Спочатку:
На сторінку книги
Людей у місті ставало дедалі менше. Ходячих – теж, проте їх все ще вистачало.
Прийшла осінь.
Центральний парк лишався острівцем спокою у постколапсному місті. А розкидані то тут, то там мертві тіла лиш додавали колориту – принаймні так вважали ці двоє.
Вони сиділи на лавці, обійнявшись – немов би просто прийшли сюди відпочити у звичайний вихідний день. Втім, це він і був – минув рік від початку кінця світу, а отже, була субота.
Він зосереджено лускав насіння і годував ним голубів. Тварин та птахів, на відміну від людей, апокаліпсис не зачепив.
Вона – прихилившись до нього збоку, спостерігала. Дивним (але звичним для неї) поглядом, з усмішкою на обличчі, яка останнім часом стала її незмінною супутницею.
Невідомо, як одинокий ходячий забрів до парку. Може заблукав, а може – зневірився знайти їжу в іншому місці. Йому хтось пошкодив коліно, і немертвий добряче кульгав на ліву ногу.
Чоловік недбалим порухом вихопив з поясного чохла обріз, звів курок. Постріл розлякав голубів та перебив дохляку шию. Голова, кумедно підстрибуючи, покотилась у зарості здичавілих троянд.
Він кількома відгостреними рухами перезарядив зброю, сховав.
– То що там, мала? – спитав, продовжуючи неспішно лущити насіння. – Схоже, на все місто живими лишились тільки ми. Ти ж казала – вб’єш мене останнім. Не передумала ще?
Вона, хитро посміхаючись, повернулась до нього.
– У цьому місті, може, й так, – схилилась, довірливо шепочучи на вухо. – Але я знаю, де ті типи з заправки сховали джип. Там же – схрон з додатковим запасом пального. Ми можемо з’їздити до сусіднього міста – там ще міг лишитись хтось, треба перевірити. Тож, – вона примружилась, – ще поживеш трохи.
Голуби помалу злітались назад.
Кінець
