Раді Вас бачити!

Техьон сидів на ліжку, обхопивши голову руками так міцно, що пальці побіліли. Штори були щільно запнуті, перетворюючи кімнату на задушливу крипту, просякнуту його власним важким, мускусним, хвойним запахом. Тишу порушував лише стукіт його серця.

«Ти слабак», — прорикнув внутрішній голос. «Ти хочеш його. Ти завжди хотів. Просто візьми. Він маленький. Він не втече».

— Заткнися! — Техьон зірвався на шепіт, впиваючись нігтями в долоні до крові. — Він не «маленький». Він Єджун. Мій друг. А ти… ти просто помилка еволюції.

Техьон ненавидів цей світ, у якому люди перестали бути просто людьми. Було б набагато простіше, якби не було цих дурних каст — альф, омег, бет. Якби не цей запах Єджуна, який просочувався крізь будь-які двері й випалював у Техьона залишки здорового глузду.

Після того випадку в шкільному медпункті, коли Техьон ледь не втратив контроль, притиснувши Єджуна до кушетки й ледь не вчепившись йому в горло, щоб залишити мітку, все начебто вгамувалося. Єджун дізнався правду. І, на подив Техьона, не втік.

Але Техьон, справжній Техьон, розумів, що нічого не було нормально.

Ця одержимість його внутрішнього вовка «кроленям» Єджуном була майже абсурдною. Єджун був втіленням тендітності: тонкі зап’ястя, вічно розпатлане волосся й ці величезні очі, в яких завжди плескалася тривога. Ідеальна мішень для хижака.

— Він не жертва, — різко стримав себе Техьон, піднімаючись із ліжка.

Але вовк усередині задоволено облизнувся: «Він — моє».

Техьон зрозумів, що не справляється. Вовк ставав сильнішим з кожним днем, і одного дня він просто виштовхне Техьона з його власного тіла. Тому він зважився на крайній крок. Таблетки. Пригнічувачі. Гормональна кастрація для внутрішньої звірини.

Він спустився на кухню. Джісу нарізала салат, вдаючи, що в домі все як і раніше, хоча вона здригалася щоразу, коли Техьон проходив повз.

— Мамо, нам треба поговорити.

Джісу підняла очі. У них читалася втома.

— Техьон, якщо це знову про школу…

— Це про інгібітори. Я хочу їх приймати.

Ніж завмер у повітрі. Джісу повільно поклала його на дошку, ніби боячись різких звуків.

— Ні.

— Мамо, послухай…

— Я сказала «ні»! — Голос матері затремтів. — Техьон, ти навіть не вступив у стадію зрілого статевого дозрівання. У тебе просто перехідний вік, гормони грають! Це природно — відчувати потяг до друга. У твого батька в шістнадцять було те саме…

— Мені плювати на батька! — Техьон увійшов у коло світла під лампою, і його очі на мить спалахнули недобрим бурштиновим вогнем. — Я був за крок від того, щоб позначити його прямо в школі. Якби медсестра не увійшла, я б перегриз йому шию. Ти цього хочеш? Щоб твій син став ґвалтівником?

Джісу відвернулася до вікна, її плечі затремтіли.

— Пригнічувачі… це страшна хімія, Техьон. У тітки від них відмовили нирки. Ти вб’єш свій організм.

— Значить, проживу без однієї нирки. Зате Єджун буде в безпеці.

Техьон підійшов впритул, його голос став тихим і різким:

— Якщо ти не хочеш, щоб я сів у в’язницю за примусове маркування, ми завтра ж підемо до лікаря. Будь ласка, мамо. Прошу як людина.

Джісу заплющила очі й важко видихнула. Вона зрозуміла, що програла.

— Гаразд.

.....

Наступного дня в кабінеті лікаря було нестерпно задушливо. Пахло спиртом, запиленими папками та чужим страхом. Літній лікар-бета в окулярах на переніссі гортав аналізи Техьона, і на його чолі пролягла глибока зморшка.

— Ні. І ще раз ні. — Він грюкнув папкою. — Ви розумієте, що так ви просто згубите хлопчика?

Джісу здригнулася, мнучи в руках хустку.

— Докторе, ми просто шукаємо вихід…

— Який вихід? — Лікар роздратовано подивився на неї. — Давати тринадцятирічному альфі «Супрекс-200»? Це вбивство гормонального фону! Печінка, ріст кісток, психіка — він же ще дитина!

— Я прийшов не для того, щоб вбити себе, — озвався Техьон. Він стояв у кутку, схрестивши руки на грудях, дивлячись на лікаря з-під лоба. — Я прийшов, щоб не вбити когось іншого.

 Лікар примружився:

— Гучні слова для підлітка. Думаєш, ти такий особливий?

Те мовчки дістав із кишені складений листок — результати тесту на домінантність — і кинув його на стіл.

— Подивіться на цифри, докторе. Мій рівень тестостерону й феромонів вищий, ніж у середнього дорослого ватажка. У тринадцять років. Я не можу дихати поруч із другом, не думаючи про те, як загнати його в кут.

— Техьон! — вигукнула Джісу, але син навіть не обернувся.

— Нехай знає, — відрізав Техьон. — Чи багато ви бачили дітей, які в тринадцять років мріють про клеймо?

Лікар повільно підсунув аркуш до себе. Прочитав. Його обличчя повільно витягнулося, а рука потягнулася до оправи окулярів.

— Це… це аномалія, — пробурмотів лікар. — У тринадцять років такі показники…

— Ось саме. Мені знесуть голову, якщо я зірвуся. А вам знесуть голову, якщо ви мені не допоможете і трапиться інцидент. Лікарська таємниця, докторе. Просто випишіть рецепт. Мінімальна доза. Тільки на випадок піків.

Лікар довго дивився на Техьона, на його суворий, надто дорослий погляд, у якому не залишилося нічого від дитини. Потім він повільно дістав бланк, швидко заскрипів ручкою й поставив печатку.

— Тримай. Але запам’ятай, Чон: тільки раз на місяць. Якщо відчуєш хоч найменший біль у боці — кидаєш усе й біжиш до мене. Ти мене зрозумів?

Техьон взяв рецепт з такою обережністю, ніби це був святий Грааль.

— Зрозумів. Дякую.

.....

Того ж вечора Техьон зачинився у своїй кімнаті. Він увімкнув настільну лампу, і жовте коло світла висвітлило з темряви маленьку пластикову баночку. «Супрекс-200».

— Ну що, вовкулако, — прошепотів Техьон, дивлячись на своє відображення. — Час тобі залягати в сплячку.

Він відкрутив кришку. Всередині лежали великі білі таблетки, схожі на камінці. Техьон висипав одну на долоню. Вона була шорсткою й дивно важкою.

— Буе… — скривився він, коли хімія торкнулася язика. Смак був жахливим: металевий присмак, змішаний із чимось гірким і стерильним.

Він зробив три величезні ковтки води, змушуючи таблетку провалитися в горло. Сів на стілець і став чекати.

Минула хвилина. Дві. П’ять.

Спочатку нічого не відбувалося. А потім кімната плавно захиталася. Техьон вхопився за край столу.

Всередині раптом стало… порожньо.

Це було схоже на те, ніби в галасливому, переповненому залі раптово вимкнули звук. Зникла вічна фонова лють. Зникло це тягуче, липке бажання підкорювати. Зник запах лісу, який завжди стояв у нього в ніздрях.

Вовк мовчав. Вперше за багато місяців настала дзвінка, абсолютна тиша.

Техьон повільно видихнув. На його губах з’явилася слабка, болісна посмішка.

— Спрацювало… — прошепотів він.

Він ліг у ліжко, не роздягаючись. Натягнув ковдру до підборіддя, відчуваючи, як по тілу розливається дивна, холодна легкість.

....

Наступного ранку Техьон уперше за довгий час прокинувся без відчуття, ніби в його грудях ворушиться голодний звір. У голові було порожньо, прохолодно й дивно тихо. Навіть запах власних феромонів у кімнаті більше не здавався йому задушливим.

Коли Техьон підійшов до шкільного ганку, друзі вже були там. Джухо щось захоплено доводив Бінчану, розмахуючи руками, а Єджун стояв трохи осторонь, нервово перебираючи ремінь рюкзака. Його довгі кролячі вуха були злегка опущені — вірна ознака того, що він чекав на Техьона.

Техьон глибоко вдихнув. У ніс вдарив знайомий аромат Єджуна.

Раніше цей запах змусив би Техьона стиснути зуби, а його внутрішнього вовка — заскреготіти кігтями, вимагаючи негайно притиснути омегу до стіни й перекрити цей аромат своїм. Але зараз… зараз це був просто приємний запах. Жодного тиску. Жодного бажання кусати.

— Привіт, хлопці, — невимушено сказав Техьон, підходячи до них.

Усі замовкли. Бінчан підозріло примружився, а Джухо поправив кепку.

— Е-е, привіт, Техьон. Ти сьогодні виглядаєш якось інакше, — сказав Джухо.

Техьон щиро посміхнувся:

— Так, просто виспався. Єджун, привіт.

 Єджун підвів голову. Його очі розширилися, коли він побачив м’який вираз обличчя Техьона. Він обережно принюхався — від Техьона більше не виходила та задушлива хвиля домінантності, яка змушувала Єджуна тремтіти.

— Привіт, Техьон, — Єджун боязко посміхнувся, і його вушка на маківці миттєво випрямилися. — Ти в порядку?

— Краще, ніж будь-коли, — відповів Техьон і, всупереч своїй недавній поведінці, дружньо поплескав Єджуна по плечу.

Єджун не здригнувся. Не відсахнувся. Він відчув лише тепло долоні друга. Усередині в нього все заспівало від полегшення.

Весь день минув ніби в тумані абсолютного щастя. Вони сиділи разом на уроках, сміялися в їдальні, і Техьон навіть допоміг Єджуну з ескізом в альбомі.

«Це перемога», — думав Техьон, дивлячись на Єджуна, що сміявся. — «Таблетки — це порятунок. Я можу бути звичайним. Я можу бути його другом».

Крах стався після останнього уроку.

Техьон чекав на Єджуна біля шафок, коли повз них пройшла група старшокласників. Один із них — величезний альфа-ведмідь на ім’я Хан — навмисно зачепив Єджуна плечем, так що той ледь не впав.

— Дивись, куди ти пхаєшся, кролику, — пробасив Хан, випускаючи струмінь їдкого, різкого запаху. — Від тебе тхне, як від дівчинки.

Єджун згорбився, втягуючи голову в плечі. І в цю мить «порожнеча» всередині Техьона раптово тріснула.

Це не було схоже на його колишнє бажання підкорити Єджуна. Кров у жилах Техьона миттєво закипіла, в очах потемніло, а ікла так сильно впилися в ясна, що стало боляче.

«Вбити. Вирвати йому горло. Розірвати на шматки за те, що торкнувся нашого», — голос вовка всередині заревів з такою силою, що Техьон ледь не заричав уголос.

Хан відчув загрозу й обернувся, його очі звузилися.

— Чого витріщаєшся, цуценя?

Техьон стояв, важко дихаючи. Його руки тремтіли, нігті почали подовжуватися. Він розумів: якщо він зараз не піде, у коридорі буде труп.

— Техьон? — Єджун доторкнувся до його ліктя, відчувши, як від друга знову почала виходити хвиля спеки. — Техьон, ходімо, не треба…

— Я зараз… — вичавив Техьон крізь стиснуті зуби. — Чекай на вулиці.

Він розвернувся й, не розбираючи дороги, кинувся до чоловічого туалету. Забігши в кабінку, він зачинив двері й впав на коліна перед унітазом. Його нудило. Звір усередині рвався назовні, роздираючи кігтями його свідомість.

— Ні… ні, ще рано… лікар казав — раз на місяць… — гарячково шепотів він, дістаючи з рюкзака заповітну баночку.

Руки так сильно тремтіли, що він ледь не розсипав таблетки. Він вихопив одну — білу, холодну — і без води засунув у рот.

Горло стиснулося. Організм, уже отруєний першою дозою, відчайдушно чинив опір. Техьона охопив блювотний потяг. Таблетка застрягла в горлі, викликаючи присмак спаленої гуми та гіркоти.

— Ковтай… чорт забирай, ковтай! — прохрипів він сам до себе, затискаючи рот долонею, щоб не виплюнути ліки назад.

З болісним зусиллям він проковтнув. Ще раз. І ще. Горло пекло, у шлунку наче вибухнула холодна бомба. Техьон притулився чолом до холодної кахельної стіни, задихаючись.

Минула хвилина.

Лють почала відступати. Повільно, як відплив, хімічна порожнеча знову почала заповнювати його свідомість. Ричання вовка стихло, аж поки не перетворилося на глухе, ображене скиглення десь у закутках розуму. Кігті втягнулися. Зір прояснився.

Техьон натиснув на злив і підійшов до раковини. З дзеркала на нього дивився блідий хлопець із червоними очима та краплями поту на лобі.

— Плювати, що я обіцяв лікарю, — прошепотів він, змиваючи кров із прикушеної губи.

Він знову не відчував нічого гнітючого. Лише легке запаморочення та блаженну байдужість.

...

Минуло три роки, і для Техьона ці три роки перетворилися на нескінченну війну з власною природою. Таблетки «Супрекс» стали для нього одночасно особистим прокляттям і порятунком.

У шістнадцять років Техьон виглядав як тінь самого себе. Таблетки діяли, але ціна була величезною. З’явилися дивні побічні ефекти: іноді Техьон переставав розрізняти кольори, бачачи світ у сірій гамі, як справжній вовк, а вночі його тіло зводило судомами — внутрішня тварина, замкнена в хімічній клітці, намагалася прогризти собі шлях назовні.

Замість того, щоб приручити вовка, Техьон перетворив його на божевільне, зголодніле чудовисько, яке накопичувало лють роками.

Але Техьону було на це начхати. Головне — Єджун.

Єджун у шістнадцять став сліпуче красивим. Його рухи стали плавними, а запах… о боги, його запах. Тепер це був не просто «кролик і ваніль». Це був густий, томний аромат дикого меду й квітучого жасмину. Навіть через подвійну дозу інгібіторів Техьон відчував, як цей запах огортає його горло, змушуючи легені палати. Техьон більше не хотів «підкорювати» Єджуна, він хотів розчинитися в ньому, але хімія в крові перетворювала будь-яке почуття на холодний, сірий граніт.

Урок біології того четверга був присвячений темі, на яку всі підлітки чекали з нетерплячою цікавістю: «Репродуктивні цикли: гон і тічка».

— Як ми знаємо, у омег цикл тічки настає до шістнадцяти років... — монотонно бурмотів вчитель.

Клас вибухнув сміхом. Найголосніше реготав Джухо, штовхаючи Бінчана в бік.

— Слухай, Бінчане, уяви, якщо Суйон прогризе тобі шию прямо зараз? — голосно прошепотів він, за що отримав по потилиці від рудої подруги.

Техьон не сміявся. Він сидів нерухомо, дивлячись у одну точку. Але краєм ока він бачив Єджуна. Той сидів неприродно прямо, його довгі вуха були щільно притиснуті до голови, а шия й кінчики вух палали яскраво-червоним. Єджун буквально стискався під поглядами й жартами однокласників.

Коли пролунав дзвінок, Єджун першим вискочив із класу. Техьон наздогнав його біля сходів.

— Гей, Єджун! — Техьон торкнувся його плеча. — Ти чого так зірвався? Ти в порядку?

Техьон завмер, озираючись навколо. У коридорі було гамірно, і він поманив Єджуна до себе, прикусивши губу.

— Техьон… підійди ближче. Будь ласка.

Техьон нахилився до нього. Відстань скоротилася до кількох сантиметрів. Жар, що виходив від Єджуна, обдарував Техьона хвилею, від якої в голові знову закрутилися сірі плями.

— За календарем… у мене скоро має початися перша справжня тічка, — солодко прошепотів Єджун йому прямо у вухо. — Я… я трохи хвилююся. Не знаю, що робити.

У цю мить Техьон здригнувся.

Його вовчі вуха, які він роками привчав бути нерухомими, різко встали сторчма. Хвіст під курткою почав шалено, неконтрольовано виляти. Усередині Техьона щось оглушливо хруснуло — це звір одним ривком вирвав петлі з дверей своєї клітки.

«Тічка. У нашого кроленяти тічка», — завив вовк.

Техьон ледь не заскиглив від нестерпного поєднання ніжності й дикого голоду. Він задихався, намагаючись зберегти обличчя «білим» і байдужим.

— У-усе буде добре, Єджун. Справді. Я… мені час!

Він розвернувся й майже бігом кинувся до виходу, залишивши Єджуна стояти з здивованим і трохи ображеним обличчям. Єджун розраховував на підтримку, а отримав панічну втечу.

.....

Вдома Техьон навіть не став вмикати світло. Він влетів у ванну й вчепився руками за краї раковини. З дзеркала на нього дивився кошмар.

Його очі горіли яскравим, отруйно-жовтим світлом, розрізаючи темряву. Хвіст не втихав, а в паху пульсував тупий біль. Вовк усередині не просто кричав, а ніби співав.

«У нашої омеги скоро тічка! Ми відчуємо його! Ми допоможемо йому, ми сховаємо його від усіх, ми заповнимо його своїм запахом!»

— Заткнися… — прохрипів Техьон. — Ні…

Від думки про те, що він може зірватися й зруйнувати довіру Єджуна, Техьона раптово скрутило. Його вирвало прямо в унітаз — жовчю й гіркотою відрази до самого себе.

— Ми не маємо на це права, — шепотів він, витираючи рот тремтячою рукою. — Я не дозволю собі доторкнутися до нього.

Він розумів, що одна таблетка більше не допоможе. Його організм за три роки звик до отрути, а звір став надто сильним. Техьон схопив баночку з «Супрексом». Таблеток залишилося небагато.

— Досить… — Техьон висипав на долоню одну. Потім другу. Подумав секунду й додав третю.

Три таблетки «Супрексу-200» за раз. Доза, здатна приспати дорослого ведмедя. Доза, яка могла зупинити його серце.

Техьон закинув їх у рот і проковтнув без води, роздираючи горло. Він відчував, як хімія починає всмоктуватися, як крижаний холод повільно повзе по венах до самого серця.

Жовте світло в очах почало тьмяніти. Хвіст завмер і безвольно впав. Голос вовка захлинувся, змінившись на передсмертне хрипіння, і тиша, мертва тиша знову накрила його свідомість.

Техьон сповз по стіні на холодну підлогу. Йому не було чим дихати, перед очима пливали чорні кола, але він посміхався розбитими губами.

— Ось і все… — прошепотів він, — Тепер… ти в безпеці, Єджун.