їжі, бляшанки з-під пива, пожмаканий матрас і заявила, що тут би не завадило гарне прибирання. Але вона цього, звісно ж, робити не буде. Він радісно вишкірився й відповів, що так, либонь, навіть краще – бо він волів би зберегти первозданний вигляд і неповторний колорит свого житла.
Він відвідав її куток у занедбаній двоповерхівці. Обійшов усі кімнати, безцеремонно зазирнув до ванної, окидаючи усе чіпким оцінюючим поглядом.
– А миленько в тебе тут, – заявив, намагаючись вдавати байдужість.
Цю ніч вони провели разом.
Все було швидко й нестримно, як неминуча загибель навколишнього світу. Але й так само яскраво – якщо дивитись на це з певної точки зору.
Фінал був так само яскравим та нестерпно вибуховим. І разом з ними “фінішувала” стара канапа – не витримавши лихої долі, позбулась ніжок і гепнулась на підлогу.
Світанок вони зустріли на поламаному ліжку – обом лінь було вставати й намагатись полагодити його.
Вона чекала, що після цього він зникне. Чомусь їй здавалось, що так мало статися. Крізь стіну, вибудувану її підсвідомістю, пробивалось щось таке… З минулого.
Але – не зник. Хоча того разу й пішов – проте вже згодом, під вечір.
З часом перетягав до неї речі зі свого трейлера, наостанок закинувши до нього зв’язку гранат.
– Нема чого усяким тут шастати, – пробурчав, ховаючись за імпровізоване укриття з ящиків.
Гепнуло знатно. Вона потім сильно ображалась, що не дозволив подивитися. Прощення довелось вимолювати довго й вигадливо – аж до наступного ранку.
З ним вона в деяких моментах почувалась інакше. Певної миті здалось навіть, що нерозлучне й невід’ємне божевілля тимчасово відступило… Це було незвично – знов відчувати себе колишньою, тією, що ще могла зватись “нормальною” (до певної міри). І трохи лякало.
Хоча переймалась вона дарма – божевілля нікуди остаточно не зникло. Згодом усвідомила, що у світі, де всі правила й умовності летять до дідька, це і є аналогом “нормальності” – бути трохи (або й не трохи) схибнутою, в унісон довкіллю. А в ідеалі – мати поруч когось такого ж самого.
