Раді Вас бачити!

А потім перевела погляд на Христину.

На сестру, з якою було дитинство. Одні батьки.   Спільна кров.

І це було ще гірше. У чоловіка хоча б був шанс виявитися слабким. 

А сестра…

Сестра мала б бути тією, хто стоїть поряд, коли руйнується все інше.

— Я ж тебе в дім пускала, — тихо сказала Катерина, дивлячись на Христину так, ніби бачила її вперше. — Я тобі речі свої давала. Я тебе прикривала перед мамою, коли ти брехала. Я думала, що ти — моя. Розумієш? Моя. А ти що зробила? Ти полізла туди, куди навіть чужі жінки іноді не лізуть.

— Пробач… — вирвалося в Христини.

І ось тут щось в Катерині остаточно луснуло. Не голосно. Просто як тонка, остання нитка, яка ще тримала її звичною.

— Не смійте за мною йти, — сказала вона тихо.

Вона взяла сумку, майже не відчуваючи пальців.

— Катю… — Сергій зробив крок до неї.

Вона виставила руку вперед, і в цьому русі було стільки холоду, що він зупинився.

— Не. Смій.

У коридорі стояла мама.

Бліда, з тарілкою в руках, яку так і не донесла до столу. В очах у неї був той материнський жах, коли серце вже все зрозуміло, а розум ще благально просить: тільки б ні.

Катерина подивилася на неї — і саме цей погляд, мамин, остаточно добив її. Бо тепер це стало не лише її болем. Тепер це увійшло в дім, у стіни, в сім’ю, в саму тканину їхнього життя.

— Мам… — хрипко сказала вона, але далі голос зламався.

Мама поставила тарілку на тумбу так обережно, ніби боялася, що навіть фарфор зараз може не витримати, і зробила крок до неї.

— Доню…

І тоді Катерина відступила.

— Ні, — швидко сказала вона. — Не зараз. Будь ласка.

Бо якби мама її зараз обійняла, вона б розсипалася тут, у цьому коридорі, на очах у всіх. А Катерина ще мала дійти до машини. Дійти. Сісти. Закрити двері. Дихати. Не померти.

Це раптом стало планом максимум.

Вона вийшла з квартири. Сходи пливли перед очима. Перила були холодні. 

Ззаду грюкнули двері. Сергій.

Звісно.

— Катя, стій!

Вона не зупинилася.

— Катю, будь ласка!

Його кроки наздогнали її вже біля виходу з під’їзду. Він схопив її за лікоть,  а  її аж пересмикнуло. Вона висмикнула руку. 

— Не торкайся мене.

Сергій застиг.

І в цю мить вона вперше побачила його не як чоловіка, якого любила, а як людину, яка зробила вибір. цілком свідомо — стільки разів, скільки треба було, щоб це стало зрадою.

— Я люблю тебе, — хрипло сказав він. — Ти ж знаєш. Катю. 

Катерина подивилася на нього так, що він сам, здається, злякався власних слів.

— Ні, Сергію, — дуже тихо сказала вона. — Я більше нічого не знаю.

І пішла.

До машини вона дійшла на якомусь механічному автопілоті. Відчинила дверцята. Сіла. Поклала руки на кермо. Не завела двигун.

Сиділа.

Світло ліхтарів уже лягало на лобове скло. Десь гавкав собака. У сусідньому під’їзді сміялися підлітки. Життя тривало.

Катерина подивилася на свої руки.

Вони тремтіли.

А потім почала плакати. Її просто зламало. Вона зігнулася над кермом і заплакала так, ніби всередині рвалися жили. Безладно, жадібно, задихаючись. Її трясло. Здавалося, легені забули, як працювати в новій реальності, де її чоловік спав із її сестрою, а вона дізналася про це зі своєї ж дурної першоквітневої фрази.

— Господи… — вирвалося в неї між схлипами. — Боже…

Якийсь час вона сиділа так, поки сльози не висохли, а в скронях не почало стукати тупо й важко. Потім повільно випросталася, витерла обличчя долонями. 

— Вітаю, Катю, — хрипко сказала вона сама собі. — Ти щойно виграла в номінації «Найгірший жарт року».

Додому вона повернулася пізно. Не пам’ятала дороги. Пам’ятала тільки, що квартира зустріла її страшною тишею.

Вона повільно пішла у ванну. Увімкнула світло. І тільки тоді дозволила собі більше не триматися.

Вода вдарила по плитці густим шумом. Катерина залізла під душ просто в білизні, не маючи сил навіть роздягатися як слід. Вона сперлася лобом об холодну плитку й заплакала знову.

Сльози текли разом із водою. Перед очима знову й знову спалахувала одна й та сама картина: тиша за столом. Очі Христини. Побілілі пальці Сергія. І та страшна мить, коли все стало ясно без жодного доказу.

Найгірше було навіть не саме зізнання. Найгірше — як швидко тіло впізнало правду. Ніби її душа давно стояла біля цих дверей і тільки чекала, коли Катерина нарешті наважиться їх відчинити. Вона сповзла по стіні вниз, сіла просто на підлогу душової кабіни, обхопила коліна руками й заплющила очі.

Десь дуже глибоко, під болем, під шоком уже народжувалося щось інше. Ще без форми.  Але живе.

Щось таке, що з’являється в жінці тільки після того, як її серце проходить крізь вогонь і все ж не вмирає.

Але цієї ночі Катерина ще не могла назвати це силою. Сьогодні вона просто плакала. І вода текла по її волоссю, по плечах, по спині, змиваючи перше квітня — день, коли жарт перестав бути жартом.