Раді Вас бачити!

І от тепер у квартирі стало по-справжньому страшно.

Не через крик. А через те, що крику не було. Христина сиділа, опустивши очі, вся стиснута, заплакана, маленька й жалюгідна у своїй провині. Не красива трагічна героїня. Не велика коханка. Просто дівчина, яка полізла туди, куди не мала права, і тепер уперше побачила ціну своєї дрібної, жадібної перемоги.

Мама повільно сіла навпроти неї.

— Я хочу почути, — сказала вона, — навіщо.

Христина здригнулася.

— Я не знаю…

— О, ні, — тихо сказав батько, повертаючись до столу. — От це якраз ти знаєш. І сьогодні вперше в житті скажеш чесно.

— Тату, я…

— Не татукай. Кажи.

Христина ковтнула повітря, витерла щоки тильним боком долоні й раптом, ніби розуміючи, що брехати вже безглуздо, заговорила уривчасто, збиваючись, майже злісно — більше на себе, ніж на них.

— Бо у Каті завжди все краще, ясно? Завжди. З дитинства. Вона красива, правильна, розумна, зібрана. У неї все виходить. Її всі люблять, поважають. Навіть коли вона мовчить, на неї дивляться так, ніби вона вже все в житті зробила правильно. А я…

Вона зірвалася на схлип.

— А я поряд із нею завжди була просто… молодша Христина. Та, якій можна несерйозно.  Сестра, яка колись виросте. Я все життя була ніби після неї.

Мама дивилася на доньку довго. З болем. Але без жалю.

— Тобі все життя було «після неї»? — тихо перепитала вона. — Христю, ти серйозно зараз це кажеш?

— А хіба ні? — раптом зло випалила Христина. — Ви самі так робили! Катя — гордість, розумниця, сама вступила,  сама працює. Вона — все тягне. А я хто?

Батько сперся долонями об стіл.

— Ти хочеш правду? Давай. Ти — не «після неї2. Ти — та, кого все життя жаліли більше, ніж треба.

Христина завмерла. Мама гірко всміхнулася.

— Ти хоч сама чуєш, що несеш? Катерина в дев’ятнадцять працювала й доучувалась, бо хотіла мати своє. А ти в тому віці літала по закордонах, бо «Христинці треба відпочити, вона ж така втомлена». Катя доношувала свої курси, підробітки та графіки, а ти зображала творчу кризу, коли ми просили тебе хоча б посуд за собою помити.

— Мамо…

— Ні, досить. — Вона різко підняла руку. — Ти зараз послухаєш. Бо ти все життя живеш у якійсь дивній казці, де тобі всі винні за те, що хтось поруч сильніший. Катя не забирала в тебе життя. Не забирала красу, не забирала чоловіків, не забирала шансів. Вона просто жила своє. А ти, замість того щоб будувати своє, вирішила вкусити її за найболючіше.

У кімнаті стало тихо.

Тимофій, ніби теж вражений материнською точністю, стрибнув на підвіконня й демонстративно сів спиною до всіх. Мовляв, морально я вже вищий за цю розмову.

Батько сів навпроти Христини.

— Ти його любила?

Христина здригнулася. Потім повільно похитала головою.

— Ні, — прошепотіла вона.

— А він тебе?

Вона заплющила очі. Сльози потекли знову.

— Я не знаю.

— Знаєш, — сказав батько. — Не любив. І ти це теж знаєш. Вам обом просто сподобалося бавитися в те, за що потім платить інша людина.

Мама підняла келих, у якому ще лишалося на дні трохи вина, глянула на нього і поставила назад.

— Перше квітня, — сказала вона гірко. — День дурних жартів. Ну що ж. Вітаю! Ви обидва перевершили всіх.

Христина раптом закрила обличчя руками й заплакала вже по-справжньому.

Мама дивилася на неї, і в цьому погляді було все одразу: любов, розпач, лють, сором і та особлива втома жінки, яка розуміє, що народила двох доньок, але в цю хвилину одна з них стоїть у руїнах через іншу.

— Я не знаю, як ти будеш дивитися Каті в очі, — тихо сказала вона. — І чесно? Сьогодні мені навіть не хочеться тебе від цього рятувати.

— Я не думала, що все так… — схлипнула Христина.

— Ось у цьому й біда, — відрубав батько. — Ти взагалі не думала. Ти звикла, що життя після тебе прибере. Що мама згладить, а  Катя зрозуміє. Що ти маленька, гарненька і тобі за це пробачать. Не пробачать.

Христина прибрала руки від обличчя. Очі в неї були червоні, губи тремтіли.

— Я просто… коли він почав на мене дивитись… я не знаю. Мені здалося, що я теж можу бути… важливою. Що мене теж можуть вибрати. Не як молодшу сестру Каті. Не як «Христинку». А просто мене.

Мама повільно заплющила очі. Наче почула саме те, чого боялася.

— І заради цього ти полізла в її шлюб?

— Я не хотіла, щоб так вийшло…

— Та перестань уже, — втомлено сказала мама. — Ти хотіла не Сергія. А переконатися, що можеш забрати щось у Катерини. Хоч раз. Хоч когось.  Бо свого життя ти будувати не навчилася.

Христина мовчала. І саме воно було найчеснішою відповіддю за весь вечір.

Батько підвівся.

— Слухай мене уважно, — сказав він. — Сьогодні вночі ти тут залишишся. Не тому, що я хочу тебе бачити. А тому, що мати в такому стані не переживе ще й твого нічного зникнення. Але з завтрашнього дня ти не смієш з’являтися Катерині на очі, поки вона сама цього не захоче. Не пишеш їй сто повідомлень. Не влаштовуєш сцен. І , саме головне, ти не показуєш , що ти  головна постраждала. Ти мене зрозуміла?

Христина кивнула.

— І ще одне, — додав він. — Якщо в тебе в голові хоч на секунду була думка, що це «просто флірт» або «все несерьозно», то сьогодні можеш собі поставити пам’ятник дурості. Бо через цю несерьозність ти втратила рідну сестру.

Мама різко прикрила очі долонею.

— Господи… Катя…

Христина рвонулась було до неї:

— Мамо…

Але мама сама відсунулася інстинктивно. І цей рух, мабуть, ранив Христину сильніше за всі слова.

— Ні, — тихо сказала мама. — Не зараз. Я тебе люблю. На жаль для себе, люблю. Але сьогодні я на тебе навіть дивитися не можу.

Христина застигла.

Тимофій сплигнув із підвіконня, пройшов повз неї, навіть не потерся об ногу, як робив зазвичай, і ліг біля господині. Згорнувся клубком, демонстративно вибравши сторону в цьому сімейному апокаліпсисі.

Батько коротко глянув на кота.

— Ну от, — сказав він сухо. — Навіть Тимофій не сумнівається, хто тут сьогодні дурень.

Мама всупереч усьому коротко, хрипко видихнула щось схоже на сміх — той безсилий сміх, який народжується в людей на межі сліз.

Христина заплакала знову.

А за вікном місто жило своїм квітневим вечором, нічого не знаючи про те, що в одній звичайній квартирі на звичайній сімейній вечері перше квітня стало днем, коли жарт закінчився, а правда — ні.

Батько підійшов до вікна, заклав руки за спину і довго мовчав. Потім сказав, не обертаючись:

— Завтра я сам поїду до Каті, якщо вона дозволить. І ти, Христино, запам’ятай одну річ. Зраду ще можна пережити. Але не завжди можна відмолити. Деякі речі залишаються між людьми назавжди. Начеб-то й не розсипалось, але вже ніколи не буде цілим.

Мама сиділа мовчки, погладжуючи Тимофія, а той муркотів тихо.

Христина дивилася на стіл крізь сльози. На порожній стілець Катерини. І, можливо, вперше в житті по-справжньому розуміла, що є речі, які не можна взяти назад, навіть якщо дуже хочеться прокинутися і сказати, що це теж був жарт. Але жарт уже закінчився.