Раді Вас бачити!

Марина не любила осінь.

Не тому, що їй не подобалися дерева, холодне повітря чи запах дощу. Навпаки. Жовте листя їй завжди здавалося красивим. Просто восени все надто швидко нагадувало про те, що все рано чи пізно закінчується.

Вона сиділа біля вікна у вітальні й переглядала пошту. На журнальному столику лежали рахунки, кілька конвертів, записник і чашка чаю, який давно охолов.

У квартирі було тихо.

Чоловік ще не повернувся з роботи. Поліна була в університеті.

Марина знала, що дівчина прийде ввечері, але не знала о котрій. І це її дратувало більше, ніж вона хотіла визнавати.

Вона давно навчилася не показувати тривогу. У її віці тривога мала вигляд зовсім інших речей: запитання, зауваження, вимогливого погляду, прохання повідомити, де ти будеш і коли повернешся.

Поліна називала це контролем.

Марина називала це необхідністю.

Вона встала, віднесла чашку на кухню і машинально поправила рушник біля мийки. Усе в її домі мало своє місце. Вона любила порядок не через педантичність. Порядок давав їй відчуття, що хоча б щось у житті можна передбачити. З порядком було спокійніше.

З Поліною це ніколи не працювало.

Коли Марина вперше її побачила, дівчинка була зовсім маленькою. Худенька, світловолоса, з великими очима й тією особливою манерою дивитися на дорослих, ніби вона вже щось про них зрозуміла.

Марина тоді ще не знала, що найбільше проблем їй завдаватиме не Полінина впертість, а її цікавість.

Поліна завжди хотіла знати більше, ніж їй розповідали.

Коли була малою, питала про речі, які дорослі воліли не обговорювати. Коли підросла — почала сама шукати відповіді. І майже ніколи не зупинялася там, де інша людина сказала б собі: досить.

Марина підійшла до вікна.

У дворі повільно проходили люди. Хтось вигулював собаку, біля під'їзду стояла машина, на лавці дві жінки говорили про щось своє.

З боку їхня сім'я могла здаватися цілком звичайною.

Батько, мачуха, доросла донька.

Тільки Марина знала, скільки разів їй доводилося починати розмову з Поліною словами: «Я просто хочу, щоб ти була обережнішою».

Поліна щоразу закочувала очі.

Іноді сміялася.

Іноді мовчала.

А іноді дивилася так, що Марина розуміла: дівчина почула зовсім не те, що вона намагалася сказати.

Вона згадала вчорашній вечір.

Поліна повернулася пізно. Знову сказала, що була з дівчатами. Марина не повірила, але сперечатися не стала.

Вона вже давно знала: якщо натиснути на Поліну занадто сильно, та не стане слухнянішою. Вона просто навчиться краще приховувати те, що робить.

Цього Марина боялася найбільше.

Не вечірок.

Не хлопців.

Не навіть її впертості.

А того, що Поліна могла зайти надто далеко й одного дня опинитися в ситуації, з якої вже не вийде так легко, як з чергової сварки вдома.

Марина відійшла від вікна й подивилася на годинник.

Вона часто думала, що, можливо, була до Поліни занадто суворою.

А потім згадувала деякі речі з минулого і розуміла, чому не могла поводитися інакше.

Про деякі свої страхи вона ніколи їй не розповідала.

І не збиралася.

На кухні задзвонив телефон.

Марина взяла його зі столу.

На екрані висвітився номер чоловіка.

— Так?

Вона слухала кілька секунд, не перебиваючи.

Потім її обличчя змінилося.

— Що сталося?

Марина мовчала.

— Де?

Вона повільно сіла на стілець.

За вікном жовте листя ворушилося від вітру.

— Я зрозуміла, — сказала вона нарешті.

І довго після цього не клала слухавку.