Раді Вас бачити!

Віра пошкодувала про свою заявку наступного ранку. Щойно прокинулася, ще не встигла відкрити очі до кінця, а перша думка вже була про ніч.

Нівія.

Три роки.

Вона різко сіла на ліжку.

На сусідньому боці чоловік ще спав. Віра подивилася на нього і відчула дивне бажання розбудити. Розповісти все: про вакансію, про заявку, про те, що вона, можливо, хоче полетіти. А потім згадала вчорашні події і зрозуміла, що не хоче.

Віра тихо встала, взяла телефон і вийшла з кімнати. На кухні вона поставила чайник і відкрила робочу пошту. Нових повідомлень не було. Та й зарано для них.

Вона видихнула, отже, все добре. Заявка загубиться серед сотень інших, її не візьмуть. Можливо, навіть не розглядатимуть через вік. Чи поважають жартом, судячи з часу заповнення анкети.

Взяв с полиці склянку, Віра налила в неї воду як раптом телефон завібрував. Жінка здригнулася.

На екрані з'явилося: «Експедиційний департамент. Повідомлення щодо вашої заявки».

Віра застигла. Так швидко?! Вона не одразу відкрила лист. Вона боялася. І не відомо чого більше відмови, чи погодження. Та впоравшись із емоціями нарешті натиснула.

Шановна пані Коваленко.

Дякуємо за подану заявку на посаду операторки планетарної кліматичної станції «Еребус-7».

Після попереднього аналізу вашої кваліфікації комісія ухвалила рішення запросити вас на співбесіду.

Співбесіда відбудеться дистанційно сьогодні о 17:30.

Віра перечитала лист двічі.

Потім втретє.

- Сьогодні?

Вона була настільки здивована швидким розвитком подій, що навіть не помітила, як вода в чайнику закипіла. Лише тихе клацання вимкненого приладу повернуло її до реальності. Віра перевела погляд на чайник, а потім знову на екран. Здавалося, ще вчора вона лише необережно натиснула кнопку «Надіслати заявку», майже не вірячи, що хтось узагалі зверне на неї увагу. А тепер перед нею лежало офіційне запрошення.

Усе відбувалося надто швидко.

Настільки швидко, що Віра ще не встигла зрозуміти, чи справді готова до цього.

Три роки.

Скоро в неї буде шанс залишити Землю й вирушити туди, де навколо неї не буде нікого.

І вперше ця думка лякала її не менше, ніж приваблювала.

***

На роботі Віра була незвично мовчазною.

Колеги кілька разів запитували, чи все гаразд.

- Так.

- Точно?

- Просто не виспалася.

Це було майже правдою.

О десятій дня вона знов пошкодувала, що взагалі відкрила ту вакансію. О дванадцятій почала думати, що співбесіда - просто формальність. О першій вирішила, що піде й провалить її. О другій почала нервувати. О третій п'ятнадцять Віра вже втретє перевіряла, чи працює камера. О сімнадцяти нуль-нуль вона сиділа перед терміналом на роботі і чекала. Всі вже давно пішли, лише вона залишилася.

Віра подивилася на себе у відбиття вікна.

Волосся зібране, біла сорочка, мінімум косметики. Нічого зайвого, окрім того, що вона виглядала втомленою. А ще виглядала значно старшою, а не на сорок п'ять.

Віра провела пальцями під очима, а потім усміхнулася власному відображенню.

- Ну що, Віро? - Відображення нічого не відповіло. - Чого ти боїшся?

Та жінка й сама знала відповідь. Вона боялася не співбесіди.

Вона боялася змін.

***

О 17:00 на екрані з'явилися троє людей. Двоє чоловіків і жінка. Позаду них - логотип Експедиційного департаменту.

- Пані Коваленко, добрий день.

- Добрий день.

- Чи добре нас чуєте?

- Так.

- Чудово.

Жінка посередині переглянула дані на планшеті.

- Ви маєте двадцять один рік досвіду роботи з системами кліматичного моніторингу.

- Двадцять два, - поправила Віра.

Жінка підняла очі.

- Перепрошую?

- Двадцять два. Перший рік практики мені не зарахували до основного стажу.

- Зрозуміло, - промовила жінка і щось занотувала.

- Ви працювали на орбітальних станціях?

- Так.

- Автономних?

- Півтора року.

- Із системами, які потребували ручного втручання знайомі?

- Так. Маю досвід.

- Щодо аварійних ситуацій?

Віра на секунду задумалася.

- Три серйозні. Ще близько десятка незначних.

- Найгірша?

- Вихід із ладу системи регуляції тиску на станції «Геліос-794».

Чоловік праворуч переглянув її досьє.

- Наскільки серйозною була ситуація?

- Якщо ви питаєте, чи могла я загинути,... - Віра зробила паузу. - Так.

Саме через ту ситуацію, чоловік був категорично прости її роботи поза Землі.

- Чому ви залишили експедиційну роботу?

Ось цього питання Віра боялася. Вона подивилася на трьох людей на екрані. Можна було відповісти красиво. Сказати про бажання розвиватися. Про нові професійні можливості. Про прагнення долучитися до масштабного наукового проекту. Але всі ці слова здавалися їй неправдою. Тому вона сказала:

- Особисті обставини.

Жінка кивнула.

- Розумію. А чому ви вирішили повернутися до експедиційної роботи саме зараз?

Віра мовчала. Одна секунда. Друга. Третя.

- Я сумую за своєю професією.

Цього разу вона не брехала.

***

Співбесіда тривала майже годину.

Її запитували про технічні системи, психологічну стійкість, роботу в ізоляції, режим сну, можливість тривалого перебування без прямого контакту з іншими людьми.

На останньому питанні Віра навіть усміхнулася.

- Ви розумієте, що протягом більшої частини контракту будете єдиною людиною на поверхні Нівії?

- Так, звісно.

- Зв'язок із Землею буде стабільним, але через відстань затримка сигналу становитиме від кількох хвилин до десятків хвилин залежно від положення систем. Ви готові до цього?

Віра подивилася на біле зображення Нівії, яке все ще залишалося відкритим на другому екрані.

- Думаю, так.

- Ви живете сама?

Питання прозвучало несподівано й Віра на мить опустила очі.

- Ні. В мене є чоловік.

- Він підтримує вашу участь в експедиції?

Віра мовчала. На екрані чекали відповіді.

- Він ще не знає.

Тиша.

Чоловік праворуч повільно підняв голову.

- Перепрошую?

Віра зрозуміла, що сказала це вголос.

- Я ще не розповідала йому про заявку. Якось не вірилося, що її навіть розглянуть.

Жінка уважно подивилася на неї.

- Це може створити проблеми?

Віра подумала.

- Можливо.

- Тоді чому ви подали заявку?

Цього разу відповідь прийшла сама.

- Бо якби я спочатку запитала дозволу, то, найімовірніше, ніколи б цього не зробила.

Ніхто не посміхнувся, але й ніхто не дорікнув їй. Жінка просто щось знов записала.

- Дякую, пані Коваленко. Ми повідомимо про рішення протягом семи днів.

Екран згас.

Віра ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім відкинулася на спинку крісла.

- Ну от...

Вона засміялася, тихо, нервово, майже беззвучно. Вона щойно розповіла трьом незнайомим людям те, про що роками боялася говорити навіть із собою.

***

О 21:10 чоловік повернувся додому. Сьогодні він був пізно, тож дорікань від нього не було. Віра саме завершувала готувати вечерю.

Він кинув ключі на полицю.

- Що їсти? Замість привітання запитав чоловік.

- Паста, - якомога спокійніше відповіла вона.

Далі розмови не було. Чоловік мовчки пройшов до кімнати, важко опустився на диван і, влаштувавшись зручніше, увімкнув телевізор. Він навіть не поцікавився, чим Віра так довго займалася на кухні. Просто взяв пульт, почав перемикати канали й час від часу невдоволено фиркав, коли не знаходив нічого цікавого.

Віра залишилася на кухні.

Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, тримаючись руками за край столу. Серце билося швидше, ніж мало б. Їй здавалося, що чоловік ось-ось поверне голову, уважно подивиться на неї й запитає, що сталося.

Але цього не відбулося. Віра повільно видихнула, лише тепер усвідомивши, що весь цей час майже не дихала. Вона боялася, що чоловік помітить її стан. Побачить хвилювання в очах, тремтіння пальців або те, як часто вона поглядає на телефон. А якщо почне розпитувати, доведеться щось пояснювати. І тоді вона вже не зможе приховати заявку на роботу. Адже приблизно п'ятнадцять хвилин тому їй прийшло сповіщення, яке могло повністю змінити її життя: «Вашу кандидатуру допущено до наступного етапу відбору». Віра досі пам'ятала, як завмерла, прочитавши ці слова. Під повідомленням був ще один рядок: «У разі остаточного затвердження вам буде запропоновано контракт терміном на 36 місяців».

Тридцять шість місяців.

Три роки.

Вона знову подумала про Нівію - далеку, холодну й майже безлюдну. Про маленьку станцію посеред крижаних просторів. Про роботу, яку вона колись вважала недосяжною мрією. І про те, що тепер ця мрія раптом перестала бути лише мрією.

Саме це лякало найбільше.

Якби їй відмовили, усе залишилося б так, як було. Вона могла б засмутитися, кілька днів думати про втрачену можливість, а потім повернутися до звичного життя. Але її допустили далі. Отже, тепер усе могло справді вийти.

Віра стиснула телефон у долоні. Їй хотілося комусь розповісти. Хотілося поділитися цією новиною, почути слова підтримки, можливо, навіть просто сказати вголос: «Мене можуть взяти. Я можу полетіти». Але поруч була лише людина, якій вона найбільше боялася про це сказати.

Віра ще раз поглянула в бік кімнати. Чоловік навіть не дивився на неї. Він повністю занурився в перегляд новин. На щастя, він не звернув на неї жодної уваги. Жінка знову видихнула й поклала телефон екраном донизу.

Поки що її маленька таємниця залишалася тільки її таємницею. І від цієї думки Вірі стало трохи легше. Але водночас десь глибоко всередині народилося нове, незвичне відчуття - надія.