Спочатку:
На сторінку книги
Жіноча інтуїция.
Перше квітня місто із самого ранку було підозріло лагідним. Після сірих, важких днів сонце било в шибки так щедро, ніби вирішило разом компенсувати і лютий, і березень. Місто ще не стало по-справжньому весняним, але повітря вже змінилося.
На вулицях вже з’явилися перші дівчата в тренчах, які ще трохи мерзли, але героїчно робили вигляд, що так і треба. Каштани стояли поки що безсоромно голі, проте в повітрі вже ворушився той ледь вловимий запах, який завжди приходив перед справжньою весною .
Катерина вийшла з офісу туристичного агентства «Veloura Travel» о пів на шосту, притримуючи двері стегном і одночасно намагаючись не впустити телефон, ключі від авто, картонну папку з договорами й власну гідність. Останнє давалося найкраще. За шість років у туризмі вона навчилася тримати обличчя навіть тоді, коли клієнтка в норковій шубі кричала, що в Мальдівах забагато океану, а чоловік у дорогому годиннику дивувався, чому в бізнес-класі не можна без доплати взяти із собою гольф-клюшки, собаку й особисту кризу середнього віку.
Зранку вона підписала вигідний контракт із постійним клієнтом - Назаром Демчуком. Він замовив складний маршрут: Дубай, Мале, потім окремий трансфер на резорт, ще два вікенди про запас, якщо «захочеться тиші». Він частенько замовляв красиво. Не пафосно - саме красиво. Наче купував не путівки, а вмів оплачувати собі нормальне життя.
І, що найнеприємніше, ніколи не торгувався.
-- Катерино, - сказав він сьогодні, стоячи біля її столу, поки вона перевіряла документи, - якби всі працювали так, як ви, я б уже давно перестав нервувати.
-- Це звучить майже як освідчення, - не відриваючись від екрана, відповіла вона.
— Майже? — ледь усміхнувся він.
Катерина тоді підняла на нього очі й теж усміхнулася так, щоб це залишалося жартом, а не дверима, які хтось раптом забув зачинити.
— Не поспішайте, Назаре Олеговичу. Я люблю, коли за мною красиво залицяються хоча б три квартали, а не одразу до підпису.
Він нічого не сказав, тільки трохи довше подивився на неї тим своїм уважним, стриманим поглядом. Не чоловічим поглядом у найгіршому сенсі цього слова, коли з тебе вже подумки зняли одяг і моральні принципи. Ні. Його погляд був гіршим.
Він бачив її. Саме це Катерина намагалася не помічати. Вона дістала телефон із сумки, спустилася сходами до тротуару і автоматично перевірила повідомлення на телефоні.
Згори висів синій безсоромний міський вечір, у якому вже не було зимової злості. Машини текли проспектом, люди поспішали, хтось сміявся. У місті все жило, тиснуло, гуділо, а в Катерини раптом знову з’явилося те саме відчуття - ніби щось у її житті зсунулося на кілька міліметрів убік, і поки ніхто цього не бачить, тільки вона відчуваєяє на інтуітивному рівні, що щось не так як має бути.
Телефон спалахнув новим повідомленням.
Марійка : Ну що, королева турів і чоловічих нервових зривів, ідемо сьогодні на келих вина? Чи твій узурпатор Сергій знову заборонив тобі мати особисте життя?
Катерина пирхнула.
Марійка була її подругою ще з університету й однією з небагатьох людей, яким дозволялося називати Сергія узурпатором, не ризикуючи життям. Хоча, якщо чесно, Сергій не був узурпатором.
Вона швидко надрукувала:
Катерина: «Якщо цей бізнес колись прогорить, я піду в тарологині. Або у відьми. Відчуваю, сьогодні день цікавих передбачень».
Марійка відповіла майже одразу:
Марійка: «Ти і так відьма. Просто з укладкою і в хорошому пальті. То що, вино?»
Катерина усміхнулася, але не відповіла. Бо справа була не у вині. І навіть не в Сергієві.
Справа була в тій самій невидимій подряпині на внутрішньому склі її спокою, яка останні два тижні не давала їй розслабитися до кінця. Вона не могла це пояснити. І через це ще більше злилася на себе. Катерина взагалі не любила бездоказових станів.
Вона любила таблиці, підтверджені бронювання, чіткі маршрути, цифри в договорах, порядок у документах, рівні стрілки на очах і розуміння, куди саме їде її життя. З нею було просто, що якщо є проблема - її можна назвати. Якщо її можна назвати - значить, можна вирішити.
Але ось це все - інтуїція, передчуття, жіноче "мені щось не подобається" - вона в собі не любила. Хоча, якщо вже бути чесною до кінця, підводило її саме що завгодно, тільки не внутрішній голос.
"Можливо, в минулому житті я справді була гадалкою", - подумала вона, поправляючи ремінець сумки на плечі.- " Або циганкою. Або тією тіткою, яка мовчки дивиться на чужого чоловіка й одразу знає, що він бреше навіть про погоду".
Вона сіла в машину, кинула папку на сусіднє сидіння, завела двигун і ще раз подивилася на телефон.
Від Сергія було коротке повідомлення: «Будеш до сьомої?»
Нормальне повідомлення чоловіка дружині, сказала собі Катерина і злилася ще сильніше, бо саме ця ситуація з нормальністю останнім часом почала дратувати найбільше. Вона пам'ятає, що колись у них усе було інакше.
Сергій писав їй дурниці посеред дня. Міг зателефонувати тільки для того, щоб сказати: «Я проходив повз ту кав’ярню, де ти любиш еклери, і згадав твоє обличчя, коли ти щаслива». Від таких фраз Катерина тоді танула, хоч і робила вигляд, що ні. Він був веселий, теплий, легкий на підйом. І красивий - не так, як на обкладинках, а по-чоловічому: добрий профіль, трохи лінива усмішка, сильні руки, голос, у якому завжди ніби лишалося півтона сміху.
Потім усе стало… звичним. Ні, не поганим. Просто звичним.
Шлюб взагалі іноді нагадує дорогий готель, у якому ти давно живеш. Спочатку захоплюєшся всім — видом із вікна, запахом рушників, тим, як ідеально застелене ліжко. А потім перестаєш помічати навіть море.
Катерина поклала руки на кермо й на кілька секунд завмерла.
