Спочатку:
На сторінку книги
Її попередник полетів за кілька годин до настання ночі. Віра стояла біля оглядового вікна шлюзового модуля й дивилася, як невеликий транспортний корабель повільно віддаляється від «Еребуса-7». Спочатку він здавався досить великим. Потім став маленькою світлою крапкою, а за кілька хвилин зник у темряві. Віра ще довго не відводила погляду від вікна. Тепер вона залишилася сама.
Справді сама. Не рахуючи трьох тварин, які навіть не підозрювали, наскільки важливим був цей момент.
- Ну ось, - тихо сказала Віра. - Тепер тільки ми.
Вона сама здивувалася тому, наскільки дивно прозвучали ці слова. Раніше думка про самотність лякала її. Зараз - ні. Принаймні поки що.
Віра повернулася до житлового модуля.
Станція змінилася.
Насправді нічого не змінилося. Ті самі металеві стіни. Те саме приглушене освітлення. Той самий рівномірний гул вентиляції. Ті самі панелі, кабелі й герметичні двері. Але тепер вона знала, що більше ніхто не ходить коридорами. Ніхто не відчинить двері. Ніхто не покличе її.
Віра зупинилася посеред коридору. Навіть дивно було, що ці думки першими прийшли їй у голову. Вона усміхнулася сама до себе.
- Треба ж...
Потім пішла далі.
***
Вечерю Віра приготувала майже механічно. Та що там було готувати? На кухні чекали напівфабрикати, якими була наново забезпечена станція. Розігрій, завари чай, дістань тарілку, з'їж. Усе просто. Жодних складних страв, жодного сервірування, жодної необхідності думати, що приготувати на вечерю.
Вона давно вже не отримувала задоволення від готування. Колись могла годинами вигадувати нові рецепти, щось запікати, експериментувати зі спеціями. Потім це теж стало приводом для зауважень. Тепер вона просто розігріла готову їжу. І ніхто не сказав їй, що вона зробила це неправильно. Три тварини влаштувалися поруч, уважно стежачи за кожним її рухом.
Ліра вже почувалася на станції майже господинею. Вона спокійно ходила між ногами Віри, заглядала під стіл, обнюхувала кожен куток і час від часу намагалася видертися на крісло. Віра кілька разів обережно відсувала її, але кішка не здавалася.
- Ліро, ти ж щойно тут усе перевірила.
Кішка у відповідь лише глянула на неї й знову спробувала залізти на крісло.
Міра поводилася зовсім інакше. Вона була обережнішою. Не поспішала наближатися й досі досліджувала кожен новий звук. Після шуму системи вентиляції вона завмирала, насторожено ворушачи вухами. Потім переконувалася, що небезпеки немає, і продовжувала свій обережний огляд станції.
Норд лежав неподалік, поклавши морду на передні лапи. Він, здавалося, освоївся найшвидше. Час від часу пес піднімав голову, переводив погляд із Віри на кішок і знову вкладався зручніше.
Віра подивилася на них і несподівано відчула, як кутики її губ піднялися в усмішці.
- Ну що? Вас влаштовує новий дім?
Норд поворушив вухом. Ліра продовжила свою боротьбу з кріслом. Міра визирнула з-за ніжки столу.
- Мене теж, - тихо промовила Віра.
Вона взяла чашку з чаєм і сіла за стіл й на мить просто завмерла.
Ніхто не говорив і ніхто не запитував, чому вона так пізно повернулася.
Ніхто не цікавився, чому вечеря така проста і ніхто не вимагав пояснень.
Віра повільно видихнула.
За вікном уже темніло.
Нівія повільно занурювалася в ніч. Останнє світло Еліара ковзало по крижаній рівнині, забарвлюючи сніг у блідо-золотавий колір. Далеко на горизонті воно зникло за гірським хребтом, і біле поле за ілюмінатором поступово стало синювато-сірим.
Ще трохи - і сірий змінився майже чорним.
На небі одна за одною з'явилися зорі. Незнайомі. Далекі. Й водночас неймовірно красиві.
Віра зробила ковток чаю й притулилася спиною до спинки крісла. Вона дивилася у вікно й раптом зрозуміла, що їй незвично тихо.
Не на станції.
Усередині.
Вона прислухалася до себе.
І вперше за багато років там не було страху перед чиїмось голосом. Не було очікування докору, сварки чи чергового запитання, на яке потрібно правильно відповісти.
Тільки тиша.
Дивна.
Незвична.
Але... приємна.
Віра знову подивилася на трьох своїх нових сусідів.
Ліра нарешті вмостилася на кріслі. Міра тихо перебиралася ближче до столу. Норд дрімав. І раптом Віра подумала, що, можливо, це і є її перша справжня вечеря за багато років.
Без страху. Без виправдань.
Просто вечеря. У її новому домі.
***
Після вечері й душу, Віра лягла спати.
Пес, як справжній охоронець, влаштувався біля ліжка. Ліра кілька разів пройшлася по ковдрі, а потім вляглася біля її ніг. А Міра довго крутилася в іншому кутку кімнати, перш ніж нарешті згорнутися клубочком.
Віра вимкнула світло й кімната занурилася в темряву. Лише маленькі індикатори на панелях залишалися увімкненими.
Жінка дивилася у стелю.
Очі не хотіли заплющуватися. Звичка. Віра звикла засинати, прислухаючись. До кроків. До відкривання дверей. До того, як чоловік ставить чашку на стіл. До важкого зітхання. До зміни інтонації. До тиші перед сваркою. Навіть коли сварки не було, вона все одно чекала її. Ніби постійно перебувала на старті.
Віра перевернулася на бік. Нічого. Вона заплющила очі й прислухалася – тиша. Ніхто не говорив їй, що вона знову зробила щось не так. Віра лежала нерухомо. І вперше за багато років зрозуміла, наскільки страшним було її колишнє життя.
Не тому, що зараз їй було добре.
А тому, що тільки тепер вона відчула різницю.
***
Вночі Віра прокинулася. Не від шуму. Від тиші. На Землі вона прокидалася від будь-якого звуку. Тут же її розбудила його відсутність. Віра лежала із заплющеними очима й кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Потім згадала.
Нівія. «Еребус-7». Три роки. Вона повільно відкрила очі.
Обидві кішки спала поруч. Пес лежав біля ліжка. За ілюмінатором темнів чужий світ.
Віра подивилася на годинник - 03:17. Й раптом подумала, що може просто встати. І встала. Накинувши плід, вона підійшла до ілюмінатора. За склом сяяли зорі. Далеко в небі висів Астера - величезний, майже нереальний. Віра притулилася чолом до прохолодного скла.
- Я вільна...
Слова прозвучали так тихо, що їх майже неможливо було почути. Але вона їх сказала. Вперше. І від цих двох слів спочатку стало страшно, а потім - легко. Віра стояла біля вікна ще довго. А коли нарешті повернулася до ліжка, то вперше за багато років заснула без страху почути крик.
