Раді Вас бачити!

Коли вона повернулася до столу, все вже було майже готово. Мама нарізала овочі, тато відкручував пляшку вина з таким виглядом, ніби рятував країну, Христина розкладала виделки, а Сергій стояв біля вікна й щось швидко друкував у телефоні.

Він підняв голову, помітив її і відразу поклав телефон екраном донизу. Ось так. Абсолютна дрібниця.

— Все нормально? — спитала мама, глянувши на неї.

— Так, — легко відповіла Катерина. — Просто милуюся, яка я вродлива жінка. Треба ж хоч хтось у цій сім’ї це робити стабільно.

— Скромність у тебе просто фамільна, — хмикнув тато.

— У нас у роду або краса, або сором’язливість. Я взяла перше.

— А я що взяла? — відразу встряла Христина.

Катерина подивилася на сестру.

— Ти? Сміливість. І чужі светри без попиту.

Христина засміялася, але на секунду її очі стали настороженими. 

Вони сіли.

Спочатку все йшло, як у сотнях інших сімейних вечерь. Тато щось розповідав про сусіда з першого поверху, який знову паркувався «як людина без минулого і майбутнього». Мама підкладала всім салат. Христина жартувала. Сергій підтримував розмову. Катерина відповідала. Усміхалася. 

І весь цей час її внутрішній стан повільно змінювався. 

Вона дивилася, як Христина нахиляється до столу і відкидає волосся за плече. Як Сергій автоматично посуває до неї серветницю ще до того, як вона попросила.  Як між ними є якась ледве вловима, небезпечна звичність. Щось не зрозуміле їй. 

— Мамо, — раптом сказала вона, усміхаючись, — а де твій соус? Той, який ти робиш до м’яса. 

— Ой, точно, — схаменулася мама. — Я ж його в холодильнику залишила. І хліб не дістала. Вас узагалі не можна лишати голодними, ви тут самі себе з’їсте.

— Давно пора, — буркнув тато, встаючи. — Пішли, допоможу.

Вони вийшли.

У квартирі лишився той особливий шум побуту — десь дзенькнула тарілка на кухні, зашаруділи пакети, мама щось сказала татові вже з коридору.  За столом залишилися троє. Катерина повільно поставила келих. Подивилася спочатку на Сергія. Потім на Христину.

Усміхнулася. Легко. Майже ласкаво. 

— Ну що, голубчики, — сказала вона тим самим тоном, яким хвилину тому могла б пожартувати про погоду. — Усміхніться. Я знаю, що ви коханці.

І замовкла.

У неї навіть на півсекунди майнула дурна думка, що зараз Христина фиркне, Сергій скривиться,  і вона сама подумає: «Ну все, Катю, ти офіційно перевтомилася».

Але ніхто не засміявся. У кімнаті раптом стало так тихо , що вона почула власне дихання.

Сергій не змінив позу. Лише пальці на виделці стиснулися сильніше. Христина повільно підняла очі. У неї в очах майнув страх викриття.

І в цю секунду сумнівів не лишилося. У неї різко перехопило подих.  Ось та правда, яка весь цей час ходила поруч, дихала їй у потилицю, спала в її домі, сідала з нею за один стіл.

Її чоловік. ЇЇ сестра. Не здогадка. Правда. 

— Катю… — першим озвався Сергій.

Голос зрадницьки сів на її імені.

— Це не те, що ти подумала.

І тоді Катерина засміялася. Але сміх вийшов короткий  і неприємний. Вона сама його в собі не впізнала.

— Та невже? - тихо спитала вона. - Серйозно? Це не те, що я подумала? Господи, Сергію, яка ж у тебе бідна фантазія. Я тут щойно зруйнувала собі життя, а ти не зміг придумати нічого кращого?

— Катю, послухай… — почала Христина.

Катерина повернула до неї голову так повільно, що та замовкла сама.

— Ні. Ти зараз помовчиш. Бо якщо ти зараз відкриєш рота, я, клянусь, уперше в житті забуду, що нас народила одна жінка.

Сергій підвівся.

— Катю, ти все перекручуєш.

Вона теж повільно встала.

— Я? Перекручую? — перепитала вона майже пошепки. — Сергію, я пожартувала. Я просто, чорт вас забирай, пожартувала. Але оця ваша тиша!!!  Ви навіть брехати нормально не змогли.

Христина раптом різко вдихнула, і по її щоках покотилися сльози.

Катерина дивилася на них майже зачаровано. Якась частина її свідомості ще відсторонено фіксувала деталі: сльози сестри, бліде лице Сергія, серветку, що впала зі столу, тремтіння власних пальців. Але інша частина , вже заходилася від болю.

Подвійна зрада ніколи не б’є в одне місце. Вона рве одразу з двох боків. Наче тебе не просто штовхнули зі спини — тебе тримали за руки ті, кому ти вірила найбільше, а потім відпустили одночасно над прірвою.

— Як довго? — спитала вона.

 Сергій мовчав. Христина схлипнула.

— Як довго? — повторила Катерина, вже дивлячись в очі сестрі.

— Катю, я… — Христина ковтнула повітря. — Це сталося не спеціально…

Вона дивилася на сестру і не могла скласти в голові просту річ: як рідна людини могла так спокійно зламати її життя.

— Не спеціально, — повторила вона. — Господи. Який же ти все-таки талановитий жарт, Христино. Ти трахала мого чоловіка не спеціально?

У коридорі щось дзенькнуло.

Мама.

Сергій зблід так, ніби його облили крижаною водою.

— Катя! — різко сказав він.

— Що? — Катерина повернулася до нього. — Не кричи на мене. 

Вона дивилася на нього — на свого чоловіка, якого любила, якому довірила всю себе. І не могла вкласти в голові одну просту річ: як людина, яка знає тебе - може так цинічно тебе зрадити?