Раді Вас бачити!

Марина познайомилася з батьком Поліни вже після того, як перестала вірити, що життя можна повністю спланувати.

Їй було тридцять два. Вона мала нормальну роботу, невелику квартиру, кілька близьких подруг і звичку не чекати від людей надто багато. Їй подобалося, коли все було зрозуміло: зарплата приходила в один день, продукти купувалися на тиждень, відпустка планувалася заздалегідь.

А потім з'явився він.

Спочатку Марина навіть не звернула на нього особливої уваги. Він не був схожий на чоловіків, які намагалися справити враження. Не говорив голосно, не хвалився знайомствами, не сипав дорогими подарунками. Навпаки, з ним було легко.

Через кілька місяців вони почали жити разом.

Поліну Марина побачила вже тоді.

Дівчинка не відразу прийняла її. Вона не влаштовувала сцен, не вередувала, не говорила нічого грубого. Просто уважно спостерігала.

Марина досі пам'ятала той погляд.

— Ти тепер житимеш із нами? — запитала Поліна.

— Якщо ти не проти.

Дівчинка трохи подумала.

— А якщо проти?

Марина тоді засміялася.

— Тоді доведеться домовлятися.

— Я не люблю домовлятися.

— Я теж.

Це була чи не перша розмова, після якої Марина подумала, що вони зможуть ужитися.

Вона помилилася.

Або, можливо, просто не розуміла, скільки років їм знадобиться, щоб навчитися бути родиною.

Поліна росла швидко. У дитинстві вона була впертою, але відкритою. Потім стала красивою і раптом почала отримувати від людей те, чого раніше добивалася лише характером.

Увагу.

Пробачення.

Запрошення.

Подарунки.

Марина помітила це раніше за саму Поліну.

Спочатку вона раділа. Кому не хочеться, щоб доньку помічали? Але поступово зрозуміла, що Поліна не просто подобається людям. Вона навчилася користуватися цим.

Іноді дуже вміло.

Іноді без жодної обережності.

Марина намагалася говорити з нею.

— Ти не можеш постійно розраховувати на те, що люди будуть до тебе добрими.

— А я й не розраховую.

— Тоді на що ти розраховуєш?

Поліна посміхнулася.

— На себе.

Марині не подобалася ця відповідь.

Не тому, що вона була неправильною.

Саме навпаки.

У ній було щось дуже доросле.

І дуже небезпечне.

Марина знала, що Поліна не дурна. Вона чудово розуміла, що робить, коли кокетує, коли дозволяє чоловікові допомогти їй, коли приймає подарунок або погоджується на поїздку. І саме це не давало Марині можливості списати все на наївність.

Поліна знала правила.

Просто не завжди вважала за потрібне їх дотримуватися.

Марина підійшла до шафи й дістала з верхньої полиці старий альбом.

Вона рідко його відкривала.

На першій фотографії Поліні було років шість. Вона сиділа на траві в червоній куртці, тримала в руках величезний букет кульбаб і дивилася в камеру так серйозно, ніби фотограф заважав їй займатися чимось важливішим.

Марина усміхнулася.

— Маленька моя...

Вона провела пальцем по краю фотографії й закрила альбом.

Найважче почалося значно пізніше, коли Поліна вже перестала бути дитиною і

 коли Марина зрозуміла, що більше не може просто сказати їй: «Не роби цього».

Дорослим уже не забороняють.

Їм можна лише пояснити, чим це може закінчитися.

А далі тільки чекати, чи вони тебе почули.