Раді Вас бачити!

Наступні сім днів Віра намагалася не думати про Нівію і це в неї майже виходило.

Майже.

Вона приходила на роботу, перевіряла показники, брала участь у нарадах, відповідала на листи, поверталася додому, готувала вечерю. Життя продовжувалося так, ніби нічого не сталося. Але тепер у ньому з'явилося очікування. Віра ловила себе на тому, що кілька разів на день перевіряє пошту. О дев'ятій. О дванадцятій. О третій. Перед тим як піти з роботи.

Нічого. На третій день вона перестала перевіряти. На четвертий знову почала. На п'ятий сказала собі, що якщо її не взяли, то це навіть добре. На шостий відкрила сторінку вакансії ще раз.

Нівія. На фотографії супутник виглядав майже нереальним - біла куля на чорному тлі.

Без міст. Без доріг. Без людей. Віра збільшила зображення. Їй з кожним разом все більш подобалося, що там нічого не було.

Ніхто не чекав від неї приготувати вечерю.

Ніхто не залишав чашки в раковині й не дорікав, що вона недостатньо добре помила. Ніхто не питав, навіщо їй чергова книжка чи пряжа.

Тільки холод. Тільки тиша. І робота, яку вона знала.

Віра закрила сторінку.

- Я зовсім збожеволіла, - прошепотіла вона.

***

На сьомий день лист прийшов о 10:14.

Віра саме перевіряла дані з орбітальної метеостанції, коли на екрані з'явилося сповіщення.

Експедиційний департамент.

Вона перестала рухати пальцями, а її обличчя спітніло.

Віра подивилася на колег. Ніхто не звертав на неї уваги. Тож заспокоївшись, вона відкрила повідомлення.

«Шановна пані Коваленко.

За результатами відбору вашу кандидатуру затверджено.

Вам запропоновано посаду операторки планетарної кліматичної станції «Еребус-7».

Тривалість контракту - 36 місяців. Орієнтовна дата відправлення - через два місяці. Просимо підтвердити згоду протягом 72 годин.»

Віра перечитала лист. Потім ще раз. Вона чекала, що відчує радість. Але першою прийшла не радість, а страх.

Страх був таким сильним, що пальці Віри стали холодними. Й саме ними вона натиснула підтвердження.

Два місяці.

У неї було лише два місяці. А потім вона залишить Землю на три роки.

Ця думка знову й знову прокручувалася в голові, не даючи зосередитися ні на розмові, ні на тому, що відбувалося навколо. Віра намагалася заспокоїтися, зробила повільний вдих і так само повільно видихнула. Потім відкинулася на спинку крісла й на кілька секунд заплющила очі.

- Пані Коваленко? - Вона одразу підняла голову. Біля її столу стояв керівник. - Все гаразд?

- Так... Вибачте.

Віра спробувала усміхнутися, але, мабуть, усмішка вийшла не надто переконливою. Керівник уважно подивився на неї.

- Ви зблідли.

- Просто не виспалася.

Він кілька секунд мовчав, не зводячи з неї погляду.

- Тоді, може, сьогодні йдіть додому раніше?

Віра вже хотіла погодитися. Насправді думка про те, щоб зараз опинитися вдома, здавалася їй дуже привабливою. Їй потрібно було залишитися наодинці зі своїми думками й нарешті зрозуміти, що робити далі. Але перш ніж піти, вона мала вирішити ще одну важливу справу.

- Я хочу з вами поговорити.

Керівник трохи здивовано підняв брови.

- Щось серйозне?

- Так. - Віра на мить замовкла, збираючись із духом. - Я подала заявку на роботу на станції «Еребус-7». Пройшла співбесіду... І мене затвердили. Через два місяці я маю вилетіти на Нівію.

Вона чекала запитань, чи можливо, здивування. Можливо, навіть докору за те, що вирішила залишити роботу. Але керівник лише кілька секунд уважно дивився на неї, а потім несподівано усміхнувся.

- Давно вам треба було це зробити.

Віра розгублено кліпнула.

- Що?

- Полетіти, - пояснив він. - А не просиджувати роками в цьому пилюжному кабінеті.

Віра не знала, що відповісти. Вона очікувала зовсім іншої реакції. Керівник узяв планшет і швидко переглянув її робочий графік.

- Тож на який термін нам потрібно буде знайти вам заміну?

- На три роки.

- Три роки... - він задумливо кивнув. - Добрий термін.

Він підняв на неї очі.

- Та нічого страшного. Роботу за вас виконають. А такі можливості трапляються не щодня.

Віра відчула, як напруга в плечах трохи спадає.

- Сьогодні йдіть додому. Завтра оформимо відрядження та всі необхідні документи. Потім на вас чекають медичне й психологічне обстеження, технічна підготовка, інструктажі та ще ціла купа формальностей.

Він усміхнувся.

- За два місяці вас так підготують, що ви вже мріяти будете про момент, коли нарешті сядете в корабель.

Віра тихо засміялася. Вона й сама не могла зрозуміти, що зараз відчуває. Полегшення? Хвилювання? Страх? Чи щось іще? Тепле й майже забуте. Вона раптом зрозуміла, що вперше за довгий час хтось не намагається відмовити її від власного рішення. Навпаки. Хтось справді був радий за неї.

- Дякую, - тихо сказала Віра.

- Не мені дякуйте. Собі.

Керівник поплескав її по плечу й відійшов до свого кабінету.

Віра ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім подивилася на екран свого термінала. Три роки. Ще зовсім недавно ці слова здавалися чимось нереальним. А тепер вони стали частиною її життя.

Вона вимкнула робочий термінал, зібрала речі й підвелася. Сьогодні вона справді піде додому раніше. І, можливо, вперше за багато років - не для того, щоб виконати черговий обов'язок. А щоб почати готуватися до нового життя.

***

Віра вийшла з кабінету й попрямувала додому. Тепер попереду на неї чекала справді неприємна розмова. Треба було вирішити найскладніше питання - поговорити з чоловіком.

Дорогою додому Віра не раз прокручувала в голові можливі варіанти цієї розмови. Вона уявляла його реакцію, його запитання, невдоволення, спроби переконати її відмовитися від поїздки. Щоразу все закінчувалося однаково. Віра мовчки поверталася до своїх речей і робила вигляд, що нічого не сталося. Але цього разу сховатися за звичним мовчанням не вийде. Вона вже прийняла рішення. Через два місяці мала залишити Землю. І рано чи пізно їй доведеться сказати чоловікові правду. Питання було лише в одному – коли саме.

***

Наступного ранку Віра отримала відповідь від комісії та графік підготовки:

- Медичне обстеження;

- Психологічна оцінка;

- Технічна підготовка;

- Інструктаж;

- Вакцинація;

- Оформлення документів;

- Вибір особистого багажу.

Віра відкрила список дозволених речей. Погляд ковзнув униз, перелік вражав, той хто його складав дійсно хотів, щоб працівнику на станції було комфортно. Навіть тварин із собою взяти можна.

Вона усміхнулася. Здається, вперше в житті їй було дозволено взяти із собою стільки речей. І раптом вона зрозуміла, що не хоче брати нічого зайвого. А хоче взяти все те, чого їй так довго не дозволяли мати.