Раді Вас бачити!

Сестра, яку не можна назвати більше рідною.

Христина прийшла увечері. Волосся зібране абияк. Очі червоні. Ніс трохи припухлий. На ній був сірий светр, який Катерина колись сама їй подарувала.

Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну.

— Якщо ти прийшла падати мені в ноги, - сказала Катерина рівно, - то попереджаю, що я сьогодні не в тому настрої, щоб комусь давати серветки.

Христина криво всміхнулася.

— Бачу, гумор у тебе живий.

— На відміну від сімейних цінностей.

Христина опустила очі. Потім підняла знову.

— Можна зайти?

Вона відступила . Катерина кивнула на крісло.

— Сідай.

Сама сіла навпроти.

Першою заговорила Христина.

— Я не знаю, з чого почати.

— Почни з правди.

Христина ковтнула.

— Я винна, — сказала Христина тихо. — І я не прийшла робити вигляд, що це не так. Я все зіпсувала. Я зробила найгірше, що могла зробити тобі як сестра.

Катерина мовчала.

Вона дивилася на Христину і відчувала дивну річ: злості було менше, ніж у перші дні. Зате з’явилася важка, холодна ясність.

— Далі, — сказала вона.

— Це не було любов’ю.

— Оце новина століття.

— Я серйозно.

— А я ні?

Христина видихнула.

— Я не люблю його. І не думала, що колись скажу це так, але… мабуть, саме це робить усе ще гіршим. Бо якби це було велике почуття, хоч щось можна було б пояснити. А так… це була дурість. Заздрість. І так, слабкість.

Катерина відчула, як у неї знову стискається щелепа.

— Моя улюблена жіноча комбінація. Дурість, заздрість і чужий чоловік.

— Я знаю, — тихо сказала Христина.

— Ні. Ти тільки зараз починаєш знати.

— Я все життя почувалася поруч із тобою меншою.

Катерина коротко, сухо всміхнулася.

— Господи, почалося.

— Ні, дай договорити. Я не виправдовуюся. Я просто кажу правду. Ти завжди була… зібрана. Красива. Сильна. Тебе слухали. На тебе дивилися. Ти заходила в кімнату і ніби вже знала, що робити. А я поряд із тобою весь час була ніби невдаха.

— Христино, я в дев’ятнадцять працювала, вчилася і рахувала, чи вистачить мені грошей на колготки до кінця місяця. Якщо тобі це виглядало як королівське життя, то в тебе дуже бідна фантазія.

— Я зараз це розумію, — сказала Христина. — Але тоді я бачила не це. Я бачила, що тебе поважають. Що ти ніби завжди на своєму місці.

Катерина нахилилася трохи вперед.

— І ти вирішила взяти моє місце через мого чоловіка?

У Христини затремтіли пальці.

— Мабуть, що так.

Катерина сказала спокійно:

— Ти не хотіла мого чоловіка. Ти хотіла бути мною.

Христина підняла на неї очі. І вперше не почала захищатися.

— Так, — сказала вона. — Напевно, так і є.

Оце вдарило найсильніше.

Катерина провела язиком по сухих губах.

— Я тебе в дім пускала, — сказала вона тихо. — Я тебе прикривала. Я знала всі твої істерики, всі твої дурні романи. Я вважала тебе своєю.

Останнє слово застрягло в горлі. Христина опустила голову.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш. Якби знала, ти б не приходила до мене після цього на чай. Не сиділа б на моєму дивані і не дивилася б мені в очі так спокійно.

У Христини по щоках потекли сльози. Катерина бачила це. Чужі сльози зараз дратували найсильніше.

— Я не прийшла, щоб ти мене пожаліла, — сказала Христина. — І не прошу, щоб ти мене пробачила. Я б на твоєму місці себе не пробачила.

— Уже краще. Принаймні з’являються якісь ознаки здорового глузду.

Христина криво усміхнулася крізь сльози.

— Так. Пізнувато, правда?

— Дуже.

Знову тиша.

— Як це почалося? — спитала вона.

Христина одразу не відповіла.

— Спочатку переписка. Потім жарти. Потім… це тупе відчуття, що тебе теж хочуть. Що ти не просто молодша сестра Каті. Що тебе вибирають.

— Яке дешеве задоволення.

— Так.

— І заради нього ти вирішила зруйнувати моє життя.

— Я не думала, що зайду так далеко.

— Оце, Христино, найтупіша фраза в усіх подібних історіях. Ніхто ніколи не думає.Усі просто лізуть, а потім дивуються, що під ногами людське життя.

Христина кивнула.

— Так.

Потім вона витерла щоки долонею й раптом сказала:

— Можливо, колись ти навіть подякуєш мені.

Катерина повільно завмерла.

— Що?

— Не за те, що я зробила. Я не кажу, що зробила щось добре. Я кажу… може, краще зараз, ніж через десять років. Коли були б діти. Коли ти була б прив’язана до нього ще сильніше. одіТ це все було б ще брудніше.

— Ти зараз серйозно вирішила зайти з боку “я тебе врятувала”?

— Ні, — швидко сказала Христина. — Я не про це. Я просто…

— Слухай уважно, — сказала вона тихо. — Ти мене не врятувала. Ти мене зрадила. А те, що твоя мерзота заодно показала, який у мене слабкий чоловік— це не твоя заслуга. Це просто побічний ефект вашої сумісної гидоти.

Христина мовчала.

— Як чоловік він теж так собі, — раптом сказала вона хрипко.

Катерина повільно кліпнула.

— Пробач? Що?

Христина нервово видихнула.

— Ну а що? Раз уже ми на дні, давай без літератури. Він не вартий усього цього. Не великий герой. Слабкий. Любить, коли ним захоплюються. Та й, щоб його хотіли. А всередин він дрібніший, ніж здається.

— Боже, як же вчасно ти провела мені цей аналіз.

— Я не жартую.

— А я так.

І от тут, всупереч усьому, Катерина коротко видихнула сміх. Коли життя вже настільки божевільне, що тобі лишається сміятися.

— Я просто не хочу його більше навіть у думках романтизувати. Він не вартий цього. І ти… ти теж не варта була такого життя.

Катерина підняла брову.

— О, тепер ти ще й мій лайф-коуч.

— Ні. Просто я нарешті бачу, що поруч із тобою міг бути зовсім інший чоловік. Той, який не ламатиме тебе від нудьги.

— Я більше не можу називати себе твоєю рідною сестрою так, ніби після цього нічого не сталося, — сказала Христина тихіше, -- бо його треба заслужити.

У грудях у Катерини щось важко стиснулося.

Оце й було найболючіше. Коли рідна людина сама визнає, що більше не має права на це слово.

— Зараз мені дуже боляче, — сказала Катерина. — Я не пробачаю тебе. Може, ще довго не пробачу. Може, ніколиАле одне скажу чесно, що ти сьогодні вперше говориш як доросла.

Христина дивилася на неї крізь сльози. Вона підвелася. Взяла куртку.Біля дверей зупинилася.

— Я б на твоєму місці себе теж не пробачила, — сказала вона, не обертаючись і вийшла. Катерина лишилася сама.

Плакати не хотілося.

— Блискучий шлях особистісного росту, — пробурмотіла вона в порожню кімнату. — Дуже рекомендую. Особливо ворогам.

Вона встала. Повільно пройшла на кухню. Взяла чашку.

І саме в цю мить у двері подзвонили знову.

Вона підійшла і відчинила. На порозі стояв кур’єр із букетом.

Білі тюльпани. Її улюблені.

— Доставка для Катерини Сергіївни.

Взяла квіти. Підписала щось машинально. Зачинила двері. На маленькій картці було написано: «Пробач мені, Кохана. Я все зруйнував. Люблю тебе. С.».

Катерина подивилася на записку. Потім на тюльпани.

— Ну звісно, — тихо сказала вона. — Сестра принесла каяття, чоловік — ботаніку.

Вона поставила квіти на стіл, дістала вазу і налила воду. Не тому, що пробачила. А тому, що квіти ні в чому не винн