Спочатку:
На сторінку книги
Звісно ж, він ще їй трапився. І не раз. Виявилось, що вони жили в одному районі, тож не пересікатися взагалі було важко.
Якось, складаючи на транспортний візок бутлі з водою, вона відчула чиюсь присутність за спиною. Різко обернулась. Він стояв у дверях, з саркастичною посмішкою на неголеній пиці.
Рушниця стояла обіч – неприпустима помилка. Вона б не встигла. Та він лиш підморгнув по-ідіотському й пішов собі далі.
Іншим разом вона побачила його по той бік вулиці. Вистрелила. Та він устиг сховатись, а потім, висунувшись з-за укриття, знущальницьки посміхнувся й помахав їй рукою. Вона прицілилась просто в нахабну мармизу і вистрелила ще раз – але вірна “десятка” цього разу дала осічку.
Звісно ж, зброю вона не змінила. Ще не вистачало слухати поради якогось чурбана…
А потім вона втрапила в халепу.
Їх було троє. Усі – озброєні. І налаштовані взяти своє.
Її затисли в приміщенні розгромленого банку. Хто й навіщо сюди лазив – одному чорту відомо, ні гроші, ні золото в помираючому світі не мали ціни. Але двері були вибиті, і це дозволило їй знайти прихисток.
Вона скорчилась за стійкою. Набої скінчились – та нападники про це не знали, і це лишало маленький шанс.
– Виходь, красуне! – весело гукнули з того боку. – Сильно не образимо. А образимо не сильно, можливо, навіть ніжно, ха-ха!
Потім залунали постріли. Невідомий стріляв одиночними, через рівномірні проміжки. Чергами в цьому світі стріляють лиш дурні – набої не безмежні.
Він увійшов – спокійно, тримаючи зброю стволом донизу, навіть не переймаючись, що може зловити кулю в обличчя.
– Гівно ви, хлопаки, і стволи у вас такі самі, – довірливо повідомив він мерцям, професійно шмонаючи кожного. – І взяти з вас нічого.
Вона вийшла зі сховку, беручи його на приціл.
– Ну що? – поцікавився він. – Ще не надумала мене вбивати?
– Я б з радістю, – ядуче відповіла, – та скінчились набої.
Він лиш знизав плечима, мов промовляючи – “а я ж казав”.
– Ну то ходімо. Я знаю, де взяти вирішення твоєї проблеми.
– З якого це дива я маю з тобою кудись іти?
– Ні з якого, – він перекинув ремінь гвинтівки через плече і мовчки вийшов.
І вона пішла за ним. Врешті, набоїв вже дійсно не було.
Вулична ятка з морозивом була розгромлена. Холодильник лежав колесами доверху, а всередині був сховок. Розумно – мало хто б додумався тут шукати.
Цей MP5 явно був зроблений для когось на замовлення. Прогумоване руків’я з втопленою інкрустацією, легкий складаний телескопічний приклад з м’якою накладкою. В чудовому стані.
Колишній власник, мабуть, не заперечував – бо вже не міг.
Пістолет-кулемет був зручним, легким та стильним. Руків’я ідеально лягало в долоню, а приклад – у плечову виїмку.
Це було навіть мило – і вона неабияк злилась через це. Злилась на нього, а найпаче – на себе. Хоч приводів для люті, направду кажучи, не було.
Парою швидких рухів перевірила зброю.
– Гарний. Не шкода?
– Не люблю дев’ять міліметрів, – він мерзенно посміхнувся. – Не мій… гм, розмір.
Це пролунало так двозначно, що знову закортіло вмазати йому прикладом по мармизі. Насилу стрималась.
– Тепер в тебе знову є зброя, – зауважив він. – Не передумала пристрелити мене?
Вона всміхнулась – вперше за довгий час це було щиро.
– Від тебе є користь. Напевно… тебе я вб’ю останнім.
