Раді Вас бачити!

Віра прокинулася задовго до будильника. Як завжди.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і прислухалася до тиші квартири. Будильник мав задзвонити лише через сорок хвилин, але сон уже не повертався. Він відступив тихо, залишивши після себе знайоме відчуття втоми, ніби Віра й не спала зовсім.

Психологи казали, що так проявляється тривожність.

Може, й так.

Віра з цим не сперечалася. За останні роки вона навчилася не сперечатися багато з чим. Особливо з тим, що стосувалося її самої.

Вона постійно жила в очікуванні зауважень - із приводу і без. Щоранку, ще до того, як устигала встати з ліжка, в її голові вже виникав список можливих претензій.

Чому так довго?

Чому не зроблено?

Чому зроблено саме так?

Невже важко було подумати?

Невже важко було зробити так, як я сказав?

Ти знову все неправильно зрозуміла.

Спочатку Віра намагалася виправдовуватися. Потім - пояснювати. Згодом просто мовчала. Мовчання виявилося найпростішим способом пережити чергову розмову.

Вона повернула голову до тумбочки. Червоні цифри електронного годинника показували 5:17.

За вікном ще панувала темрява. Місто спало, і ця коротка мить здавалася майже подарунком. Ніхто нічого від неї не вимагав. Ніхто не чекав відповіді. Ніхто не міг сказати, що вона щось зробила не так.

Віра заплющила очі.

На мить їй захотілося просто залишитися тут. Не вставати. Не йти на роботу. Не відповідати на дзвінки. Не бачити людей.

Просто лежати в тиші.

Але будильник усе одно мав задзвонити і разом із ним мав розпочатися ще один звичайний день. Віра важко зітхнула, сіла на краю ліжка й потерла долонями обличчя.

Потім будильник завібрував. Віра вимкнула його ще до першого сигналу. Поруч чоловік навіть не поворухнувся. Вона обережно піднялася з ліжка, намагаючись не скрипнути пружинами, і накинула халат.

Підлога була холодною і захотілося вилаятися, та стрималася.

Кухня зустріла її звичною прохолодою. Вона ввімкнула чайник, відкрила холодильник і кілька секунд дивилася всередину, хоча чудово знала, що там було.

Яйця, сир, сосиски, овочі, йогурт та молоко.

Віра дістала яйця й поки сковорідка нагрівалася, машинально відкрила кухонну шафку. Її рука потягнулася до улюбленої чашки. Біла, трохи потерта біля ручки, на боці - маленький намальований будинок, над яким росло дерево.

Віра купила її багато років тому, ще до заміжжя. Це була її улюблена чашка - проста, нічим особливим не примітна, але для Віри вона означала набагато більше.

Колись, тримаючи її в руках, Віра відчувала себе вільною.

Вона сама обирала, куди йти, з ким зустрічатися, що купувати й, найголовніше, як жити. Тоді майбутнє здавалося її власним. Ніхто не мав права вказувати, якою вона повинна бути.

Саме тому ця чашка залишилася з нею навіть після заміжжя.

Віра дбайливо провела пальцем по тонкій тріщині біля ручки. Вона з'явилася кілька років тому, але чашку жінка так і не викинула. Мабуть, тому, що разом із нею не хотілося викидати й ту Віру, якою вона колись була.

Вона зробила ковток кави.

- Знову її взяла?

Голос за спиною змусив Віру здригнутися, а пальці мимоволі сильніше стиснули ручку чашки. На мить їй здалося, що кава стала гіркою й вона повільно опустила погляд і поставила чашку на стіл.

Свобода, яку та колись символізувала, раптом здалася дуже далекою.

Віра обернулася. У дверях кухні стояв чоловік, сонний і невдоволений.

- Доброго ранку, - привіталася вона.

Він нічого не відповів. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на чашці в руці й одразу став ще більш роздратованим.

Віра помітила це й мимоволі опустила очі. Вона вже знала цей погляд, знала, що буде далі.

- Я ж казав, викинь її.

Він вимовив це спокійно, майже буденно. Так, ніби йшлося про стару річ, яка давно своє віджила.

Віра мовчала, її пальці лише ще міцніше стиснули ручку чашки.

- Вона мені подобається, - майже пошепки відповіла Віра.

На кухні запала тиша.

Чоловік повільно подивився на неї. Віра відчула, як усередині все стислося. Вона вже шкодувала про сказане. Треба було промовчати. Як завжди.

- Подобається, - повторив він із неприхованою відразою. - Ти взагалі розумієш, скільки їй років? Подивись на неї. Стара, подряпана. Нормальні люди давно б її викинули.

Віра подивилася на чашку. Так, на ній були подряпини. Біля ручки виднілася тонка тріщина, а малюнок на краю давно втратив колишню яскравість. Але для неї це була не просто чашка. Це було нагадування про життя, яке колись належало їй. Пояснювати це було занадто ризиковано, чергову порцію нотацій жінка не хотіла вислуховувати.

- Вона ціла, - все ж ризикнула промовити Віра.

- Вона стара. У нас і так забагато мотлоху. Накупила всього, а не користуєшся. На вихідних треба зробити ревізію й викинути на сміття весь непотріб.

Віра здригнулася від самої думки, що доведеться попрощатися з улюбленими речами. За роки спільного життя їх ставало дедалі менше. Спочатку зникали дрібниці, які «лише займали місце», потім речі, що «вже давно вийшли з моди», а згодом - ті, які просто йому не подобалися.

Вона знала, чим зазвичай закінчувалися такі ревізії.

Він ходитиме квартирою, відкриватиме шафи, висуватиме шухляди й вирішуватиме, що залишиться, а що вирушить у смітник. Віра могла спробувати щось відстояти, але тоді неодмінно почує, що вона захаращує дім і не вміє раціонально вести господарство.

Тому вона промовчала.

Обережно поставила чашку біля кавомашини й вирішила змінити небажану тему.

- Я сьогодні піду раніше, - сказала вона.

Він одразу підняв на неї погляд.

- Куди?

- На роботу.

- А чому раніше?

- Нарада.

- Знову нарада?

Віра кивнула.

- Так.

Вона намагалася говорити спокійно, ніби в цьому не було нічого незвичайного. Ніби їй не потрібно було пояснювати кожен свій крок. Ніби вона не боялася, що наступне запитання буде вже не про роботу.

Чоловік підійшов до холодильника, відкрив його і почав розглядати полиці.

- А де нормальна їжа?

Вона подивилася на яйця.

- Я можу зробити омлет.

- Не хочу омлет.

- Тоді що?

Він закрив холодильник.

- Не знаю.

Віра відчула, як усередині повільно піднімається втома. Не злість. Навіть не образа. Саме втома. Така, що вже давно стала звичною. Вона повернулася до плити.

- Я зроблю каву.

- Мені без цукру.

- Я знаю.

Він вийшов із кухні, а Віра залишилася сама.

Вона дивилася на яйця на сковорідці й раптом подумала, що не пам'ятає, коли востаннє прокидалася з бажанням почати новий день.

Не з обов'язку.

Не тому, що треба.

А тому, що їй справді хотілося.

Вона вимкнула плиту.

***

До роботи Віра їхала громадським транспортом. Колись вона любила дивитися у вікно. Слухати музику. Тепер майже ніколи.

Місто давно змінилося. Після Війни його перебудовували десятиліттями. Старі будинки залишилися лише в історичному центрі, а навколо них виросли нові житлові комплекси, транспортні магістралі та вертикальні сади.

На небі повільно піднімався пасажирський шатл.

Віра мимохідь провела його поглядом.

Колись такі польоти здавалися дивом і про них писали фантастичні романи.

Тепер люди літали на орбіту так само буденно, як колись їздили потягом до іншого міста.

Вона відвернулася від вікна.

На екрані перед нею з'явилося робоче повідомлення.

08:47. Нагадування: нарада о 09:10.

Віра зітхнула. Ще майже півгодини.

Потім робота.

Потім додому.

Потім вечеря.

Потім сон. І знову все спочатку.

Іноді їй здавалося, що останні десять років її життя можна було б описати одним словом - повторення.

***

Віра працювала у відділі моніторингу планетарних систем.

Робота була не престижною, але стабільною.

Вона аналізувала дані автоматичних станцій, перевіряла показники атмосферних сенсорів, стежила за роботою кліматичних комплексів і час від часу займалася технічними несправностями.

Саме для цього вона колись і навчалася. Щоправда, тоді їй здавалося, що все буде інакше. Вона мріяла про експедиції. Про далекі планети. Про станції на супутниках. Про життя серед зірок. Університет вона закінчила двадцять років тому. І навіть встигла попрацювати у двох експедиційних центрах.

А потім…. А потім вийшла заміж.

Потім з'явилися інші справи. Потім вони купили квартиру. Потім чоловік змінив роботу. Потім...

Віра вже не пам'ятала, у який саме момент її мрії стали чимось, про що краще не говорити вголос.

- Віро?

Вона підняла голову. Колега стояла біля її столу.

- Ти йдеш на нараду?

- Так.

- Керівник уже чекає.

- Дякую.

Віра вимкнула екран та перед тим як підвестися, вона на секунду затримала погляд на відкритому робочому порталі. Праворуч, серед службових повідомлень, миготів розділ: ВАКАНСІЇ ТА ЕКСПЕДИЦІЙНІ ПРОГРАМИ.

Віра навіть не відкрила його, просто закрила термінал. Вона вже давно не шукала вакансій. Їй було сорок п'ять. Для деяких експедицій це вже вважалося «зрілим віком». Та й чоловік...

Віра зупинилася. Чому вона знову подумала про нього?

Вона поправила волосся, взяла планшет і попрямувала до переговорної.

Звичайний робочий день.

Нічого особливого.