Раді Вас бачити!

Нарада закінчилася майже опівдні.

Віра повернулася до свого робочого місця, поставила чашку з уже холодною кавою поруч із терміналом і сіла.

На екрані знову з'явилися графіки атмосферних показників: температура, тиск, вологість, склад газів, швидкість вітру.

Віра машинально переглядала цифри, відмічаючи незначні відхилення. Її пальці вже давно працювали майже самостійно. Вона могла перевіряти показники, слухати розмову колег і водночас думати про щось зовсім інше.

Саме тому вона не відразу помітила, що на правій панелі термінала знову з'явилося повідомлення: Нові пропозиції експедиційної служби.

Віра хотіла закрити вікно, але замість цього затримала палець над кнопкою.

Експедиційна служба…

Колись вона відкривала такі повідомлення майже щодня.

Після університету Віра кілька разів подавала заявки на польові експедиції. Їй хотілося працювати не в лабораторії, а там, де її розрахунки ставали частиною реального життя.

Вона хотіла бачити інші світи, хоча б один. Побачити не через трансляцію. Не через фотографію. А власними очима.

Потім життя змінилося ы Віра перестала відкривати такі оголошення.

Та цього разу вона сама не знала, навіщо натиснула.

Перед нею з'явився список.

Короткі назви.

Кілька планет.

Супутники.

Орбітальні станції.

Довгострокові дослідницькі програми.

Віра повільно прокручувала список вакансій униз, майже не вчитуючись у назви. Більшість пропозицій були їй уже знайомі: лабораторії, дослідницькі центри, віддалені станції, адміністративна робота. Нічого особливого.

Вона вже збиралася закрити сторінку, як раптом одна пропозиція привернула її увагу.

Еребус-7.

Віра зупинила прокручування.

Кілька секунд просто дивилася на назву, не зовсім розуміючи, чому саме вона змусила її затриматися.

Потім відкрила інформацію й на екрані з'явилася схема зоряної системи.

Жовто-біла зірка Еліар. Навколо неї оберталося кілька планет, серед яких особливо виділявся газовий гігант Астера. Навколо нього, немов перлини, оберталися три супутники: Ліора, Вейра та Нівія.

Віра збільшила зображення.

Ліора була першою, Вейра - другою. А потім на екрані залишилася Нівія.

Віра мимоволі затримала подих.

Супутник майже повністю був білим.

Крижана поверхня, величезні рівнини, вкриті снігом, гірські хребти, що губилися десь за обрієм, і темні тріщини, які розсікали крижаний покрив на десятки й сотні кілометрів.

З висоти Нівія нагадувала не планету, а величезну кульку снігу.

Ніяких міст.

Ніяких доріг.

Ніяких слідів людської присутності - якщо не рахувати крихітної точки, що світилася серед цього білого безмежжя.

Станція Еребус-7.

Віра збільшила зображення ще раз.

Тепер точка перетворилася на невелику схему комплексу, загубленого посеред крижаного материка.

Саме там, посеред цього королівства снігу та криги, хтось уже багато місяців спостерігав за змінами клімату. А тепер їм потрібен був новий. Віра перевела погляд на опис вакансії. І вперше за довгий час їй стало по-справжньому цікаво.

На Нівії планували провести експеримент зі штучної зміни клімату.

Наразі супутник вважався непридатним для постійного проживання. Але його атмосфера була стабільною, а під поверхнею виявили значні запаси корисних копалин та геотермальну активність. Якщо експеримент пройде успішно, через кілька десятиліть Нівія могла стати придатною для колонізації.

Віра прокрутила сторінку далі і побачила: «Посада: оператор планетарної кліматичної станції.»

Вона завмерла не вірячи своїм очам, тож прочитала ще раз. І все ще не вірячи відкрила повний опис.

Основні обов'язки:

- контроль роботи кліматичного комплексу;

- моніторинг атмосферних змін;

- перевірка автоматичних систем;

- аналіз показників;

- ведення звітності;

- обслуговування обладнання;

- реагування на аварійні ситуації.

Віра відкинулася на спинку крісла. Вона знала цю роботу. Й не просто знала. Вона була однією з небагатьох людей у її відділі, які відповідали всім вимогам.

Освіта - відповідна.

Досвід - понад двадцять років.

Робота з автоматизованими системами - є.

Досвід на віддалених станціях - хоч і не великий, але є.

Вона почала читати далі.

Термін контракту: 36 місяців.

Віра перестала дихати.

Три роки. Вона дивилася на ці два слова, ніби вони були написані не на екрані, а десь перед нею у повітрі.

Три роки.

Тридцять шість місяців.

Без квартири.

Без цієї кухні.

Без ранкових сварок.

Без необхідності пояснювати, чому їй потрібні нові фарби.

Без запитань, куди вона йде.

Без дозволу.

Віра різко закрила сторінку.

- Дурість...

Колега за сусіднім столом підняла голову.

- Що?

- Нічого.

Віра знову відкрила оголошення. Цього разу вона прочитала все від початку більш уважніше. Потім ще раз.

Умови були кращими, ніж вона очікувала: оплачуваний переліт, окрема каюта, харчування, медичне забезпечення, зв'язок із Землею та додаткова виплата за роботу в умовах віддаленої автономної станції. А після завершення контракту - гарантована відпустка тривалістю три місяці.

Віра усміхнулася. Три місяці. Їй було навіть смішно. Три роки життя на крижаному супутнику - і три місяці відпочинку. Там і року буде замало. Наче хтось справді вважав це нормальною пропозицією. Вона закрила вакансію та зайнялася роботою. А через десять хвилин знову відкрила.

***

О шостій вечора Віра вийшла з будівлі. Вона йшла додому повільніше, ніж зазвичай. У голові крутилася одна й та сама думка.

Три роки.

Вона могла б подати заявку. Просто подати, це ж нічого не означає. Співбесіда, медичний огляд, перевірка кваліфікації, відбір.

Шанс отримати місце був невеликий. Особливо у її віці. А якщо й отримає...

Віра зупинилася посеред тротуару.

Що тоді?

Вона дістала телефон, що щойно дзенькнув. На екрані з'явилося повідомлення від чоловіка: «Ти скоро будеш?»

Віра довго дивилася на ці три слова.

Нічого особливого. Звичайне запитання, яке можна було б навіть не помітити. Але вона вже знала, що за ним стоїть. Знала цей тон, навіть коли він був лише кількома словами на екрані.

Вона набрала відповідь: «Трохи запізнюся».

Кілька секунд дивилася на написане, а потім натиснула «відправити» й сховала телефон у кишеню.

Вона могла б розповісти йому про вакансію.

Напевно.

Могла б сказати: «Я знайшла цікаву пропозицію». Могла б додати: «Хочу спробувати». Або навіть: «Можливо, мене візьмуть».

А потім почути: «Ти серйозно?», «Куди ти зібралася?», «На три роки?», «У твоєму віці?», «А дім?», «А я?».

Віра уявила цю розмову настільки чітко, що їй навіть не потрібно було її починати. Вона знала, чим усе закінчиться.

Вакансія буде висміяна. Її бажання назвуть дурістю. Потім з'являться докори, образи й довгі пояснення про те, що дорослі люди так не роблять.

Тому Віра промовчала.

***

Додому вона повернулася пізніше, ніж планувала.

Щойно Віра переступила поріг квартири, її зустріла незвична тиша. Чоловік був у вітальні. Він сидів на дивані й мав такий задоволений вигляд, ніби щойно зробив щось надзвичайно правильне. Віра ще не встигла зняти пальто, як він подивився на неї й сказав:

- Ти пізно.

Вона мовчки кивнула.

- Тож я без тебе викинув увесь непотріб.

Віра завмерла. На якусь мить їй здалося, що вона неправильно почула.

- Що?..

- Кажу, я зробив те, про що ми говорили. Навів порядок.

Її пальці повільно розтиснулися. Сумка зісковзнула з плеча й тихо впала на підлогу. Віра дивилася на чоловіка, намагаючись збагнути його слова. А потім серце ніби зупинилося і в грудях стало боляче.

Ні.

Вона різко озирнулася.

- Що ти викинув?

- Усе зайве.

Він сказав це спокійно, майже весело.

- Ти ж сама постійно скаржилася, що немає місця. От я й звільнив простір.

Віра відчула, як холонуть руки. Вона ніколи цього не казала.

- Де мої речі?

- Які саме?

Це питання прозвучало так буденно, що від нього стало ще страшніше. Віра зробила крок у коридор. Потім ще один. Двері до кімнати, де вона зберігала свої речі, були відчинені. Вона побачила порожні полиці. Порожню тумбу. Порожній стелаж. Їй перехопило подих.

- Ні...

Віра кинулася до кімнати. Альбомів не було, фарб - теж. Зникли її старі книжки, коробки з нитками, тканини, речі, які вона збирала роками й до яких майже ніколи не знаходила часу повернутися.

На полиці залишилося лише кілька випадкових дрібниць. Віра повільно провела рукою по порожній поверхні.

- Де вони?

- На смітнику.

Вона різко повернулася до нього.

- Навіщо?

Чоловік знизав плечима.

- Бо це мотлох, Віро. Ти сама ніколи ним не користуєшся.

Вона хотіла щось відповісти, але голос не слухався. Вона пішла на кухню, відчинила дверцята шафи... пусте місце. Віра завмерла.

- Моя чашка...

Чоловік навіть не одразу зрозумів, про що вона, а потім байдуже відповів:

- Від мотлоху треба позбавлятися.

Віра перестала дихати. Світ зупинився. Здавалося, що навіть серце пропустило удар. Вона дивилася на порожнє місце на полиці, де ще сьогодні вранці стояла її улюблена чашка.

Та сама, яку вона купила ще до заміжжя.

Та сама, яка залишилася з нею крізь роки.

Та сама, що нагадувала їй про час, коли вона сама вирішувала, як жити.

І тепер її не було.

Віра повільно опустилася на стілець.

Уперше за багато років їй стало по-справжньому боляче не через сварку, не через образливі слова й навіть не через черговий докір.

Він просто взяв її життя.

І викинув його у смітник.

***

Вдруге додому Віра повернулася вже близько півночі.

Вона майже одразу вийшла надвір і попрямувала до сміттєвих контейнерів. Кілька хвилин просто стояла перед ними, не наважуючись відкрити кришку. Їй було страшно побачити те, що залишилося від її речей.

А потім вона все ж наважилася.

Віра перевернула весь контейнер, перебираючи пакети один за одним. Руки тремтіли, одяг забруднився, але вона вже не звертала на це уваги. Їй пощастило врятувати кілька книжок. Вони були пом'яті, деякі сторінки забруднилися й намокли, але їх ще можна було висушити та привести до ладу. Решта речей виявилися безнадійно зіпсованими. А потім Віра побачила чашку. Точніше - те, що від неї залишилося. Кілька уламків лежали серед іншого сміття. Вона впізнала їх одразу - за кольором, за тонким візерунком, за маленькою подряпиною біля краю.

Віра присіла просто на землю й обережно зібрала осколки в долоні.

І тоді сльози самі покотилися по її щоках.

Вона плакала тихо, без голосу, намагаючись стриматися, але не могла. Сльози текли одна за одною, і зупинити їх уже не виходило.

Вона плакала не лише через чашку, разом із нею вона прощалася з тією Вірою, якою колись була. З тією жінкою, яка ще вірила, що має право сама обирати своє життя. Книжки Віра забрала із собою й сховала в під’їзді будинку. Завтра вона мала забрати їх на роботу.

А уламки чашки залишити там вона не змогла. Вона знайшла старе дерево й викопала під ним невелику ямку. Обережно поклала туди уламки й засипала землею.

Провела долонею по поверхні й ще кілька секунд залишалася навколішки.

- Прощавай, - прошепотіла Віра.

Потім підвелася й повернулася до будинку.

Цієї ночі вона вперше подумала про те, що, можливо, їй справді час піти. Не з дому. З усього життя, яке давно перестало бути її власним.

***

Вночі вона довго не могла заснути. О другій тридцять чотири Віра здалася, взяла планшет і вийшла на кухню.

Увімкнула лише маленьке світло над робочою поверхнею. На екрані знову з'явилася Нівія. Біла, холодна, далека. Віра збільшила фотографію. На поверхні супутника не було нічого. Жодного будинку. Жодної людини. Лише сніг, крига й темне небо. І чомусь саме це її заспокоювало. Вона уявила, як прокидається в маленькій кімнаті, ніхто не кричить, ніхто не запитує, чому вона так довго спала, ніхто не вимагає приготувати сніданок.

Вона сама вирішує, коли прокидатися. Що читати. Що дивитися. Що робити. Віра тихо засміялася.

- Три роки...

Потім відкрила форму заявки. Кілька полів уже були заповнені автоматично.

Ім'я: Віра Коваленко.

Вік: 45.

Освіта. Досвід. Кваліфікація.

Вона заповнила останнє поле, а палець завис над кнопкою: «Надіслати заявку». Віра ще кілька секунд вагалася, а потім натиснула.

Екран блимнув: Заявку прийнято.